Один народ

Бувають дні душевної втоми, коли вранці не вмикаєш радіо й ні з ким не говориш боїшся взнати про щось, чого б ти не хотів, щоб воно сталося з близькими тобі людьми, на півдні чи сході. Так наче в мовчанні можеш сховати чи уберегти когось од загибелі. Й нестерпно, коли на радіохвилях нарвешся на голос диктора, який щебече про переможні новини, а в його оптимістичному щебеті немає ані знаку про ціну, кимось заплачену за сказане.

Так чи так, остерігаєшся думати про людей. Про хороших щоб не накликати на них біду. Про абияких щоб не нагадувати собі, що ти за них не кращий.

Мабуть, отак не тільки у мене. Тим-то тепер популярні воєнні історії домашніх звірів. Там є надія на спасіння. Люди дарують звірям те, що самі, буває, втратили дім, батьківщину. А ще люди думають, що коти й собаки такі, як і ми, тільки без наших нерозумних ілюзій ну, там “Ми ж один народ!” абощо.

А воно іноді й у котів не зовсім так.

У перші дні війни наш знайомий солдат підібрав при авіанальоті на околиці Києва кота, за всіма ознаками хатнього, білого й пухнастого. Солдат ішов туди, куди котам не можна. Так той кіт опинився в нас. Став третім плюс до наших двох.

Отут і почалося: він кидався на наших котів, кровних братів одного народу, з ірраціональною люттю, аж шерсть летіла. Довелося розвести їх по різних кутках. Ми губилися в здогадах що це таке? Аж поки той білий сам не підказав. Він побачив собачий поводок і натякнув, що хоче гуляти, як це роблять хатні пси. Вийшов на тому повідку у двір, побачив наших приблудних псів і рвонув до них з приязню й радістю свої! Собаки засоромились і одвернулись.

Отже, він, мабуть, виріс із собаками й на котів дивився собачими очима. Й про себе явно думав: я собака. От тобі й один народ. І з тим уже нічого не поробиш.