“Рогань – та сама Буча. Там стільки зґвалтованих жінок та дівчаток!” – родина з Харкова розповіла про пережиті жахіття

Російські окупанти намагаються взяти Харків із перших днів широкомасштабної війни. Використовують для цього тактику терору – місто щодня обстрілюють з артилерії, здійснюють авіанальоти, скидають міни уповільненої дії.

Найбільше росіяни знищують спальний район Салтівка – найкрупніший житловий масив України. Обстріли там практично не вщухають.

Через агресію РФ у місті зруйновано 1929 житлових будинків, станом на 21 квітня. Майже третина мешканців Харкова виїхали, за даними міського голови Ігоря Терехова.

Серед вимушених переселенців опинилася родина Палагіних. 44-річний Олександр із дружиною Анною, 41 рік, дітьми та матір’ю чоловіка – спершу виїхали до рідних у село Архангелівка на межі Харківщини й Донеччини. Однак, коли жорсткі обстріли почалися і там, сім’я перебралася в Полтаву.

Олександр та Анна розповіли про пережиті жахи кореспондентам Gazeta.ua.

НОВЕ ЖИТТЯ

Олександр Палагін ще нещодавно мав бізнес у сфері асенізації в рідному Харкові та щасливе й насичене життя. А його дружина Анна реалізувала свою давню мрію та почала кар’єру рієлтора. Все вмить зруйнувала повномасштабна агресія Росії.

– Буквально нещодавно пішла “в нове життя”, працювала рієлтором. Так мені подобалася робота! Почалися угоди. Відчувала – це моє, – розповідає російською Анна Палагіна. – У п’ятницю (25 лютого. – Gazeta.ua) повинна була провести чудову для мене угоду. А в четвер ранком почалася війна.

Анна могла б виїхати за кордон, бо кілька років займалася працевлаштуванням людей у Польщі й мала там необхідні контакти. Але не захотіла в той момент покидати Україну.

– Лютий у нашій родині – це суцільна вервечка днів народжень. Я, Саша, мати, вітчим, наша мала, наше весілля – суцільні “червоні” дні календаря. Ніч на четвер 24 лютого була перша, коли я мріяла виспатися, – продовжує харків’янка. – О 4:20 прокинулася і згодом почула якісь звуки – бум, бум! Подумала, що то машину заводять. А потім зрозуміла, що щось не те. І тут Саша назустріч біжить: “Почалося!” Зателефонувала мамі, то вона чула все, Салтівка вся чула…Саша вскочив у машину і поїхав заправлятися бензином. Буквально за годину на заправку були черги.

Бахкало постійно. Ніхто не знав, куди прилетить

Палагіни, як і всі їхні знайомі думали, що війна ненадовго. Вважали, Росія “полякає ракетами, показуючи свою міць” і на тому все завершиться. Однак вже наступного дня мусили покинути свій приватний будинок та йти на ночівлю до сховища в одній зі шкіл поряд.

– Воно бахкало постійно. Ніхто не знав, куди прилетить. Це такий шок! Ти не віриш, що це є, а воно знову бахкає… Дуже сильно було чути, – говорить Анна.

– Живемо поряд із центром, а туди якраз прилітало, – уточнює Олександр.

У шкільному підвалі зібралося майже 250 людей. Подружжя Палагіних з іще кількома містянами взялися за облаштування сховища – зносили які-не-які меблі, “розселяли” родини з дітьми по приміщенню.

– Там був голий підвал, без нічого. Треба було його пристосувати. В школі були дитячі ліжечка і ми їх спустили вниз, – розповідає Палагіна. – Проблем вистачало, постійно був якийсь кіпіш. Раз прийшла жінка з трьома дітьми. Коли випиває – перетворюється на монстра. О другій ночі горлала на всю школу, що в неї украли телефон. Всіх перебудила. А виявилося, що мобільний стояв на зарядці. Вона по п’яні забула. В іншу ніч стало погано жінці після інфаркту. Викликали “швидку”.

ХАРКОВУ МСТЯТЬ

Частина мешканців підвалу настільки були налякані регулярними обстрілами, що боялися виходити з укриття навіть на перший поверх. Вбиральнею для них слугувало відро.

Палагіни старалися ранками сходити додому, аби скупатися. Додатково Олександр взяв на себе місію діставати воду для мешканців сховища.

– Щодня їздив до джерела біля водоканалу за 2,5 кілометра, наповнював усі ємності питною водою. Десь за раз по 50 пляшок різних, – розповідає чоловік. – Баклажки приносили різні – які в кого були.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Окупанти заскочили в школу, був бій. Їхні трупи по вулицях валялися” – історія харків’янина, який зміг урятуватися із сином

Перші дні подружжя готувало їжу вдома та привозило для всіх у підвал. На третій-четвертий день харчі почали звозити волонтери. Анна з іще однією жінкою розподіляла їх між людьми.

Олександру та Анні нелегко даються спогади про обстріли та авіанальоти. Від них у жінки проступають “мурахи” на руках.

– Перші літаки – це було страшно. Дуже. Коли він включає надзвук і на цьому режимі випускає надзвукову ракету – це жах! Вони над нами літали, – пояснює Олександр.

– Коли над школою пролетів, то я мабуть одразу посивіла, – продовжує Анна. – Двері були закриті на замках, а отак ходором ходили! І світло (від літака. – Gazeta.ua) було настільки яскраве вночі, ніби сонце встало.

– Я думаю, що це літак випускав ракету. Спалах був у момент, коли вона вилітала, – додає Палагін.

– У мене молодший син практично не виходив з підвалу. Було таке враження, що могла початися епілепсія від цього постійного жаху! А у старшого були постійно широкі зіниці, як у кішки в темряві. У нас батько любитель піти визирнути й подивитися, де там та що, а син постійно казав: “Папа, зайди!” Дуже переживав за нього, – згадує Анна. – Якось пішли курити й побачили віддалік, як маякували літакам: великий яскравий промінь білого світла бив у небо – нерівно, ніби подавав переривчасті сигнали. Буквально за 3 хвилини, щойно ми докурили, воно як шарахне! І така величезна заграва на все небо.

У Харкові проводять експерименти з вибухонебезпечними предметами

– Чому російські окупанти так бомблять Харків? – питаємо.

– Місто бомблять за те, що 2014-го, як і Маріуполь, не підкорилося. Вони заходили, просили, але їх тоді посунули. А Путін злопам’ятний, – відказує Олександр. – Враження, що в Харкові проводять експерименти з вибухонебезпечними предметами. Все, що може вибухати – все прилітає. І ракети на парашутах скидають, і міни розкидають, які реагують на тепло і рух. Переживаю, що хімічну зброю застосують. Боюся, що заразять воду.

– Я в політиці не розбираюся. Спочатку думала, що житимемо, хто б там не керував. Що головне, щоб не стріляли. Зараз у мене думка змінилася. Я знаю, що Україна переможе. І в Росію я не хочу, – каже Анна. – Я така людина, яка вважає, що не можна бажати смерті Путіну. Ці негативні думки повертаються до нас. А завжди казали, що коли ти прощаєш, тоді Бог вирішить. Треба простити й відпустити ситуацію. Але пробачити – дуже важко. Бо те що вони творять… Та ж Рогань (селище біля Харкова. – Gazeta.ua) – та сама Буча! Скільки там зґвалтованих жінок та дівчаток, є з обпаленими та відрізаними пальцями. Для мене це жах! Прабабуся розповідала, що в Другу світову німці такого не робили. Де бачили жінку з дитиною – навіть будинок той не чіпали. Так, коли чоловік чотири роки на війні, а тут приходить і бачить жінку красиву руську, то це ще можна зрозуміти. Але ці! Звідки вони зараз вилізли, що на дітей кидаються? В них установка: “Щоб стільки солдатів через неї пройшло, щоб вона не змогла народити українця”. Що це взагалі таке?

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Жінку розірвало снарядом на шматки. Сусід зібрав і відніс у гараж” – історія жительки Маріуполя, якій вдалося врятуватися

СПАРТАНСЬКІ УМОВИ

Родина пробула в підвалі вісім днів. Тікати з міста вирішили після посилення бомбардувань і використання росіянами вакуумних бомб.

Палагіних запросила до себе сестра Олександра. Розповіла, що вона з родиною виїхала в село Архангелівка за 200 км від Харкова і за 30 – від Ізюма. На той момент там було тихо.

Виїхати з Харкова було проблематично через великі затори з охочих покинути місто.

– Люди із Салтівки по Харкову виїжджали 7 годин. Така була тянучка. Бахало постійно. Я тому й боявся перші дні їхати. Думаю, зараз рушимо, а почнуть стріляти по колоні. А ти з неї не вивернеш нікуди, – говорить Олександр. – Дорогою їхали й бачили розбиті військові автомобілі. Планували день-два відпочити й подумати, що далі робити. Ми не задумувалися, що їдемо дорогою в бік Донецької області. Сестра та її батьки переконали нас – там такий трикутник, що російські війська туди не підуть. Бо село обходять дві дороги в різних напрямах: на Волноваху й на Ізюм. І от ми туди приїжджаємо, а там того ж дня літаки полетіли над нами!

Зрозуміла, що дійшла до крайнього стану

Умови проживання в Архангелівці були не найкращі: родина мешкала в старому сільському будинку, який обігрівався невеликою пічкою в маленькій кухні. Супи готували в невеликому казанку, який узяли з собою.

– Насправді я вдячна тому дому, що він нас зберіг. Там був погріб, ми туди теж часто спускалися. Але потім я зрозуміла, що дійшла до крайнього стану. Гірше всього було з молодшим: такі істерики, що аж задихався! Вирішили виїхати. Зателефонувала кумі, вона сказала: приїжджай у Полтаву, підберем якесь житло. Страшно було без грошей їхать. Бо ціни вже були на оренду від 10 тисяч за місяць.

Анні вдалося відправити до Польщі матір із тіткою та племінницею. Виїхали з Есхара, селища неподалік Чугуєва.

– Днями телефонували, сказали, що умови дуже добрі. За житло не платять.

РАЙСЬКИЙ ДУШ

Дорогу до Полтави Палагіни розпитували в тероборони, яка тоді активно розставляла блокпости. Їхати було страшно, зізнаються.

– Ми вже тоді бачили в інтернеті відео, як танки розстрілюють машини мирних мешканців. То їхали і з острахом вдивлялися в кущі обабіч дороги. Потім стали попадатися багато наших військових.

Їхали вшістьох у легковику. Речі постелили на сидіннях, бензин взяли в невеликих каністрах.

– У нас на машині були наліпки “Діти”. Зупинилися в якомусь містечку чи селі, щоб трохи відпочити і зайти в аптеку. Коли під’їжджає військова машина. Вийшов чоловік у формі і стукає у віконце. Це був шалений стрес для мене. Я відчиняю вікно, чоловік нахиляється й питає: “Ви з дітьми?” Відійшов. А потім приносить нам пакет із печивом, цукерками.

Вийшов чоловік у формі й стукає у віконце. Це був шалений стрес для мене

Дала притулок харків’янами рідна тітка куми. Надала свою двокімнатну квартиру, де в одній вже жив чоловік з Охтирки.

Перше, що зробили Палагіни, коли приїхали – скупалися у душі. Бо після села були “як угольки” – відсутність нормальних побутових умов та дрібний вугільний пил давалися взнаки.

– Я стояла під водою й почувалася неначе в раю. Ніколи в житті не отримувала таке задоволення від душу, – посміхається Анна.

У Полтаві Палагіни знайшли собі заняття. Перші тижні Анна на телефон збирала списки ліків, яких потребують мешканці розбомблених міст. Їздила по аптеках і вистоювала черги, щоб зібрати необхідне. Купляли частково своїм коштом, якщо люди не могли собі дозволити скинути на картку всю суму.

Олександр включився у волонтерство як водій. Власною Skoda возить гуманітарні вантажі на Сумщину, допомагає людям дістатися з Полтави до рідних міст.

Сняться кошмари досі щоночі. Про обстріли, про ядерну війну

Навіть за місяць у доволі тихій і спокійній Полтаві харків’яни не змогли повністю оговтатися після пережитого.

– Сняться кошмари досі щоночі. Про обстріли, про ядерну війну. Не лише мені – дітям, бабусі, – говорить Анна. – Під вечір загострюються якісь такі думки. Страшно. Нещодавно в місті був вибух. Ми сидимо, розуміємо, що це не двері. Під ранок тільки засинаєш – знову сирена. А в Полтаві вони дуже гучні. Діти бояться. В перший тиждень у Полтаві над містом пролетіли два наші літаки. То тільки почувши звук, діти пронеслися з кімнати й упали в коридорі на підлогу.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Тіла 10 днів лежали на вулиці. Неможливо було похоронити” – мешканці Горенки розповіли про пережиті жахіття

Подружжя дуже хоче повернутися додому. Та чекають, доки завершаться обстріли Харкова й обстановка стане безпечною.

– Я сьогодні був у Харкові. Проїхав Салтівку. Дзвоню Ані: “Тут так красиво!” Так, дома розбиті, рами вибиті. Але все прибрано. Комунальники дуже оперативно працюють, – додає Олександр.

Питаємо, які мають бути умови, щоб родина повернулася до Харкова.

– “…Закінчиться війна…” – замість відповіді проспівує Аня рядок пісні “Обійми” Святослава Вакарчука. – Моє бажання таке: війна завершиться тоді, коли ми їх поженемо до самого Уралу. Тому що розуміння в них ніякого немає. В їхніх же інтересах, щоб ми поставили український прапор у Москві. Тоді вони порозумнішають. Це моя мрія, хоч розумію, що такого не буде. Дай Боже, ми відіб’ємо свої кордони, піднімемо наш прапор у Севастополі.