Треба дати собі волю, щоб зберегти життя
Перефарбовування барельєфів вже давно не досить
2017 року автор цих рядків жив на проспекті Перемоги, біля Повітрофлотського мосту. Кияни знають: багато десятиліть цей міст ізнизу прикрашали бетонні герби СРСР. Яким же був мій подив, коли одного червневого ранку всі ці герби виявилися пофарбованими в синій і жовтий кольори.
Ця мікроісторія відображає три десятиліття української емансипації від імперського спадку. Достоту, як крапля води відображає в собі океан. Крапля не є океаном, але натякає на існування океанів. Точно так само і “декомунізація” та “десовєтизація” протягом більшої частини нашої новітньої історії були чимось зовсім іншим, але на щось натякали.
Хтозна, скільки ще тривали б “натяки”, якби не повномасштабне збройне вторгнення Росії. Але слід визнати, що воно лише прискорило й загострило процес, який тривав і без того.
Якщо відкрити стару версію сайту Центрвиборчкому України, можна переконатися, що українізація, в її політичному вимірі, всі 30 років упевнено йшла від заходу на схід. І геть невипадково, що покійний нині Леонід Кравчук став президентом на противагу патріоту Чорноволу, а вже за кілька років виступав такою ж противагою проросійському Кучмі, який хоч і переміг 1994 року, але негайно став і собі “патріотом”. І на другий термін 1999-го йшов як противага комуністу Симоненкові.
Можна відкрити й мапи україномовних шкіл. За Кравчука, за Кучми, за Ющенка весь цей час кількість таких шкіл зростала. За другого терміну Кучми їх відкрилося навіть дещо більше, хоч і лише на кілька десятків, ніж за президентства Ющенка. Частина шкіл перекваліфіковувалася, а нововідкриті всі були україномовні. І так було весь час.
Роби те, що подобається електорату, і будеш при владі
Звичайно, все це відбувалося не тому, що зазначені президенти були великі патріоти. Влада це складна у виконанні професія, але вона дуже проста стратегічно. Роби те, що подобається електорату, і будеш при владі. Ні Кравчук, ні Кучма, ні Ющенко, ні Порошенко не могли бути іншими, ніж були, бо мусили враховувати настрої суспільства. Настрої, яких воно саме не усвідомлювало (бо суспільство у принципі нездатне будь-що усвідомити). Але які практикувало.
Саме тому Кучма так і не виконав своєї офіційної обіцянки 1994 року зробити російську другою мовою навчання. Натомість Віктор Янукович спробував виконати її 2012 року. Сьогодні вже виросло ціле покоління, яке не пам’ятає справжніх боїв на Майдані проти підтриманого Януковичем “мовного закону Ківалова”. Підсумок виявився сумним для Януковича і невеселим для України: саме з тих боїв активістів із міліцією виросли “грона гніву” грудня 2013-го лютого 2014-го.
Тепер, у ретроспективі, легко говорити, що інакше й бути не могло. Але тоді нічого ще не було відомо наперед.
2003 року ті, кого заведено називати українством, уперше відчули в собі силу і готовність влаштувати опір. Тоді ще електоральний. Тимчасова перемога надто багатьох приспала, в надто багатьох відвернула увагу. Профнепридатність президента Ющенка була аж надто очевидна, щоб сподіватися на збереження досягнутого. Сам автор, чиєю першою мовою є російська, бо цього не обереш, остаточно перейшов на українську в повсякденному спілкуванні тільки в січні 2006-го коли зрозумів, що проросійський реванш на наступних президентських перегонах неминучий. 2010-го українство не бажало Ющенка, не бачило пристойної альтернативи і цілком віддало владу Януковичу. Усі ми знаємо, чого це коштувало.
З мовного майдану виросли “грона гніву” грудня 2013-го лютого 2014-го
Проте навіть суспільства, хоч і не є свідомими істотами, здатні вчитися на помилках. Ганебна поразка російських агресорів на Київщині і їхня втеча в березні 2022-го засвідчили: українці зробили зі своїх помилок попередніх років глибокі висновки. Хай навіть і несвідомо. Тут знову можна пригадати президентів: конкретно Зеленського. Будучи питомим “малоросом” ще 2019 року, він став патріотом, бо не мав ні найменшого вибору.
Саме так і тоді почалася реальна, суттєва дерадянізація. Авжеж, цей процес нерідко має геть потворний вигляд. Професіонали-історики-топонімісти як-от Олександр Алфьоров, Олександр Зінченко, Вахтанг Кіпіані й багато інших до хрипу сперечаються про те, чи має той або той український історичний діяч право на перейменування вулиці і, головне, де саме цій вулиці бути.
Це нормально. Це так само нормально, як те, що один підрозділ ЗСУ потрапляє під вогонь російської артилерії і втрачає половину особового складу, а інший проскакує скрізь прострілені та пристріляні квадрати і зберігає бійців. Додамо сюди, що організація “всенародного голосування” з перейменування вулиць у програмі “Дія”, схоже, була ще гірша, ніж управління військом.
Тобто хорошого в цьому нічого немає. Але це неминуче.
Не слід забувати водночас, що процес дуже й дуже легко відкотити назад. Під тиском спецслужб і зрадників росіяни вже сьогодні викорчовують усе українське не лише на Донбасі. Та ж справа повільно, але коїться і в окупованій Херсонській області, і в лише на п’яту частину окупованій Запорізькій, і в окремих районах Харківщини, які ще лишаються під контролем агресора. І завдання ворога в усіх цих місцях не просто знищити пам’ять про те, що було колись. А викорінити знання про те, що є нині.
Саме тому росіяни, які окупували Маріуполь, насамперед кинулися міняти вивіски й дороговкази. Саме тому просто зараз, коли я пишу ці рядки, на окупованій Херсонщині окупанти заборонили й вимкнули пошукову систему Google. Усе це ланки одного ланцюга.
Автор дуже добре пригадує “вальяжного” (російське ж слово?) Дмитра Табачника, який 2006 року розповідав мені в інтерв’ю, чому потрібно читати Толстого і Достоєвського, а Коцюбинського не обов’язково. Усі цитати були на місці, і мова була пристойна, рафіновано російська, а не як часто розмовляють всі мої “російськомовні” співвітчизники, з українським “оканням” і фрикативним “г”. І все ж було там щось не те. Можливо, це був натяк на нацизм, який на власні очі бачили ірпінці, бучани, городянці і багато хто ще.
Будучи питомим “малоросом” ще 2019 року, Зеленський став патріотом
До речі, емансипацією у Стародавньому Римі називався процес набуття повноліття юнаком. Ритуальний спосіб набуття такого повноліття включав удар по шматку міді, яка заміняла в зовсім вже давньому Римі гроші. Після цього юнак переставав вважатися власністю батька, і міг створювати сім’ю, господарство та все інше на свій власний розсуд, робитися pater familia.
Можливо, українцям треба перестати стукати по міді, а почати діяти ще рішучіше, ніж тепер. Перефарбовування барельєфів вже давно не досить. Можливо, треба дати собі волю, щоб зберегти життя.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”
