Три години на колінах у мінус 22, концтабір в полі і заборона української мови: як росіяни тримали у полоні трьох капеланів і лікаря
Двоє українських капеланів – Олександр Чоков, Леонід Болгаров та лікар дитячої Одеської обласної лікарні Іван Тарасенко 43 дні пробули у полоні російських окупантів. А капелан Василь Вірозуб – 70 днів.
Про історію полонених пише “Думская”.
25 лютого буксир Морської аварійно-рятувальної служби України “Сапфір” готувався до евакуації захисників острова Зміїний.
Узгоджений росіянами “зелений коридор” виявився пасткою – українські прикордонники та морпіхи, які захищали 17 га української землі, змушені були здатися.
Кожен із полонених одеситів кілька разів прощався із життям, втратив 15 кг ваги.
У лютому російські окупанти вивели екіпаж судна на палубу і кілька годин тримали на морозному вітрі під дулами автоматів. Двоє росіян оглядали трюм, шукали “візитки Яроша”, томики “Кобзаря”.
ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Фільтраційні табори, допити і РПЦ: як окупанти примусово вивозять українців до Росії
“Коли питання виникло до нас, хто ми такі, ми сказали, що священики і приїхали з гуманітарною місією, – згадує Олександр Чоков, пастор Євангельської християнської церкви “Сіон” міста Южного і капелан 35-ї окремої бригади морської піхоти імені контр-адмірала Михайла Остроградського.- Тоді російський офіцер дістав телефон і показав нам, що всі люди, які були на Зміїному, живі і зараз перебувають у полоні в Севастополі. Тоді ми зрозуміли, що жодного зеленого коридору не було”.
Коли стемніло, священиків та лікаря завели до кают-компанії. Наступного дня, знявши з “Сапфіру”, на буксирі “Шахтар” перевезли до Севастополя, де посадили на гауптвахту, розташовану на Бакинській вулиці.
Щодня слухали кремлівську пропаганду
Там одеситів розділили: священиків посадили втрьох в одну камеру, а дитячого лікаря кинули в одиночну.
“Вони відразу ж забрали наші телефони і потім на допити приносили роздруковані фотографії із соцмереж – як “докази”. Слідчі на допитах дуже сильно тиснули морально. Іноді вчотирьох обробляли. Перший день допитували з ранку до пізнього вечора. Інкримінували купу статей свого кримінального кодексу : за участь в АТО, ілюстрацію з червоно-чорним прапором, за образу російської армії. Мінімум 15 років нарахували. І всі як один розповідали, що Україна мала напасти 25 лютого і Путін усіх переграв. Цю пропаганду ми слухали щодня”, – згадує Іван Тарасенко.
Севастопольська гауптвахта – старий будинок, позбавлений елементарних людських зручностей.
“Перший тиждень нас взагалі не виводили на вулицю, ми втрьох сиділи в одній камері, жили, спали і ходили там у туалет – просто в дірку, без будь-яких перегородок, – згадує Олександр Чоков. – Камера не провітрювалася взагалі, нічого нам читати не давали. І лише на шостий чи сьомий день почали по одному на п’ять хвилин виводити на вулицю”.
Через 11 днів допитів священиків та лікаря перевезли до казарми, де перебували морпіхи і прикордонники зі Зміїного, а також екіпаж “Сапфіра”.
Фільтраційний табір у Бєлгородській області
Наступною точкою стало місто Шебекіне Білгородської області – там фільтраційний табір для полонених. Понад 200 українців: 82 військові зі Зміїного, 17 членів екіпажу “Сапфіра” ы близько 100 військовослужбовців із Херсонської області привезли автозаками з аеродрому в Курську, куди полонених доставили на російському транспортнику Іл-76.
“Температура була мінус 22, – каже Леонід Болгаров. – Ми, коли сідали на “Сапфір”, у нас уже плюсова температура була в Одесі, всі у демісезонних курточках, легких кросівках, без шапок. Три з половиною години їхали в автозаках до Шебекіно і потім стільки ж стояли на колінах у снігу. Нас по одному відводили в адміністративний намет для ідентифікації особистості. Стояти на колінах у снігу було дуже холодно. Хто намагався підвестися – того били: нас кулаками, військових – прикладами. Я і Ваня тоді ноги відморозили . Я досі не відчуваю стопи та пальців, болять коліна”.
Полоненим під загрозою побиття заборонили спілкуватися українською мовою. А табір почали обносити огорожею і ключами дротом.
Українських військовослужбовців били і катували.
“У таборі нам кожному привласнили номер – у мене був 139, – згадує Болгаров. – Зверталися лише за номером, як у концтаборі. Перед відправкою до Старого Осколу нас переселили в інший намет, де були хлопці із самооборони Сумської області. Їх дуже жорстко допитували і катували. Нас виводили в один намет на території, а їх в інший, подалі, щоб ніхто не чув криків. У нас у наметі був чоловік із забинтованою головою. Його “арештували” з кумом в окупованому селі – натягнули мішок на голову і вдарили лопатою, розсікли дуже сильно. Він розповідав, що на першому допиті у таборі сказав, як є – ваші і вдарили. Росіяни його побили ще раз, вимагаючи, щоб казав, що сам упав”.
СІЗО у Старому Осколі: цькування собаками та помийні щи
Після п’яти днів у фільтраційному таборі викрадених українців перевезли до Старого Осколу у СІЗО.
“Нас там дуже жорстко “прийняв” спецназ, – каже Болгаров. – Дуже сильно викручували руки, мало не ламали. Перевдягнули у тюремну робу, забрали всі особисті речі і поголили. Там ти винний тільки у тому, що ти громадянин України”.
“Саджали мало не на шпагат, коли виводили з камери. Спускали собак дорогою до прогулянкової камери. Собаки натаскані, надривалися, як скажені. Якщо не подобається, як біжиш коридором, можуть вдарити ногою або рукою. Нас одного разу повернули – ми погано бігли. Спезназовець ударив Чокова у сонячне сплетіння, він упав, потім Івана, мене пошкодував. Одного разу Чокова сильно вдарили по ногах, він упав, а спецназівець коліном ударив його по хребту”, – розповідає.
Годували макаронами напівсире кисло-гірке тісто. Від якого починається блювотний рефлекс. На сніданок можна було їсти тільки хліб і лише окраєць. Суп, щі – це залита окропом гнила капуста. Єдине, що можна було їсти – гороховий суп у п’ятницю.
“Прийшли і сказали, що завтра, коли гратиме гімн Росії, ми повинні стояти по стійці смирно і співати, – згадує Чоков. – У камері у нас дві відеокамери, які дивляться за нами 24 години на добу. Ми домовилися, що стоятимемо і співати про себе гімн України, але коли почав грати гімн, Василь почав молитися і хреститися. Через дві години вони прийшли і забрали його”.
Василя Вірозуба відправили у карцер, там били.
23 березня росіяни звільнили екіпаж “Сапфіру”. Того дня священики і лікар, побачивши у вікно камери матросів-рятувальників у цивільному одязі, зрозуміли, що обмін полоненими почався.
Захоплене росіянами рятувальне судно “Cапфір” повернулося під контроль України у квітні.
19 членів екіпажу звільнили з російського полону 24 березня у рамках першого обміну полоненими.
На кожного полоненого російського загарбника Україна витрачає кошти з бюджету. Утримання одного обходиться у 3 тис. грн на місяць, Гроші йдуть на харчування, одяг, засоби гігієни та комунальні платежі для одного полоненого окупанта.
