“В кімнаті було може і 100 людей. Усі загинули” – історія родини, яка пережила російське нашестя

Катерина Павич жила із чоловіком та літньою матір’ю у Маріуполі на Лівому березі, працювала шкільним психологом. Її дорослі діти мешкали окремо у Харкові та під Києвом.

24 лютого для родини Павичів розпочалося із вибухів прямо у їхньому районі. Вже у перші години повномасштабної війни вони були змушені шукати безпечне місце у рідному місті. У подальші дні сім’я пережила буквально пекло на землі, рятуючись від російських бомбардувань. Під час одного з них Павичі буквально дивом вижили.

Свою історію маріупольська родина розповіла волонтерам благодійного фонду “Восток SOS”, який із 2014-го збирає інформацію про злочини РФ, щоб забезпечити у майбутньому правосуддя над злочинцями.

Gazeta.ua публікує розмову, яку записали документаторки фонду Тетяна Петрова та Наталія Каплун. Зауважимо, що справжнє прізвище героїв змінено на їхнє прохання.

24 лютого ми з чоловіком прокинулися від гучних вибухів. Побачили, що палає приватний будинок поруч зі школою, де я працювала – у 5-7 хвилинах ходьби від нас. Прийшло розуміння, що відбувається щось страшне та жахливе.

Забрали з сусіднього будинку мою стареньку маму й спустилися до нас у підвал. Я приготувала на всіх сніданок. Але вибухи стали настільки гучними, що ніхто не поснідав. Подзвонили кумам, що жили на виїзді з міста. Домовилися переїхати до них. Дуже поспішали, що навіть забули покласти найнеобхідніше. Запам’ятала, як вибігаємо з підвалу й залишається тарілка із недоїденою гречаною кашею.

Наші куми жили на шостому поверсі дев’ятиповерхового будинку, прямо навпроти другої автостанції. В них було четверо дітей близнюкам по 12 років, середній 14, старшій 17. Вже 28 лютого стало важко діставати продукти, але в місті ще працювали магазини. Десь до 2 березня було відносно тихо. Були світло, газ, вода.

Наші друзі із дітьми першими спустилися до бомбосховища

Коли вибухи посилилися, ми перенесли матраци та подушки до коридору й усі разом спали там. Аби дітям не було страшно – постійно грали у ігри. Намагалися жити звичним життям, готували їсти. А ще нас дуже розраджувала молитва. Мабуть, у таких ситуаціях усі стають віруючими.

Із 7 чи 8 березня стало страшно залишатися у будинку. Наші друзі із дітьми першими спустилися до бомбосховища. Ми залишилися ще на день, бо мамі було важко пересуватися. Наступного дня не витримали й теж спустилися.

Бомбосховище було облаштоване у підвалі будинку, де жили наші куми. До війни тут був спортивний зал із тренажерами. Коли ми спустилися, сховище було повністю заповнене. Знаходилося людей 200-250, в основному родини з дітьми по півтори-два рочки. Обличчя дітей були сіро-зелені, бо вже тиждень жили у підвалі. Кожна родина облаштовувала собі нішу. Там діти спали, гралися, розглядали книжки з картинками.

Ми топили сніг, аби дістати питну воду

В бомбосховищі було два виходи, туалет, тепло. Відчули себе захищеними від будь-якого лиха. Наші друзі жили у великій кімнаті і пропонували нам залишитися з ними, але чоловік не погодився. Сказав, що ми розмістимося у дальній залі – біля другого виходу.

Нам спочатку виділили лише стілець для мами, а до кінця дня знайшли дерев’яний лежак. На ньому ми спали першу ніч втрьох, прямо на дошках. Потім чоловік зі смітника приніс ще одну дошку, й ми зробили щось типу полуторного ліжка. Тут ми жили втрьох: поки двоє спали, третій сидів в ногах. Потім мінялися.

Коли спустилися до підвалу у нас почався новий період життя. Ми топили сніг, аби дістати питну воду, підставляли пляшки та відра під стоки для води, що стікала з даху. Чоловіки оббігали усі кав’ярні поруч. Там знайшли великі баки з водою. Це були запаси на випадок, якщо припиниться водопостачання. Цю воду носили відрами.

Не було продуктів. Але військові дозволили брати їх з магазинів. Чоловіки потайки десь знайшли цілу корзину з продуктами. Принесли навіть три хлібини, кума їх покраяла й насушила сухариків. В мене залишилися пів жменьки. Досі зберігаю їх як реліквію.

Дрова брали на будівельному майданчику неподалік. Там були якісь стропила, бруски. Чоловіки палили багаття, хтось постійно пиляв дрова. Люди приносили свої баняки. Каструлі брали свої та щось варили.

Було таке відчуття, ніби ми підстрибнули із будинком

Ми згуртувалися з сім’єю, яка жила навпроти. Вони принесли м’ясо з морозилки, а мій чоловік приготував суп вода, шматок м’яса, цибулина. Але коли розлили його по тарілках – смачнішого супу я не їла.

Десь о шостій вечора 10 березня у двір будинку впала авіабомба. Було таке відчуття, ніби ми підстрибнули із будинком. Трохи сміливіші виходили на вулицю подивитись – там була величезна вирва.

Другий вибух стався наступного дня десь о шостій ранку. Прокинулася, пішла в туалет, вмилася, почистила зуби. Подихала трохи свіжим повітрям з віконця і повернулася до своїх. Мамочка вже прокинулася, а чоловік ще лежав. Попросив вкрити його з головою. Укрила його курткою та сіла поруч. За секунди відчула моторошне здригання, полетіли уламки. Згасло світло. Ми схопилися і я почала одягати маму, взувати. Надягла собі та їй маски на обличчя, бо полетів пил і дихати не було чим. Чую жахливі крики і розумію: був приліт на тій стороні бомбосховища, де були наші куми з дітьми.

З-під завалів вдалося відкопати лише трьох

На щастя вони були живі, тільки наймолодша їхня донька отримала поранення. Першим прибіг босоніж мій похресник, потім кума принесла на руках поранену Сашу, останніми підійшли старші дівчата.

Кум з іншими чоловіками виносив поранених. З-під завалів вдалося відкопати лише трьох. Прибігли українські військові та надали їм першу медичну допомогу. В тій кімнаті було як мінімум 50-70, а може і 100 людей – переважно родини із маленькими дітьми. Усі загинули. Там просто плити перекриття впали на підлогу.

Ми вирішили уходити, взяли найнеобхідніші речі. Я роздала дітям по пляшечці з водою. Хреснику знайшли носки та взули на нього чоботи мого чоловіка. Діти були максимально зібрані, ніхто не вередував. Вони розуміли, що треба рятуватися. Кума залишилася з пораненою дівчинкою в бомбосховищі. Чекала, коли військові відвезуть їх до лікарні.

На вулиці побачили, що частини будинку просто немає. Ми знаходилися в одному кінці, а в іншому – всі поверхи просто обвалилися.

Пішли в центр, до площі Свободи. Там була новобудова з великим підвалом. Ми побули там дві години. Більше не змогли, бо було дуже холодно.

Поранену дівчинку військові відвезли в лікарню

Після цього ми розділилися: кум із дітьми пішов в район залізничного вокзалу до дальніх родичів, а ми з чоловіком і мамою переночували у іншого нашого кума. Але залишатися там не могли, бо було тісно.

Наступного дня привезли маму до інших наших друзів у район залізничного вокзалу, але там ми не вміщалися у один підвал. Тому пішли питати у людей – де можна зупинитися. Нам надали квартиру в житловому кооперативі. Там ми ночували, а вдень ходили до друзів, де залишили маму. Там було багаття, якась їжа. Щось приносили з собою.

Одного дня випадково зустріли в цьому районі кума й дізналися, що через декілька днів він розшукав дружину у підвалі їхнього розбитого дому. Поранену дівчинку військові відвезли в лікарню, але для її матері не було місця. Вона залишилася. Кум забрав її звідти до свого родича. Ми навіть побачилися з ними усіма, але жінка все ще була під впливом пережитого стресу. Пізніше вони знайшли доньку в одній з лікарень Донецька, потім всі разом виїхали за кордон.

14 березня, коли ми йшли за водою, на одному з наших телефонів з’явився Київстар і ми змогли додзвонитися молодшому сину до Харкова та дізналися, що він живий. В цей же день стало відомо, що з Маріуполя можливо виїхати. Наступного дня за нами приїхав наш друг і запропонував виїжджати разом.

Російські військові ретельно перевіряли документи, роздягали і оглядали чоловіків

Це був другий день масового виїзду людей з Маріуполя. Тому, мабуть, ще не вимагали проходити фільтрацію. Але на кожному блокпості російські військові ретельно перевіряли документи, роздягали і оглядали чоловіків.

Ми виїжджали великою колоною і ночували перший день десь на трасі. Навколо повна темрява і стоїть евакуаційна колона. І прилетить, не прилетить хто його знає. Але нам пощастило, ми доїхали до Василівки, а потім до Запоріжжя без пригод.

На сьогодні ми живемо у Львові. Я працюю з дітками, допомагаю їм відновитися від пережитих жахів. Вже зараз я розумію, що в нас була можливість спокійно виїхати в перші дні і не чекати цього пекла. Але ми й уявити собі не могли, що через декілька днів буде оточення.