Миколу Куліченка окупанти поховали живцем

 Окупанти були впевнені, що вбили мене. Але я дивом вижив куля пройшла через праву щелепу й вийшла за вухом. Крові було багато, але життєво важливі органи не постраждали, каже 34-річний Микола КУЛІЧЕНКО із села Довжик біля Чернігова. У березні російські окупанти розстріляли й поховали його. Але чоловік вижив і зміг вибратися з могили.

 Росіяни прийшли до нас додому з обшуком 18 березня, розповідає Микола Куліченко. Знайшли форму Збройних сил України старшого брата Євгена й дідові медалі за участь у Другій світовій війні. Після цього закричали: “Чия форма?” Брата вивели на вулицю і в нашому дворі почали бити. Гамселили дубинкою, яку він сам зробив. Потім мене разом із Женею і молодшим братом Дмитром повезли в сусіднє село Вишневе. Там на пилорамі окупанти облаштували катівню. Знущалися над нами три дні. А тоді повезли на розстріл. Усім зав’язали руки, ноги й очі. Після цього вистрелили в голови. Спочатку Євгену, потім Дімі, а тоді й мені. Кинули в могилу й закидали землею. Я дивом вижив. Вдалося розв’язати мотузку на руках. Вибирався з останніх сил.

Щоб дістатися додому, Микола пішки здолав 40 км.

 Дорогою зустрів одну жінку. Коли розказав їй свою історію, вона розчулилася. Дала вмитися, погодувала й напоїла. Розповіла, як обійти ворожий блокпост, продовжує. Вдома чекала сестра. Коли окупанти забрали мене з братами, вона була в сусідів. Розповідала, що по всьому селу нас шукала. Але ніде і сліду не було. Вона не вірила, що наших братів немає серед живих. Доки не побачила їхніх тіл. Досі з нею не можемо від цього відійти.

Після деокупації регіону Миколу обстежили лікарі. Виявили два зламані ребра.

 Рани на щоці й біля вуха вже зажили, говорить Микола Куліченко. А щоб ребра швидше зрослися, лікарі радять більше відпочивати.

“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”