Морпіх Іван Костенко: "Треба дивитися правді у вічі: війна зачепила дуже невелику кількість народу. Вона не стала великим глобальним потрясінням для всіх українців"

Морпіх Іван Костенко:
Боєць 503 батальйону - про подолання 200 км за 12 годин, про "фашистський" мотоцикл з коляскою, про печиво, що повертає віру, про різницю між мобілізованими та контрактниками, про відсутність загальної для всіх національної ідеї та про соціальні потрясіння.

"ЛЮДИНА НА ІНВАЛІДНОМУ ВІЗКУ МОЛОТОМ РОЗБИВАЄ БРУКІВКУ"

Колись я продавав спортивне спорядження для гірського туризму, альпінізму. Їздив у гори, займався походами, катався на сноуборді.

З усіляким активізмом я зав'язав після того, як взяв участь у Помаранчевій революції 2004 року. Я побачив результати - і зрозумів, що таким чином змінити у державі нічого неможливо, оскільки будь-які серйозні соціальні зміни можливі лише після не менш серйозних соціальних потрясінь... І коли у 2013 році на Майдані почалося стояння за євроінтеграцію - я туди взагалі не ходив. Мені це було нецікаво.

Потім побили студентів... І я пішов. Пішов тому, що Україна - не Білорусь, у нас не можна просто брати і бити людей, які протестують. І все. Я включився... На вулицю вийшли безліч людей, купа народу. Ми з друзями теж йшли у цьому натовпі, не маючи конкретної цілі на той момент. Ми гадали, що мають звільнити поліцейських начальників, "беркутівців"... І все, мабуть. Думки, що треба скидати Януковича, на той момент не було.

Далі на Майдан я ходив по можливості. Трошки допомагав медикам із наданням першої допомоги. Намагався приходити ввечері, тому що ввечері та вночі людей було менше. Вдень всі приходили подивитися що та як, походити, сфотографуватися.

... Пам'ятаю картину - людина на інвалідному візочку молотом розбиває бруківку.

Дуже круто, коли кожна людина намагається зробити все, що може.

"ВАНЕЧКА! КАКАЯ МОРСКАЯ ПЕХОТА?"

Я Крим, в принципі, не люблю. Ані Крим, ані людей, які там мешкають: через намагання заробити грошей вони себе ведуть абсолютно неадекватно... Але це все одно моя земля. У мене там дідусь з бабусею жили, я там колись навіть жив у дитячому віці. Коли почалася окупація Криму, я зрозумів: треба іти в армію. Прийшов у військкомат. "Ви всі молодці, що ви прийшли. Якщо щось - до вас прийдуть з повістками", - сказали там добровольцям.

Строкову службу я не проходив. Насправді, коли мені було 18 років, мені хотілося потрапити в армію, а саме - у морську піхоту. Естетика чорної форми! Але у мене була професія "столяр-паркетник". І коли воєнком дізнався, що на службу йде паркетник, у нього аж затрусилися руки. Він сказав: "Ванечка! Какая морская пехота? Во-первых, у тебя рост не тот. А во-вторых, ты паркетчик. Служить ты будешь в Киеве, и в армии ты будешь два дня - на присяге и на демобилизации". У мене не було особливого бажання впродовж року комусь стелити паркет безкоштовно... Але були довідки про те, що я хворий, що мені не можна зараз іти в армію. Я просто планував їх не показувати - і піти. Однак довелося ці папери діставати. "До побачення!". Потім були відтермінування. І, між іншим, у військкоматі мої документи губилися тричі. Коли почалася війна, я робив справу з нуля, через знайомих, щоб все максимально швидко відновити і все ж таки потрапити у ЗСУ.

Контактів "Азова" у мене тоді не було, я не знав, як на них вийти. Подавав заявку у батальйон "Донбас" - але мені відповіли, що все прикольно, класно, що мені дякують за душевний порив... але у списку я шеститисячний. Ок. Потім, коли я вже був на навчанні та злагодженні у складі 79 бригади, коли вже був Іловайськ, мені подзвонили з батальйону "Донбас":

-Ви залишали заявку. Не хочете до нас прийти?

-Я прийшов би... Але я вже є військовослужбовцем.

Мені побажали успіху і на цьому все закінчилося.

"ПЕРШИМ НАКРИВСЯ БТР КОМАНДИРА РОТИ. ВІН НАВІТЬ НЕ ЗМІГ ВИЇХАТИ З ПОЛІГОНУ"

Через те, що у мене був певний медичний досвід, у підрозділі мене поставили стрільцем-санітаром. Все своє життя я не дуже хотів мати якесь відношення до медицини. Тому що це означає допомагати людям - а людей я взагалі не дуже люблю (сміється). А якщо бути відвертим, то що таке стрілець-санітар у звичайному підрозділі? Він не завжди рятує людей від лютої смерті. А от ситуація, коли тебе будять серед ночі із вимогою "дати якусь пігулочку, бо болить горло" - це "нормальна" ситуація.

-А ти не міг до мене підійти вдень? - запитуєш ти.

-Вдень не міг, бо було нормально. Зараз не нормально, - відповідає боєць.

І дійсно. Мені ж спати не треба... Медиком мені бути не хотілося, але довелося.

На фронт ми виїхали якраз після закінчення Іловайська. Тому що батальйон у нас був, але техніки, на якій ми могли б виїхати, не було фізично. Вона була не на ходу. Я жартував постійно, що мій БТР був пам'ятником, який розштовхали і сказали йому:

-Поїхали на війну!

-Нє-нє-нє, яка війна, я пам'ятник!

-Нє-нє-нє, поїхали...

Наш перший перехід, коли ми виїхали з полігону і поїхали у бік війни - це 200 км за 12 годин. Зранку ми вишикувалися у колону і поїхали... На виїзді з полігону був затяжний спуск, а потім затяжний підйом. Першим накрився БТР командира роти. Він навіть не зміг виїхати з полігону. Усі 200 км з десяти БТР, наскільки я пам'ятаю, подолали своїм ходом два, наш у тому числі. І ще один БТР притягнули, тому що він поламався недалеко.

У невеличкому селі під Мелітополем ми трошки підшаманили техніку - і переїхали у Мелітополь. Рота затрималася у Мелітополі на летовищі. А я, на щастя, там не залишився, бо це було дуже похмуре місце. Зранку прокидаєшся - і дивишся у безвихідь. Тому що тут нічого не відбувається. Все померло, все розвалене, все сіре. Немає нічого, і ти серед цього "нічого" один - навіть незважаючи на те, що навколо тебе купа людей.

Я поїхав з другим взводом на виконання певного завдання, про яке, напевно, ще не можна розповідати. Далі ми об'єдналися з нашою ротою і нашим батальйоном - і поїхали у Розівку.

Дорогою у нас з'явився мотоцикл типу МТ з коляскою. І з'явилася чудова фотографія, де ми їдемо на цьому мотоциклі, я сиджу у колясці, у мене в руках ПКМ. Російські новинні сайти почали публікувати фото і підписувати: "Подивіться! Історичні паралелі! Ось фотографія нацистів на мотоциклі з коляскою у 1944 році під Одесою, а ось степи Приазов'я, і знову фашисти, і знову на мотоциклі, і знову з кулеметом!" Щоправда, вони завжди писали, що це батальйон "Азов".

Якось на цьому мотоциклі ми супроводжували нашу ротно-тактичну групу і проїжджали через якесь містечко. На кільцевій розв'язці пригальмували і я побачив двох хлопців, що носили якісь коробки у крамницю. А вони переглянулися і закинули одну з коробок нам. Я не знаю, чому, але я якось зрозумів, що це свої і зловив коробку, не випускаючи кулемет з рук. Потім ми поїхали далі. Я не знаю, як тих хлопців звуть, але дякую їм. Вони тоді дуже підтримали віру у те, що не всім все одно. У коробці було печиво.

"ТИ ВЖЕ НЕ МОЖЕШ СКАЗАТИ: "ВИГАНЯЙТЕ МЕНЕ З АРМІЇ, Я ПІДУ ДОДОМУ"

У мене особисто вийшло так, що за першу службу не було запеклих боїв - коли все горить, земля горить... Натомість у нас було багато рутинної, нудної і нецікавої роботи яку, на жаль, все одно комусь треба виконувати. Були безкінечні чергування - ти їдеш кудись на броні, патрулюєш, ввечері повертаєшся назад, і так день за днем... Під кінець служби ми були у Маріуполі - і вже до самої демобілізації.

Після демобілізації вся моя робота все одно була так чи інакше пов'язана зі Збройними силами України. Причому, вже будучи цивільним, я встиг побувати майже на всіх кораблях нашого флоту. Ми займалися модернізацією флоту, зокрема.

Я не відчував, що зробив достатньо для перемоги, що тепер можу спокійно сидіти вдома та писати якісь мемуари про те, як ми були солдатами. Як би там не було, війна тривала. І думки про контракт були... Про контракт рано чи пізно замислюються усі, хто служив.

І, зрештою, я підписав контракт на три роки. Пішов у 503 Окремий батальйон морської піхоти, тому що він має славу одного з найбоєздатніших підрозділів ЗСУ.

Тут я вже на бойовій посаді. На даний момент наш батальйон повернувся після виконання бойового завдання у зоні ООС, там ми були упродовж 9 місяців.

Армія на сьогоднішній день вже зовсім інша. Зміни у чомусь позитивні, у чомусь - негативні... Але все інакше. Насамперед, як би там не було, контракт - це робота. І ставитися до цього треба як до роботи. Ти вже не мобілізований, ти вже не можеш сказати: "Я сюди не хотів, я цього робити не буду, не подобається - виганяйте мене з армії, я піду додому". Тому що ти прийшов сам. Це був твій свідомий вибір проходити службу за контрактом і виконувати певні завдання. Отже - береш і робиш, подобається тобі чи не подобається. У цьому принципова різниця.

"Заробітчан" у нас немає. Я впевнений, що наш батальйон - не найкраще місце для "заробітчанина", тому що просто так сидіти і нічого не робити не вийде. Для цього обирають тилові підрозділи. І більші підрозділи - ті, де можна прошаритися, заховатися, щоб взагалі забули, що ти є. У нас так не вийде.

Заборона відкривати вогонь? Найбільше панікують щодо неї люди, які зараз до армії мають не зовсім пряме відношення. Вони кажуть: "Давайте стріляти і всіх вбивати!"... Але при цьому сидять вдома. Не поспішають займати якісь посади та наочно показувати як це треба робити. А якщо їм не розповіли, що щось відбулося - значить, цього не було. Це дещо інфантильно. Люди, якщо вам про щось не написали у Facebook - це не означає, що армія сидить і нічого не робить! Просто не все можна виносити на широкий загал. Але якщо дуже хочеться знати, чим зараз займається армія - є чудовий спосіб. До мене можна звертатися, я пораджу військкомат.

"ВІДЧЕПІТЬСЯ ВІД НАС" - ЦЕ НЕ НАЦІОНАЛЬНА ІДЕЯ. ЦЕ ІДЕЯ СІСТИ І ПЛАКАТИ"

Я не можу сказати, що бачу зараз єдину соборну Україну. У нас немає загальної для всіх національної ідеї. Інколи кажуть, що наша національна ідея "відчепіться від нас" - але ні, це не національна ідея. Це ідея сісти у куточку, плакати і казати: "Не чіпай мене, злий маніяк!" А ідеї, яка б людей до чогось штовхала, у нас на даний момент немає. Її неможливо створити штучно, напевно. Вона з'явиться з часом. Просто до цього часу треба дожити...

Якщо ми і далі будемо робити дурню, яку ми робимо - ділитися на клани, створювати культи особистості - то історія буде постійно підкидати нам один і той самий урок. Доти, доки він не буде вивчений.

Великі швидкі соціальні зміни неможливі без глобальних швидких соціальних потрясінь, як я вже казав. На даний момент ані Революція Гідності, ані війна такими потрясіннями не стали. Треба дивитися правді у вічі: війна зачепила дуже невелику кількість народу. Вона не стала великим глобальним потрясінням для всіх українців.

... Але у будь-якому разі російські танки краще зупиняти на Донбасі, ніж на проспекті Перемоги.

А соціальні потрясіння нас ще чекають попереду. Можливо, це будуть потрясіння не з військової точки зору. Українцям треба подорослішати. Зрозуміти, що не буде пана, який натисне на червону кнопку, щоб усе раптом стало "за%бісь".

Валерія Бурлакова, Цензор.НЕТ

Источник: https://censor.net/ua/r3255117




Давайте дружити у Facebook!


Популярне в соцмережах сьогодні

Останні новини