“Cин кричав: “Я не хочу помирати” – й вимагав, щоб ми їхали”
До війни ніхто не готувався ні ми, ні держава
24 лютого прокинулися близько п’ятої ранку від страшного шуму. То були залпи гармат. Чоловік скомандував бігти в коридор. Як потім з’ясувалося, це найбезпечніше місце у квартирі під час обстрілів. Не одразу зрозуміли, що відбувається. Чули, що може бути війна, посольства вивозять дипломатів, але це здавалося чимось несправжнім. Якісь політичні інтриги, хитрощі, в які повірити складно. А тут страшна реальність.
Вдалині, де була військова частина, бачили заграву. Це хвилин 20 від нас пішки. Я заціпеніла не знала, що робити. Цього ж дня пропало опалення. Зникли електрика й інтернет не було чотири дні. Потім інтернет з’явився, але слабкий, зникав після кожного вибуху. Зв’язок давав збій.
Обстріли розпочалися на початку березня. Ракети освічували все небо. Найсильніші спогади від літаків. Від бомб будинок ходив ходором. Ми вікон не зачиняли, а підпирали баклажками з водою щоб не вибила вибухова хвиля. Син не витримував, і я переживала за його психіку. Коли починалися вибухи, кричав: “Я не хочу помирати. Мені лише 20 років, я ще не жив”. І вимагав, щоб ми кудись поїхали. Але ми сподівалися, що ситуація виправиться, що політики домовляться. До того ж ми з чоловіком дуже прив’язані до будинку це продовження нас. Вирішили чекати.
Від бомб будинок ходив ходором
Син поїхав із Харкова на початку березня. Зробив би це й раніше, але щоразу щось заважало. То з інтернетом проблема, то зв’язку немає, то сильні обстріли, то місця немає в машині. А коли останні з його друзів виїжджали, устиг. Спочатку поїхав до Полтави, потім до Кременчука.
Друзі з-за кордону напередодні вторгнення хотіли приїхати в Україну. Але сумнівалися: “Може, нам квитки здати? Кажуть, у вас війна буде”. Це було 16 лютого. Я говорила: “Що за дурниці?” Ішла Сумською біля пам’ятника Шевченку, знімала селфі: “Дивіться, як у нас добре! Люди гуляють. Приїжджайте”. Вони приїхали, а через три дні повернулися назад.
Чоловік мав недобрі передчуття. Напередодні війни купив грубку, що працює від балонного газу. Я не розуміла навіщо. А коли все почалося, вона врятувала нас. Це була розкіш: ми трохи топили в коридорі. А після прання могли висушити речі.
Перші ночі, коли спали в коридорі, постійно прокидалися. Тільки заснув вибух. У мене з’явилася дратівливість. Почали ходити ночувати у сховище там не чути вибухів. Були інші проблеми холодно, сиро, смердить. Зате було відчуття безпеки. Інші мучилися: хтось хропів і це заважало. Через бетонні стіни й підлогу дуже посилювалися луна й галас. Спали на підлозі на дошках.
Чоловік відмовився від м’яса, щоб собаці більше діставалося
До війни ніхто не готувався ні ми, ні держава. У підвалі будинку була бетонна підлога й жодних дерев’яних помостів. Коли все почалося, чоловік організував сусідів провели світло, зробили підлогу, утеплили, організували спальні місця, принесли стільці, подушки. Але обстріл посилювався, а підвал ненадійне місце.
Дізналися про бомбосховище, яке збудували ще за радянських часів. Спуск займав 3 хвилини. Чоловіки зняли двері, й ми стелили на них ганчірки, матраци, ковдри. Потім Едуард знайшов половину старого дивана, приніс ще з дому дошку.
Найбільший дискомфорт був від холоду. Весь час була в лижному костюмі. Спала в шапці й каптурі. Як до війни, стадіоном уже не побігаєш, тому робила легку зарядку. Багато часу йшло на побутові питання. Щоб приготувати чай, кип’ятиш воду, потім ідеш в інший кінець сховища помити чашку. У магазин здебільшого чоловік ходив.
Окремих кімнат не було великі зали без дверей. Душові неробочі. Стали ходити в туалет забилася каналізація. Мій чоловік ремонтував. Потім крани зламалися теж довелося лагодити. Виїхали всі електрики, сантехніки, ніхто під обстрілами таких місць не обслуговував. Надвір не вийдеш: о восьмій вечора сховище закривали на вхід і вихід.
Перший обстріл двору стався серед білого дня. Жодної повітряної тривоги. Чоловік лежав із собачкою на дивані, а я щось на кухні робила. І тут вибухи один за одним. Едуард кричить: “Біжи скоріше в коридор”. Стали між двома стінами, як учили, рахую удари 8, 9, 10. Вони завжди по наростаючій все ближче й сильніше. Стіни здригалися. Стоїш і думаєш: влучить у твоє вікно чи ні?
У перші дні в паніці купували будь-яку їжу. Набрали пельменів. Коли холодильник розморозився, довелося їх їсти тричі на день. Працювати не могла. Треба перебувати з клієнтом віч-на-віч, забезпечувати конфіденційність, а ми всі були разом. А тут іще інтернет переривається, електрика теж.
Міна влучила в наш дім
Близьких побачила по-новому. Під час кризи в людини виходить назовні не страх і слабкість, а те, чим вона наповнена. У кожного своє. Чоловік відмовився від м’яса, щоб собаці більше діставалося. Побачила, яка сильна мама, який у неї внутрішній стрижень.
Поступово обстріляли всі будинки навколо. Після третього прильоту постраждали дитячий садок і дитячий майданчик. Одна міна влучила в наш дім згоріла квартира на четвертому поверсі. Вибуховою хвилею поруч повибивало шибки. Почула тріск десь падала цегла, дзвеніло скло. Чоловік закрив собою. Стояла й молилася. Коли обстріл закінчився, ми відчинили двері на сходовий майданчик був сильний запах пороху й гару, цегляний пил. Зрозуміла, що це вже межа не можна тут залишатися.
Треба збирати речі, а я не можу поворухнутися. Якийсь ступор. Чоловік без мене пішов у квартиру, і я йому по телефону диктувала, що брати. Виїжджали вранці, коли закінчилася комендантська година. Нас їхало багато: ми з чоловіком, моя мама, його колишня дружина із сином, її чотири кішки та наш собака п’ять людей і п’ять тварин. Усі брудні, вдягнені абияк. Спали не роздягаючись через морози. Я так звикла до думки, що все налагодиться, що від’їзду до останнього не сприймала. Переживала, як будемо на блокпостах, коли накажуть вийти з авто? Я іноді піднімалася в бомбосховищі на поверх вище й бачила, як працює пропускний пункт: військові ретельно оглядали машини: хто що везе. Відкривали валізки. Боялася, як ми вилазитимемо, а потім знову все будемо пакувати. Але військові тільки подивилися наші документи.
Поспішали виїхати якнайшвидше, поки не було обстрілів. Раніше ці звуки не припинялися, тільки чергувалися, а тут тиша. І це напружувало. Район був весь розбитий, їхали і плакали. Ми жили на околиці Харкова, але до центрального парку відпочинку машиною 10 хвилин.
Доїхали до Валок. Дивимося: люди гуляють, кафе відчинені. А ми й забули, коли так було, щоб іти й не боятися. Купили капучино. Мама плаче.
35 днів ми бігали тільки від будинку до сховища. А коли їхали, побачили весь район. Він постраждав сильніше за інші.
Тепер ми у глухому селі в Полтавській області. Навколо майже первісна природа те, що лікує. Багато лелек, свіже повітря. Мене це добре відновлює. Чоловік мав багаторічного клієнта, в якого саме перед війною звільнився цей будинок. І він запропонував тут сховатися.
Біженців утричі більше за місцевих
Спочатку були лише позитивні враження: тиша і не стріляють. А потім побут став наздоганяти. Нас багато, всі в одному будинку, й у кожного свої звички. І постійні думки, як житимемо? Чи надовго ми тут? Що будемо робити? Чи зможемо відновити своє житло? Коли скінчиться війна?
Мені для роботи потрібна камерність, чоловік за фахом працювати не може. Ходили до сільського голови почули: біженців утричі більше за місцевих. Тому потреби в кадрах немає. Хіба що трактористом.
Війна це випробування. Я зберегла себе й не зруйнувалася. Нема відчуття краху, як у декого. Нічого випадкового не буває. Все, що сталося, важливе. Багато про це говорила з клієнтами, а тепер отримала і власний урок.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”
