Полеглі герої квітня 2021-го: 14 облич та історій | UACRISIS.ORG

Полеглі герої квітня 2021-го: 14 облич та історій | UACRISIS.ORG
У квітні 2021 року свої життя за свободу, незалежність і територіальну цілісність віддали 14 українських героїв.

Місяць, що минув, забрав найбільше життів воїнів України, починаючи ще з травня 2019-го, коли Володимир Зеленський став президентом, пише "Новинарня".

Нагадаємо, у березні 2021-го від рук окупантів загинули дев'ять українських воїнів.

Штаб ООС повідомляв про 315 обстрілів - найбільше після липня-2021, коли було оголошено про "додаткові заходи всеохопного перемир'я". Без відкриття вогню не пройшла жодна доба. В середньому на фронті фіксувалося 10 обстрілів щодня, значна частина яких - із важкої артилерії.

Поранення отримали 19 бійців ЗСУ.

Серед загиблих, як і в березні, найбільше "едельвейсів" із 10-ї гірсько-штурмової бригади, яка тримає оборону в районі Горлівки - п'ятеро. По два воїни полягли з 58-ї мотопіхотної бригади імені гетьмана Івана Виковського та 92-ї механізованої бригади імені кошового отамана Івана Сірка. По одному - з 1-ї танкової, 14-ї механізованої, 72-ї механізованої, 128-ї гірсько-штурмової, 36-ї бригади морської піхоти.

Загинули один офіцер та один громадянин Грузії на контракті в ЗСУ.

Одинадцять смертельних боїв трапилося на території Донецької області, три - на Луганщині.

У трьох випадках причинами загибелі воїнів були підриви, ще як мінімум у трьох - снайперський вогонь. Решта - обстріли та інші бої.

Сергій Сулима. Ігор Байтала. Владислав Мороз. Віктор Гелебрант. Максим Стеблянко. Володимир Шпак. Денис Юшко. Андрій Теперик. Ярослав Карлійчук. Олексій Мамчій. Давід Шартава. Олександр Луцик. Іван Ковальовський. Роман Гуляк.

Наймолодшому - 22 роки, найстаршому - 49.

Вони не помруть, вони житимуть вічно. Якщо ми пам'ятатимемо їх та їхній подвиг заради України, заради нас.

1. Сергій Сулима "Хой"

Головний сержант гірсько-штурмового взводу гірсько-штурмової роти 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї бригади Сергій Сулима народився 9 жовтня 1980 року в Луцьку. Там закінчив школу, здобув освіту у Вищому професійному училищі.

Відслужив строкову службу в армії, згодом влаштувався на роботу водієм у Волинському центрі екстреної меддопомоги.

У 2015 році був мобілізований до лав Збройних сил. Відслуживши рік, повернувся додому.

Останнім часом Сергій мешкав в Івано-Франківській області. Звідти в жовтні 2020-го знову пішов до ЗСУ - на цей раз за контрактом.

"Мужній воїн, десантник, що воював у гарячих точках світу в складі Французького легіону. Але після початку російсько-української війни спрямував всі свої навички та вміння на боротьбу з супротивником. Маючи надзвичайну високу підготовку, його місце було в силах спеціальних операцій (ССО України), але Сергій волів тягнути звичайні бригади до досконалості. При тому всьому залишався простим. Його не часто можна побачити на світлинах. Маючи багато відеоматеріалу з ним, ми не хотіли показувати це все для його ж безпеки та безпеки його родини", - так розповідає про свого колишнього командира Олександр Єрмак.

За його словами, Сергій Сулима мав позивний "Хой".

Уже після смерті Хоя Єрмак виклав такі різні відео -

Сулима купає кошеня на полігоні в Широкому Лані ("надзвичайно любив братів наших менших, а вони любили його"),Сулима змайстрував штангу із газоблоків та ліг робити жим лежачи,Сулима гатить із гармати по противнику на Донбасі, який уперто порушує "режим тиші".

Олександр також згадує:

"Одного разу в нашого чудового командира Сергія Сулими народився геніальний план, довершений, як швейцарський годинник. Сергій сказав (а він ніколи не наказував): "Пацани, треба зробити ВОП, тишком-нишком, перед носом у ворога. Так-так, взводу снайперів. Техніку залучати не будемо, бо одразу розстріляють з ПТУРів, робимо все руцями, кирками та лопатами". Не скажу точно скільки тижнів у нас на це пішло, але поставлена задача була виконана. Ворог так і не встиг зрозуміти, що відбувається перед його носом, аж поки роботи не були завершені, завезене озброєння, і бійці - вже не ми - заступили на бойове чергування. Наскільки якісно ми його зробили? Обстріл 120-мм мінометом витримав без жодного пораненого, а це показник.

Попутно виконували й інші бойові задачі, перебуваючи там. Якось п'ятеро організмів із колорадськими стрічками вирішили недалеко від нас прогулятися... Певно, так і досі лежать їх чоботи на тому місці де ростуть красиві польові квіти...

Вже й Хоя нема, а його ВОП, який так названий на честь нього, виконує свою задачу".

Бійці довіряли Сулимі повністю і беззастережно: головний сержант користувався надзвичайно високим авторитетом і повагою.

"Він був фізично витривалим, високоосвіченим, вів здоровий спосіб життя та був прикладом для побратимів. Такі сержанти щодня пришвидшують позитивні зміни в нашому війську. Сергій був не тільки хорошим молодшим командиром, а й люблячим сином та гарним братом", -- розповів побратим загиблого Степан.

"Він справжній хоробрий воїн, він гарний друг, він любив життя..." - згадує заступник командира 10-ї гірсько-штурмової бригади підполковник Даніяр Петрюк.

За його словами, Сергій відходив під час обстрілу, коли підірвався на вибуховому пристрої.

Згідно з повідомлення ОТУ "Північ", 3 квітня військовослужбовець Об'єднаних сил отримав бойове травмування несумісне з життям в результаті підриву на невідомому мінно-вибуховому пристрої поблизу селища Шуми на Донеччині.

"Ще тиждень тому в районі Шумів Сергій героїчно витягував з-під обстрілів своїх побратимів, які потрапили під кулі російських снайперів. Вже тоді він не жалів свого життя, не зважав ні на які ризики. Сьогодні ми ховаємо Сергія..." - зауважив під час прощання з бійцем заступник командувача військ оперативного командування "Захід" Сухопутних військ ЗСУ генерал-майор Олег Мікац.

Поховали Сергія Сулиму на цвинтарі в селі Гаразджа.

Залишилися мати і сестра.

2. Ігор Байтала

Ігор народився 19 травня 1995 року в Жидачеві Львівської області. Після 9-го класу вступив у Жидачівський професійний ліцей, який закінчив, здобувши фах тракториста-машиніста.

У 2014-2018 роках навчався на біолого-технологічному факультеті Львівського національного університету, отримав диплом за спеціальністю "технолог м'ясного виробництва".

Строкову службу, на яку його призвали у 2019-му, Сергій проходив на посаді водія. Після демобілізації 2020 року він повернувся додому. Але відсвяткувавши з рідними Новий 2021-й рік, 5 січня пішов у військо вже за контрактом.

Служив у розвідувальному відділенні безпілотних авіаційних комплексів у 10-й гірсько-штурмовій бригаді.

"Рядовий Ігор Байтала був мотивований, надійний, любив техніку. Він хотів служити у воюючій бригаді, хотів безпосередньо ділом займатися, цілеспрямовано бути у бойовій частині", - розповів заступник командира 8-го окремого гірсько-штурмового батальйону, де служив загиблий, майор Роман Волощук.

"26 років, молодий хлопець, перспективний. Йому б ще жити та радіти життю... Завжди життєрадісний був, робота у нього горіла", - згадав майор.

"Мав позитивні характеристики, спортсмен, прихильник здорового способу життя", - додає пресслужба 10 огшбр.

3 квітня в районі проведення операції Об'єднаних сил на Донеччині Ігор Байтала зник за нез'ясованих обставин. Зброї він при собі не мав. Зникнення бійця у бригаді помітили ввечері й негайно розпочали пошуки, але результату вони не дали.

Як запевняють у "десятці", слідів бойових зіткнень у районі зникнення бійця зафіксовано не було.

Через три дні, 6 квітня, на КПВВ "Мар'їнка" представники російсько-окупаційних військ передали українським військовим тіло Ігоря.

Обставини зникнення воїна з'ясовуються. Серед версій - втрата орієнтування або викрадення бійця.

Але це бойова втрата. Як повідомили "Новинарні" у 10-й бригаді бригаді, причиною смерті бійця стали три кульові поранення.

Поховали Ігоря Байталу в рідному Жидачеві.

Залишилися батьки, брат та двоє сестер.

3. Владислав Мороз

Владові було 23. Він народився 14 липня 1997 року в селі Халаїдове Уманського району (нині - Монастирищенського) на Черкащині. Там пішов у перший клас, а далі вчився на Київщині, в селі Данилівка, куди переїхав разом із батьками.

Після школи вступив у транспортний університет, вивчився на архітектора-дизайнера. А після закінчення вишу пішов у військкомат і восени 2020 року підписав контракт на службу в ЗСУ.

Солдат, навідник 7-ї механізованої роти 3-го механізованого батальйону 72-ї окремої механізованої бригади імені Чорних запорожців.

Попри те, що більша частина його життя пройшла на Київщині, Влад надзвичайно любив свою малу батьківщину - Халаїдове.

"Батьки розповідали, що йому дуже подобалося наше село - тут, як то кажуть, зарито його пуповину", - каже староста Халаїдового Іван Омельченко.

Місцеві жителі також запам'ятали маленького Владислава - дуже доброго й приязного хлопчину...

Він загинув 5 квітня близько 19:55 - від наскрізного кульового поранення під час ворожого обстрілу зі стрілецької зброї поблизу села Спартак на Донеччині.

Поховали воїна в "батьківському" селі Халаїдове, яке він так любив.

Залишилися батьки і сестра.

4. Віктор Гелебрант

49-річний молодший сержант Віктор Гелебрант був родом із Закарпаття. Він народився 23 січня 1972 року в селі Неліпино Свалявського району, де й досі мешкає його найстарша, вже заміжня дочка Марія.

"Батько в молодості служив в армії в морській піхоті, а мама весь цей час на нього чекала. Коли повернувся, то хотів ще укласти контракт і вирушити на службу на три роки, але рідні його відрадили. І в 1993 році вони з мамою одружилися", - розповідає Марія.

Коли дружина була вагітна, чоловік поїхав до Харкова на заробітки, щоб підготуватися до народження первістка... І зустрів там іншу жінку. Тож із першою дружиною зрештою розлучився, переїхав до Харкова й там одружився вдруге. У цьому шлюбі також народилася донька.

Однак і цей шлюб не склався. Останнім часом Віктор мешкав у селищі Краснокутськ на Харківщині. Там він зустрів свою останню любов - бібліотекарку Світлану, яка народила чоловікові сина Родіона, нині він четвертокласник.

У 2015-2016 роках Віктор відслужив у ЗСУ за мобілізацією. Але повернувшись додому, зрозумів, що не може спокійно дивитися, як на сході гинуть українські воїни. Тож у 2016 році підписав контракт і повернувся у військо. Спершу служив у 24 омбр, а після продовження контракту у 2018-му - в 92-й окремій механізованій бригаді імені кошового отамана Івана Сірка. Командир механізованого відділення механізованої роти.

"На фронт тато пішов сам, він завжди був патріотом. Але коли приїжджав на Закарпаття, якось не дуже любив про це розповідати", - каже Марія.

До війни Віктор працював у Краснокутську слюсарем в управлінні житлово-комунального господарства.

"Дуже хороший хлопець, простий, поважний, спокійний. Як багато хлопців із Західної України, він був патріотом. Тому кілька років тому він звільнився, сказав, що піде воювати, захищати Україну. Він кілька років був там, на фронті. Коли приїжджав додому, то завжди приходив поговорити. Але про війну він багато не розповідав. Ми розуміли, що він завжди був на передовій, тому не базікав", - розповів виданню "Обозреватель" колишній начальник Гелебранта Павло Гуцель.

"Віктор був добрим другом, який може поділитися останнім. Завжди усміхнений, любив жартувати. А ще - військовий профі. Він прагнув бути гідним прикладом для свого десятирічного сина Родіона", -- каже заступник командира механізованої роти з морально-психологічного забезпечення старший лейтенант Геннадій Ковшик.

5 квітня Віктор перебував на бойовому чергуванні. Бронежилет і шолом не змогли врятувати його від прицільного пострілу: ворожий снайпер поцілив бійцеві в голову.

Поховали воїна у Краснокутську.

Залишилися дружина, доросла дочка від першого шлюбу та неповнолітні донька і син.

5. Максим Стеблянко

23-річний Максим воював на сході разом із татом - теж військовослужбовцем-контрактником ЗСУ.

Хлопець народився в Лебедині на Сумщині 24 січня 1998 року, у батьків він був первістком. Потім у сім'ї одне за одним народилося ще четверо дітей. Один із братів Макса також зараз служить в армії...

Відслужив строкову і Максим - після того, як у 2016 році закінчив училище лісового господарства, де отримав спеціальності лісника, тракториста, машиніста й водія. А після "строчки" вирішив залишитися у війську і підписав контракт.

"Він пішов служити, прийшов через пів року. Говорить: "Я хочу підписати контракт". Я запитав: "Ти добре подумав?" Каже: "Саньок, я хочу піти", - згадує однокласник Максима Олександр Немеш. -Тепер тільки в моєму серці його голос, його посмішка. Разом з ним на риболовлю їздили, на одній роботі працювали... куди тільки разом не їздили".

Із 2020 року Максим Стеблянко служив у складі 1-ї окремої танкової бригади. Солдат, водій механізованого взводу механізованого батальйону. Підвозив бойовим товаришам боєприпаси, продукти, різні необхідні речі.

"Оскільки я тільки вісім місяців на контракті, і це мій перший виїзд в зону ООС, - я могла завжди до нього підійти, він мене підтримає, заспокоїть. Або навіть насварить, але я розуміла, що все це жарт. Я була на кухні з 4-ї ранку, він зайшов до мене на кухню, я його ще погодувала. Він сів, я стала біля нього, він мене обійняв (він мене Рижа називав), каже: "Добре, Рижа, я поїхав". Я його обняла, поцілувала в скроню, і він поїхав. Потім я розмовляла з мамою телефоном і почула якийсь вибух", - пригадує військовослужбовиця Марина Чирва, яка служила разом з Максимом.

"Він такий був енергійний хлопець - чудовий друг, чудовий бойовий товариш. Не раз ми з ним на всілякі завдання долучалися. Нас командир старався разом ставити, все дружно було, все чудово... - розповідає ще один побратим, Сергій Куриленко. - Знаю, що він за продуктами тоді їхав..."

Солдат Стеблянко загинув 6 квітня близько 09:30 - військовий автомобіль, яким він кермував, підірвався на невідомому вибуховому пристрої поблизу села Степне на Донеччині.

Підрив стався, коли тентоване авто заїхало на мало вивчену ґрунтову дорогу. У машині перебували ще шестеро осіб, але вони під час розвороту вантажівки вийшли назовні і не постраждали.

Поховали Максима в Лебедині.

Залишилися батьки, троє братів і сестра.

6. Володимир Шпак "Капітан"

Командир протитанкового взводу роти вогневої підтримки 13 омпб 58-ї окремої мотопіхотної бригади ЗСУ старший лейтенант Володимир Шпак народився 13 березня 1984 року в Чернігові. У 2006 році закінчив Чернігівський державний інститут економіки.

Cтав до лав ЗСУ у 2018 році, тоді ж і прибув у зону АТО, на 29-й блокпост у районі селища Новотошківське на Луганщині. Провів у складі 13-го мотопіхотного батальйону дві ротації біля Майорська. А ротація, яка стала для нього останньою, була вже четверта.

"Він хотів, щоб у нас армія була? як у НАТО. Щодня говорив про це, досконало знав англійську мову. Були на полігоні на Львівщині цього року - він з іноземними інструкторами розмовляв англійською, показав там себе із кращої сторони. Можна сказати, найкращий із бригади був", - розповідає побратим загиблого, старший технік 13 омпб Володимир Нестеренко.

"Володимир Шпак був справжнім офіцером, тому що він був поруч зі своїми солдатами саме в момент небезпеки..." - наголосив у прощальній промові командувач військ ОК "Північ" генерал-майор Валерій Залужний.

Старший лейтенант Шпак загинув 6 квітня близько 10:55 поблизу селища Невельське на Донеччині під час ворожого обстрілу. Спершу зазначалося, що мінометного. У бригаді розповідали, що АГС. Згодом командування підрозділу уточнило: був артилерійський обстріл снарядами 3ОФ35 до протитанкової гармати МТ-12 "Рапіра".

Поховали воїна в Чернігові.

Залишилися батьки і старший брат.

7. Денис Юшко

31 травня матросові Денису Юшку, який народився у 1998-му в селі Новобогданівка на Миколаївщині, виповнилося б 23 роки. Проте він назавжди залишився 22-річним. І його крихітний син свій 1 рік також відзначатиме без тата... якого вже більше ніколи в житті не побачить.

Сам Денис теж зростав без батька, який помер, коли хлопчикові було всього 5. А ще за чотири роки втратив і маму, що не змогла побороти тяжку хворобу. Виховували його бабуся з дідусем і дядько.

"Денис був дуже позитивним, безвідмовним, добрим, навіть трохи наївним. Він весь час посміхався, за це в школі вчителі називали його сонечком. Він весь час був зі мною поруч, мій найкращий помічник", - зітхає дядько полеглого воїна, Максим Корнієнко.

Ще у школі Денис хотів стати зварювальником, як його батько. Але приблизно за рік до свого 20-річчя, коли його мали призвати в армію, передумав - вирішив, що хоче бути військовим.

"Вони удвох із другом відправлялися в армію, пам'ятаю, ми всім селом проводжали їх у будинку культури. Причому у військкомат він пішов сам, 30 травня 2018 року, за один день до свого дня народження. Так хотів служити. З армії повернувся у 2019-му, трохи побув тут, працював. Але потім сказав, що піде на контракт. Що він хоче захищати Україну, що це його покликання", - згадує Максим.

На фото Юшка з того часу можна побачити наліпку на камуфляжі - "Державна спеціальна служба транспорту".

Службу за контрактом у ЗСУ Денис розпочав наприкінці 2020 року. Матрос, військовослужбовець 36-ї окремої бригади морської піхоти імені контрадмірала Михайла Білинського.

Дядько визнає: намагався відмовити небожа йти у військо. Але Денис вирішив твердо.

"Так, ми відмовляли його. Тут у селі робота для нього завжди була. У нас невеликий бізнес, ми вирощуємо рослини, є теплиці. Він хлопець працьовитий, міг би спокійно тут жити. Але переконати його було неможливо - він так вирішив. Самостійний був", - розповідає Максим.

"Доброзичливий, завжди виконував свої обов'язки, ніколи не сперечався ні з побратимами, ні з командиром. Якщо була поставлена задача, відразу йшов і виконував. Як воїн він молодець", - розповів старшина 36-ї бригади Сергій Лейбак.

До того, як виїхати на Донбас, морпіх зустрічався з дівчиною з іншого села. Пізніше вони почали жити разом у Миколаєві, наймали квартиру. Нещодавно у пари народився син, якого на честь покійного Денисового батька назвали Павлом.

"Буквально напередодні загибелі, увечері 7 квітня, Денис зателефонував, ми з ним розмовляли. Він тоді сказав, що на фронті ситуація дуже напружена. Навіть вимовив таку фразу: "Не знаю, чи повернуся я звідси". А вже наступного дня вранці мені подзвонили і сказали, що Денис загинув", - переповів дядько.

Це сталося 8 квітня в районі Водяного на Приазов'ї. Під час обстрілу позицій ОС Денис отримав смертельне кульове поранення в голову.

Поховали морпіха в Новобогданівці.

Залишилися дядько, цивільна дружина і маленький син.

8. Андрій Теперик "Беба"

Андрій народився 30 січня 1997 року в селі Мартове Печенізького району Харківської області. Закінчив ліцей будівельних технологій за спеціальністю "плиточник".

Дуже добрий, людяний, дбайливий, і водночас взірець мужності й честі - так розповідають про нього односельці.

До війська Андрій пішов, коли йому виповнилося 20. Одразу на контракт - хотів воювати. Ще б пак, дідусь був військовим, рідний дядько - з початку війни на фронті. Знайомі кажуть: Андрій також був справжнім воїном, це відчувалося одразу.

Коли рік тому перший, трирічний, контракт із ЗСУ добіг кінця, Теперик підписав другий.

Старший солдат, стрілець-снайпер 1-го механізованого взводу 2-ї механізованої роти 1-го механізованого батальйону 92-ї окремої механізованої бригади імені кошового Івана Сірка.

10 квітня Андрій ніс службу на позиціях бригади поблизу Золотого-5 на Луганщині, коли його "знайшов" снайпер. Прицільне поранення в тулуб виявилося несумісним із життям.

Поховали старшого солдата Теперика в рідному Мартовому.

Залишилися батьки і семирічна сестричка.

9. Ярослав Карлійчук "Малий"

"Простий класний хлопець з Чернівецької області, невисокий на зріст, щирий іноді до кумедності, добрий і безбашенно сміливий", - згадує про Ярослава учасниця бойових дій Олена Білозерська.

Карлійчук народився 7 серпня 1996 року в селі Черепківці Глибоцького району на Буковині. Після школи рік пропрацював у Чернівцях в охоронній фірмі "Тигр". Рвався на фронт, але вік не дозволяв.

У Збройні сили Ярик прийшов у 19. У 2016-му вже воював під Мар'їнкою.

Старший солдат, військовослужбовець підрозділу 109-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10-ї гірсько-штурмової бригади.

"Пам'ятаю його 20-річною майже дитиною, під Мар'їнкою, влітку 2016-го... Він прийняв для себе рішення бути професійним військовим - все життя, до пенсії, служити в армії", - розповідає Білозерська. Малий був одним із героїв її книжки "Щоденник нелегального солдата", яку встиг прочитати.

Нижче - уривок із книги спогадів Білозерської, в якому фігурує Ярослав Карлійчук:

"...Позицію "Волга" утримують всього четверо армійців - двоє старшого віку - Женя і Юра, і двоє молодих - РПК-шник Коля, родом з окупованих територій, і неймовірно жвавий західняк Ярослав з позивним Малий - не УДАшний Малий, інший, ЗСУшний. Він тут наймолодший, йому 20 років. Нічого не боїться - ні супротивника, ані начальства, через страшну спеку, незважаючи на регулярні втики, ходить і воює в самих трусах.

...Десь після восьмої вечора - майже безперервна робота стрілкача. Працюємо ми, працює противник, працює батальйон "Донбас" праворуч від нас. Літають трасери. Спалахують і бухають постріли з РПГ. Іноді автоматні і кулеметні черги звучать як сухе цок-цок-цок - це коли влучають у цегляну стінку біля наших бійниць.

- О, трасери по нам! З 12-ї години, навіть ближче, - радіє Малий. - За цим гаражом метрів 100 сидять! Дивись, вспишки видко. ПКМ звідти б'є. Я можу тобі показати, де, Лєн.

...Виїжджає наша беха, стріляє. Тепер дим над посадкою противника. "Прямо у саму зеленку запустили, де вони сидять. Але толку з того, у них окопи добре укріплені", - каже Малий. Працюють наші і ворожі кулемети, автомати, працює все, не залишилося ані шматочка тиші. Від мішків, якими ми сьогодні з ранку зміцнювали бійниці, зовні залишилася вже половина.

"По рации передали, с бэхи у*бали прямо по "Булочке" [позиція противника], - радіє Коля.

"Е*ать, б*дь!", - смикається назад Малий: снайперська куля залетіла в бійницю, ледь не зачепивши його. "Десь близько, курва, сидить".

Під вікнами розривається вог. "Це по ходу типу нам?" - "По ходу типу нє. Ми ж тут ни при чем вообще". "Погрався ти, пограюся і я трошки", - працює одиночними Малий.

...- Слишь, Лєна, - питає Малий, - у тебе є чим виміряти точну відстань до тої зеленки?

- 480 метрів. Став на прицілі п'ятірку.

- Та ні, мені цікаво, чи РПГ дістає. Дістає.

Вольф хоче щось роздивитися, просить дати йому підсвітку. Але вже доволі темно, світити зсередини не можна.

- Нам не потрібен додатковий ризик, - кажу я.

- Немає тут ніякого додаткового ризику, - не погоджується Малий. - Вони і так знають, де ми і скільки нас. Як ми сюди тільки їхали, ще доїхати не встигли, а вже наша колона в ютубі була.

- Як думаєте, - питаю я, - коли стане не так жарко, вдень теж будуть бої, чи лише в сутінках?

У мене все ще немає нічного прицілу, тому це питання сильно мене турбує.

- Не буде вдень боїв, - каже Малий. - За весь час, що ми тута, один раз всього був.

- Значить, це тільки в "обсосах" справа?

- В "обсосах", - каже Вольф. - Мешают.

(Бойові дії вже рік як відбуваються лише у вечірній і нічний час - коли у "обсосів" закінчується робочий день).

...По нас прилітає з СПГ - "Це з конезаводу". Всі пости пожвавлюються, починається жвава отвєтка. "Эх, нужны активные наушники", - зітхає Вольф. "А я вже звик", - каже Малий. Він бере РПГ, кидає в кишеню кілька гільз, щоб вставити їх у вуха, і відправляється на "акцію відплати". Вольф буде дивитися, куди полетить, і підкоригує в разі потреби. Малий стріляє, один постріл не розривається, але два влучають куди треба.

Малий повертається. Деякий час тиша. Потім повз нашу бійницю з досить гучним свистом починають літати кулі.

- О. Інтересно, - каже Малий.

- Да что там интересного? - дивується Вольф.

- Як пулі свистять. Дуже люблю.

- Любиш?

- Да. Особєнно коли ми лиш сюда заїхали, дванадцять пуль над головою летіли. Пару в бійницю залетіло і чуть не чвахнуло мене. Я три рази упав на ср*ку тута. До мене Юра підбіг, каже: "Нічо, все нормально". І відтоді понравилось, як свистить над головою.

- Я бачила великий спалах з дванадцятої, - кажу Малому.

- Ну да, у них же там окопи. Вони ідуть туди і кричать звідти "Укропи г*ндони, п*дараси" і всяку фігню. Казали, що наша розвідка бачила купу шприців у полі, але чи це правда, чи ні, я не знаю. Ну, травку по-любому курять.

- А може, поранений у них був?

- Все може бути. Але я думаю, що тверезі люди, як ти і я, не підуть у зеленку, де їх можуть накрити, і не будуть кричати звідти "Укропи п*дараси", правильно?

- Хіба що з окопу.

- Так вони з окопу і кричать. А в них окопи файно укриті. Туди лиш мінами крити.

Приходить Каталонець і займає місце біля бійниці. "480 метрів", - кажу я. Повз нас яскраво чиркає куля. "Свистить - це добре", - замислено каже Малий. "Якщо чуєш, що свистить, значить, не в тебе", - підтримує Каталонець.

Малий відкручує полум'ягас і дає три одиночні постріли - хоче яскравим спалахом подражнити противника, щоб викрити його вогневі точки. "Тут кущі, за ними ні фіга не видно", - каже Каталонець.

"С кустами знаешь что надо сделать? - пропонує Вольф. - Я тротил взял - нах*й взірвати ці дерева".

"Я це відколи ми тута предлагав, - скаржиться Малий. - Я й гаражі хотів взірвати".

- Не, гаражи взрывать не вариант, - заперечує Каталонець. - И дерева тоже надо думать. Они хоть чуть-чуть прикрывают. И тебе ни х*ра не видно, но и по тебе. РПГшка буде летіть - вона в деревах й*бне. Простіше укріпиться на котельні і оттуда х*ярить.

- Так пацани будуть там укріпляться. Я теж хочу туди, але мене ніхто не пускає, - каже Малий.

- Так там же ще ніхто не сидить. От коли будуть, тоді й буде розмова.

"Па-пам - па-па-пам - па-па-па-па - па-пам!" - в "футбольному" ритмі стріляють з автоматів - то один, то інший. Тут цей ритм у моді, його чути щодня.

Каталонець, нарешті, зауважує, звідки стріляли, і дає кілька коротких. Противник замовкає. "Якби зі мною двоє пішли на прикриття, я б від гаражів зараз з РПГ чвахнув", - мріє Малий. "Простіше з криші. Виліз, фігнув і зразу вниз. А вони по криші почнуть фігачить, можна буде по вспишкам їх визначать", - каже Каталонець.

...завтра з Франківська виїжджають люди Жовтня, які повинні поміняти нас 10-го. Почувши про це, Малий засмучується: "Неінтересно". "Та почекай, там такі ж самі", - заспокоює його Каталоша. "Я до вас уже привик", - каже Малий.

...- Ви вже старий, навіщо вам стріляти? А я молодий, мені треба набиратися досвіду.

- Ну, йди, молодий...

Двадцятирічний хлопчик з Чернівецької області, що служить у ЗСУ біля трьох місяців і вже втратив на війні друга, з насолодою уявляє, що буде робити з полоненим "сєпаром", якщо той трапить йому до рук.

Навчаю: якщо будеш точно знати, що цей ворог катував людей, навмисно вбивав цивільних - роби з ним, як душа просить. Але скоріше за все, це буде звичайний хлопець, такий, як ти, який зараз так само чесно воює за свою Батьківщину. Просто Батьківщина у нас із ним різна: у нас - Україна, у нього - Російська імперія. Для нас він - окупант чи колаборант. І все одно, кажу, такого полоненого вбивати і мордувати не можна.

Підозріло легко погодившись не чіпати майбутніх полонених, за доволі зрозумілою асоціацією: "Ти тут лягаєш спати і не знаєш, чи прокинешся, а ті п*дараси нагорі жирують". І, миттєво перемкнувшись, з такою самою насолодою уявляє, що робив би з представниками влади і найвищого військового керівництва, якби ті потрапили йому до рук. Якби все оте збулося, кожен з них залюбки помінявся б долею з полоненим бойовиком.

А добра ж дитина... будучи наймолодшим, огризаючись для порядку на зауваження старших, зворушливо дбає про всіх, хто поруч.

Не уриваю. Нотацій не читаю.

Просто язик не повертається.

...Якимось чином майже одночасно порожніють стрічки в трьох наших кулеметах. Залишивши на бійницях автоматників, біжимо з Каталонцем і Скрипалем в освітлену каптерку забивати стрічки. Руками, зрозуміло, машинки Ракова тут і на очі не бачили. Нам допомагає Малий. Ми в екіпіровці і броніках, тільки що без касок, він, як завжди, в саменьких трусах. "Це все заряджається для п*дарасів метрів за 400 від нас", - коментує Малий.

Пізніше, коли мене вже не буде на Мар'їнці, він вийде, як завжди, вночі стріляти з РПГ, і тут його недосвідчений товариш, відкривши вогонь трасерами, демаскує обох. Малий буде серйозно поранений, але одужає і повернеться до строю".

На жаль, на цей раз куля ворога виявилася смертельною. Ярослав загинув під час прицільного обстрілу позицій "десятки" 12 квітня в районі Шумів під Горлівкою.

Поховали воїна в рідних Черепківцях.

Залишилися мати, троє старших сестер, молода дружина і маленький син.

10. Олексій Мамчій

У родини Мамчіїв ця війна забрала вже двох синів. У липні 2016-го внаслідок мінометного обстрілу поблизу Авдіївки загинув Станіслав. А квітень-2021 став останнім для його старшого брата, Олексія.

Старший солдат Олексій Мамчій народився 27 червня 1980 року в Чернівцях. Закінчив Чернівецький професійний машинобудівний ліцей, потім - Інститут інженерної механіки та транспорту Національного університету "Львівська політехніка".

На війну Олексій пішов у 2019-му - коли звідти повернувся (на щастя, живим) найменший із трьох братів Мамчіїв, Євген.

Олексій служив на посаді старшого водія зенітно-ракетного відділення зенітно-ракетного взводу 108-го окремого гірсько-штурмового батальйону 10 огшбр.

Там же, у війську, зустрів своє кохання. Її так і звати - Любов. Служили на сусідніх позиціях, а невдовзі й побралися, зігравши весілля в Чернівцях.

"Олексій люблячий був, веселий. Мене він дуже любив. Я йшла ближче до ворога, тому він більше за мене переживав. Ніхто не міг подумати, що його вб'ють там, де більше людей... Ввечері ще до мене приходив, а вранці вже сказали, що його немає", - розповідає дружина загиблого.

Уранці 13 квітня російські найманці скинули на позиції "десятки" з безпілотного літального апарата протипіхотну міну, один з осколків якої завдав смертельного поранення старшому солдатові Мамчію.

Поховали Олексія в Чернівцях.

Залишилися батьки, брат, дружина і дочка.

11. Давід Шартава

Громадянин Грузії Давід Мурманович Шартава народився 11 січня 1975 року в Тбілісі. Виховав двох синів. Професійний військовий - брав участь в миротворчих місіях в Ірані, Афганістані, інших країнах.

Під час російської агресії проти Грузії затято воював за свою батьківщину. А коли імперія роззявила пащу на Крим і український Донбас - приїхав обламувати путіністам зуби в Україні.

"Багато українців загинуло за нас - за Абхазію, за Грузію, допомагали у 2008 році... І завжди допомагали. Це брати наші. Так що братів треба підтримати", - казав Дато.

І підтримував не словом, а ділом, воюючи проти російських загарбників з перших років агресії РФ.

У 2016 році Дато в складі "Грузинського легіону" приєднався до ЗСУ. Старший солдат, військовослужбовець 2 огшбр 128-ї окремої гірсько-штурмової Закарпатської бригади.

За словами його командира Мамуки Мамулашвілі, Дато був одним з найкращих воїнів легіону -- одважним і вправним бійцем.

Як пише АрміяInform, напередодні загибелі, ніби щось передчуваючи, Дато прочитав вірш "Коли я помру".

"Давид свого часу навчався у театральному училищі в Грузії й був дуже артистичним. Любив декламувати вірші, співати, завжди був веселим і чуйним. Є таке поняття "справжній тбілісець" -- ним і був Дато. З усіма товаришував, не пригадаю, щоб у когось з ним траплялося конфлікти. Тому його загибель -- це безумовно трагедія для нас і його сім'ї, бо Давида любили всі", -- каже командир.

Грузинський захисник України загинув 18 квітня поблизу Широкиного внаслідок ворожого обстрілу позиції ЗСУ з автоматичних станкових гранатометів.

Похований на батьківщині, у Тбілісі.

Залишилися дружина і двоє синів.

12. Олександр Луцик

Солдат, оператор-розвідник протитанкового артилерійського дивізіону 10-ї окремої гірсько-штурмової бригади Олександр Луцик народився 18 травня 1982 року в селі Годомичі Камінь-Каширського району Волинської області.

Закінчив Маневицьке профтехучилище, здобув фах столяра. У Маневичах на деякий час і осів, одружився. Та сімейне життя не склалося.

Після розлучення Олександр поїхав на заробітки в Польщу, певний час працював там будівельником. Але був змушений покинути роботу, після того як травмувався.

Повернувшись додому, в жовтні 2019 року Олександр підписав контракт на службу в Збройних силах. У подальшому планував присвятити військовій службі все життя.

22 квітня близько 11:30 противник обстріляв позиції "десятки" поблизу Шумів із ПТКР. Олександр Луцик загинув від осколкових поранень.

Поховали бійця в селі Годомичі.

Залишилися брат та сестра.

13. Іван Ковальовський "Африка"

Іван Іванович Ковальовський народився 18 лютого 1973 року в селі Колінки Городенківського району Івано-Франківської області. Але після закінчення профтехучилища разом із молодою дружиною перебрався на Дніпропетровщину, де відтоді сім'я й мешкала.

Чоловік захоплювався риболовлею, не пропускаючи жодної нагоди насолодитися улюбленим хобі. У складі миротворчого контингенту служив у Сьєрра-Леоне (за що згодом отримав на війні позивний "Африка"), потім працював будівельником, зокрема і в Сибіру.

"Десять років я працював пліч-о-пліч із росіянами, але ніколи мені і на думку не могло спасти, що вони колись будуть воювати проти України, а я опинюся на тій лінії, яку називають лінією "розмежування". А наші "друзі" будуть щедро поливати вогнем і смертю", - згодом розповідав Іван.

Після початку російської агресії на сході у 2014 році Ковальовського мобілізували, і відтоді практично весь час, за винятком перерви на лікування, він перебував на передовій. Спочатку служив у 17-й танковій бригаді, а з лютого 2021 року - у 58-й окремій мотопіхотній бригаді імені гетьмана Івана Виговського.

У 2015-му неподалік Станиці Луганської солдат Ковальовський підірвався на розтяжці. Поранення було дуже серйозне - він переніс кілька операцій, довго лікувався спершу в харківському, а потім у дніпропетровському госпіталі.

"Десь у душі я розумів, що моє життя розділилася на до і після. 17 березня - це другий день мого народження. У всьому я намагався шукати позитив. Ну і що, що тепер рука коротша, горбата, та ще й з сепаратистським подарунком в ліктьовому суглобі (лікарі так і не ризикнули його прибрати), зате кістки цілі, хоча трохи осколки і погуляли в моєму животі, але я живий", - казав боєць.

Але коли одужав і повернувся додому, збагнув, що не може спокійно жити цивільним життям, коли десь неподалік і далі триває війна. І знову повернувся на фронт.

За даними "Новинарні", 26 квітня Іван із напарником чергували на "спостережнику" в районі селища Піски під Донецьком. Мінялися: спершу один чергує внизу, а другий - на даху, потім - навпаки. Коли напарник піднявся на зміну, Ковальовський лежав і не дихав.

Оскільки крові видно не було, спершу побратими подумали, що 48-річний боєць помер від серцевого нападу. І лише потім побачили отвір від влучної снайперської кулі, якого спершу не помітили, бо кров увібралася в одяг. Прицільний постріл уразив нирки та інші внутрішні органи, не залишивши воїну шансів на життя.

Поховали Івана Ковальовського в селі Миколаївка, де живе його сім'я.

Залишилися дружина і двоє синів.

14. Роман Гуляк

До закінчення контракту Романові залишалося трохи більше тижня: термін служби вичерпувався 7 травня. Але до найрідніших людей, які так його чекали, син та онук повернувся в домовині.

Старший сержант, командир мінометного розрахунку 1-го механізованого батальйону 14-ї окремої механізованої бригади Роман Гуляк народився 7 жовтня 1990 року у Волочиську на Хмельниччині. Був спортивним і активним хлопчаком, добре танцював.

Після школи закінчив Хмельницький торговельно-економічний коледж КНТЕУ, певний час працював на Волочиському машинобудівному заводі "Мотор Січ".

На військову службу в Збройних силах був призваний за мобілізацією влітку 2015 року. У травні 2018-го підписав контракт. Був нагороджений медаллю командування ООС "За звитягу та вірність".

27 квітня близько 12:30 у районі населених пунктів Оріхове і Новотошківське військовий автомобіль ГАЗ-66 з українськими бійцями підірвався на невідомому вибуховому пристрої. Роман загинув одразу, ще троє його побратимів дістали бойові травмування.

Поховали 30-річного воїна у Волочиську.

Залишилися батьки і бабуся.

Вічна пам'ять полеглим за Україну.




Давайте дружити у Facebook!


Популярне в соцмережах сьогодні

Останні новини