"Зина на улице упала и умерла. А Коля домой пошел. Утром встал, а жены нет"

Колишня лікарня в селі Худоліївка стала будинком для літніх

У селі Худоліївка Семенівського району на Полтавщині живуть 459 людей. Козацьке поселення виникло у XVI ст. У середині XIX було волосним центром. За радянських часів тут діяв колгосп. 2003‑го його розформували. Тепер працюють три фермерські господарства.

Лікарню в селі закрили 2006 року. Приміщення стало будинком для літніх людей. Перебуває на балансі сільської ради. Офіційного статусу притулку йому надати не можуть - мають бути облаштовані функціональні приміщення, медичний персонал повинен чергувати. Зараз тут мешкають шестеро людей. За перебування віддають 75 відсотків пенсії. Ними опікуються п'ятеро працівників із платнею 1 тисяча гривень на місяць

Будинок для літніх людей у Худоліївці місцеві називають бабдомом. Одноповерхова цегляна будівля пофарбована в біле. Від дороги її відділяє невисокий дерев'яний паркан. Доріжка веде до ґанку.

Навколо будинку на 7 сотках землі стоять господарські будівлі: погрібник, гараж, сарай. Поряд - два туалети, старий і новіший, але теж із прогнилими дошками. Дах сараю провалився. Всередині купою навалені ватяні матраци. На мотузці сушаться ганчірки й жіноче спіднє.

- Добрый день. Заходите, - розчищає сніг чоловік у камуфляжних штанях. - Ольга Александровна как раз убирает, она на кухне.

За дерев'яними дверима - холодний передпокій. Під вікном стоїть застелений клейонкою стіл. На ньому алюмінієва миска з водою, поруч - шматок мила. У вузькому коридорі - п'ять дверей до кімнат. Ще одні - по центру - ведуть до зали відпочинку. На столі стоять вазони у старих каструлях і лежать газети. Перед диваном - телевізор. Кілька старих стільців накриті плетеними килимками.

- Доброго дня. Я саме поли мию з хлоркою. Роблю це каждий день. Я тут у лікарні медсестрою 24 роки відчергувала. Її закрили, а я осталася, - каже санітарка Ольга Ярошенко - висока жінка міцної статури в квітчастому велюровому халаті поверх одягу. На руках - жовті гумові рукавички.

- Людям про нас соцпрацівники розповідають або й самі якось ді­знаються. Було, що 13 чоловік жили. Одну жінку син привіз, сам поїхав на Чехію. Вночі вона зірвала різьбу на газовому крані. Добре, що кухарка вранці запах почула. А потім та жінка постягувала в кучу всі кроваті й даже важкий диван, який ми втрьох ледве рухали. На третій день син мусив повернутися, забрав матір на Полтаву. За місяць вона померла.

Два роки доглядали за жінкою з онко. А потім рідні відвезли в терапевтичне відділення в Оболонь (село у Семенівському районі на Полтавщині. - Країна). За тиждень її не стало.

Перша праворуч - чоловіча кімната.

Обстановка аскетична: чотири ліжка, тумбочки та стільці. Меблі всі різні. На ліжку 67-річний Віктор Богданов натягнув ковдру до неголеного підборіддя. Живе тут чотири роки. Його привезла у притулок сестра. Діти не провідують. Мав проблеми з алкоголем.

- Я из Семеновки. Сюда попал раньше, чем там открыли дом престарелых. Предлагали переехать - не хочу, - каже.

На дальньому ліжку праворуч обличчям у куток сидить 78-річний Анатолій Колішенко. Чорні спортивні штани заправлені у шкарпетки. Зверху - світла сорочка і сірий піджак. Постіль на його ліжку зім'ята. Навколо розкидані залишки їжі.

- Він у нас років 10, - каже Ольга Ярошенко. - З головою сільради по нього їздили до Семенівки. Тамтешня головиха Людмила Милашевич подзвонила - мовляв, один, замерзає. Жив сам - страшне, антисанітарія. Анатолій Павлович давно не в собі. Раніше пив сильно. Порізав одного дєда в нас. Часто буває агресивний, гамселить ціпком у стіну. Останнім часом майже не ходить. Думали покласти його на лікування у психоневрологічний стаціонар. Так закон не дозволяє - людина сама має дати дозвіл. А він заяви не підписує.

Ще одна чоловіча кімната - на два місця.

- Я тут дольше всех живу, девять лет. Тут, в бабдоме, прописан, - показує український паспорт Борис Гафулов, 78 років. - Родился и жил в Казани. Там папка похоронен. Там остались жены - дважды был женат. Дети есть. Внук разбился на машине. Но я тогда уже не жил там. Как мамка померла, приехал в Украину. Сначала в Глобинском районе, в селе Чапаево, работал скотником в колхозе. Потом вышел на пенсию. Когда умер сельский голова, уехал оттудава. В разных местах жил, а потом привезли сюда.

До притулку Борис Гафулов жив на вокзалі.

- Сначала тут по хозяйству все делал. Даже кухарки у нас не было. А когда больше людей стало жить, появились и деньги, и сотрудники. Тут все за счет нашей пенсии. Я получаю 1600 гривен, на руки дают 300. Остальное идет за проживание и питание. Еще подрабатываю. За курами, поросятами смотрю. Могу птицу ощипывать и разделывать. Помогаю одной женщине в селе. Вчера заработал 300 гривен, - розповідає Борис Гафулов.

- Нас тут шестеро, - продовжує. - Еще Слава Васильевна была, ее в Полтаву племянница забрала. Но, думаю, скоро приедет обратно. У нее плохой характер. Пока была в добром здравии, работала регентшей в сельском храме, пела в хоре. Ей 62 года. Молодая, но сильно болеет.

- Борисович, а де ви хлорку діли, отут стояла? Я ізвіняюсь, - санітарка відчиняє двері.

Чоловік встає, у кутку під ліжком знаходить пляшку "Білизни".

- Ох, біда-біда зі старими, канєшно. Але під забор же не повикидаєш їх, - зітхає жінка, прихилившись до одвірка. Виходить із кімнати, нещільно причинивши двері. Із коридору тягне холодом.

Борис Борисович сідає на край ліжка. З-під газет на столі дістає потертий зошит, із нього витягає старе жіноче фото: круглолиця чорноброва жінка в темному сарафані строгого крою і білій блузці з короткими рукавами. Це його колишня подруга. Називає її "бабушка".

- Уже покойная Мария Архиповна Шендрик. Она с Веремеевки была. Судьба тяжелая. Обижали в родном селе, переехала в Липники. Дом люди сожгли. Ее сюда привезли. Мы в этой комнате вместе жили. А потом бабушка упала и слегла. Умерла Мария Архиповна от простуды с осложнением на легкие. 19 января был год, - чоловік відвертається до вікна і втирає сльози. Тихо ридає.

Сусід Бориса Гуфалова - 68-річний Микола Юхименко - лежить на своєму ліжку. Усміхається.

- Я із Сотницького Гребінківського району. Коли батьки померли, переїхав до Худоліївки. Дітей не маю. Із родичів осталась сестра Галька. Раньше був трактористом у колхозі. Гроші за паї получаю. А будинку в мене нема - жінчин син комусь продав.

Дружина Миколи Івановича Зинаїда померла рік тому.

- Они оба любили выпить, - розповідає Борис Борисович. - Зина как раз получила деньги за пай. Ну и загуляли. Ей стало плохо - вроде тромб оторвался. Она на улице упала и умерла. А Коля домой пошел. Утром встал, а жены нет. Пошел искать, а она там лежит. Хорошей жинкой была. И Коля хороший.

На стіні жіночої кімнати - вішак із полицею та гачками. Стара дерев'яна шафа із дзеркалом замкнена великим начіпним замком. Впритул до неї - обід­ній стіл. На ліжку спить смугастий кіт.

- Мурчик. Всішний. Спать ходить до Бориса. Коли Ольга миє підлогу, тікає до мене, - до кімнати заходить Ольга Стусенко, 82 роки. Невисока, в зеленій хустці з бахромою всідається на ліжку, посунувши кота. На її ногах чорні чоботи з камуфляжними вставками.

- Усе життя працювала в Худоліївці дояркою. Заміж не ходила, дітей не мала. Мій брат женився. Онукова жінка мене поїдом їла. Так я вже плакала. Пішла до голови, сказала, що хочу тікати. Він мені дозволив сюди перейти. Перед позапрошлим Новим годом переїхала, - розповідає. - Жінка внука требувала, щоб я їй пай віддала. Я сказала: ти чужа мені, не віддам.

Починає плакати. Великі сльози витирає зі щік кінчиком ­хустки.

- 1700 гривень із пенсії віддаю в бабдом. Тим, що остаєцця, сама розпоряджаюся. Сардельки купляла, канхвети. Недавно масло брала. А ще нада лікарства - і мочовик больний, і серце, і давлєніє скаче. Таблєтками, спасибі, помагає чоловік тут один - Володимир Михайлович. Врачиха приїжджала з Мусіївки. Подивилася мене, послухала. Треба, каже, просвітитися (зробити рентген. - Країна). Прийшлось нанімать машину за 300 гривень, щоб у Хорол відвезли. А ще 450 гривень у лікарні оддала. Сказали, що я печінку застудила.

У кімнаті тепло. Ольга Якимівна каже, що влітку встановили металопластикове вікно.

- Але в січні, як були морози, воно тріснуло. Так бахнуло, шо я злякалася. Газовщик казав, неправильно вставили. Це отой дід, що в палаті за стінкою (Микола Юхименко. - Країна), дав грошей. Получив за свої три паї і поставив нам вікна. Як потеп­ліє, пообіцяли замінити скло.

- Ранком прокидаюся коли як. Сьогодні постірала трохи свого. Тут є машинка, но я більйо нікому не даю. Руками прала. Повісила на дворі - сховала, щоб ніхто не бачив. А як підсохне, перевішу на бильце ліжка. Ото і вся робота. Ще можу почитать газети. Виписую три, поштарка приносить. Ходю, бува, на село. Недавно була в ­однієї жінки, щоб спідницю підшила, бо розтяглася резинка. Купила собі кохту теплу - привозить у село одна жінка одяг. Бери, каже, у тебе ж нікого немає, для себе живеш. Я оддала 600 гривень. Хароша, в ній тепло, - показує на собі темно-зелену кофту із сірим візерунком.

- Я вам дещо привіз. Щас будем одкривать посилки. Приходьте мірять, - відчиняє двері депутат облради і фермер Володимир Ярошенко. Він опікується притулком. З-під блакитної медичної маски видно сиві вуса.

Перед тим, як вийти, Ольга Якимівна шукає іншу хустку. Її сусідка 77-річна Марія Рева сідає на ліжку і неквапом вдягає блакитний флісовий халат. Підперізує поперек вовняною хусткою.

- Раньше робила поштаркою. У 1971-му в мене народилася дитиночка. Удвох поїхали в Лубни. Жили там до 1993‑го. Чоловіка не було - раз обпеклася, та й усе. Працювала на разних роботах. На пошті і на хлібзаводі. А тоді пішла у двірники. Чотири годи прибирала тротуари. Потім устроїлась у майстерню, де ремонт побутової техніки. Там уже прибирала до пенсії. А тоді повернулися в Худоліївку - знакома жінка пустила жити. Коли її не стало, ми з дитятком осталися в її домі. 2016 року я переїхала в бабдом, бо немає сил рубати дрова, щоб хату опалювати. Стоїть закрита. Поки могла, то навідувала, а тепер не можу, - розповідає Марія Михайлівна.

Взуває теплі повстяні капці на штучному хутрі. Не нахиляється - однією ногою притримує капець, другу суне всередину.

- Синочок мій Саша теж у притулку. В Пирятинському районі. Так сталося, що не дійшов додому, ліг спати у скирту соломи. Коли його знайшли, ноги одморозив, - Марія Михайлівна показує вицвіле чорно-біле фото ставного юнака у формі радянської армії. - Було дитятко при здоров'ячку. В армії відслужив, як положено. А тепер - на колясці. 22 лютого виповнилося йому 50 років. Хотіла забрати Сашу сюди, щоб разом бути. Сказали, немає условій. І я до нього переїхати не можу, бо там самі мужчини. Не знаю, чи побачу його колись. Вже слаба стала.

Мешканці будинку збираються в кімнаті відпочинку. На столі стоїть коробка з рибними консервами та ікрою мойви у скляних баночках. На дивані розкладені трикотажні светри, теплі шкарпетки, хатнє взуття, ліки.

- Нам дуже помагає Володимир Ярошенко, мій однокласник. Однофамільці, але не родичі. У нас тут пів села Ярошенків, - розповідає директорка притулку 55-річна Олена Ярошенко. - Не було в нас постєльного і полотенець. Він каже: пиши список. Один фермер, Мокляк, привозив продукти - цукор, борошно, олію, моркву, капусту. Дещо самі садимо. Старі виживають за свої копійки. Нас п'ятеро тут працює, получаєм по тисячі. Остальні гроші йдуть на комунальні - газ і свєт. За воду не платять, бо скважина. За їхні гроші купили кабіну душову. Поставили шість вікон. Сільрада гроші виділила, додав Володимир Михайлович. Частину вікон поставили коштом нашого Миколи Юхимен ка.

- Потреби мешканців притулку передаю волонтерам. Вони шукають і сюди пересилають речі. А я на пошті отримую і привожу, - каже Володимир Ярошенко. - Сільський голова Худоліївки, поки був, привозив усе, що треба. А тепер село приєднали до Оболонської територіальної громади, а звідти їхать 37 кілометрів. До Хорола і даже до Семенівки було би ближче.

- У лікарні, яка тут раніше була, одна бабушка, Олександра Платонівна Ярошенко, жила років вісім. Коли стаціонар закрили, вона сказала: куди я піду? Так і осталася. Сільрада взяла будівлю на баланс. Бабу Шуру прописали. Потім ще одна жінка прийшла сюди жити. Колишня лікарня стала будинком престарілих, - говорить Олена Ярошенко. - Худоліївська сільрада будинку не допомагала. Практично все робилося силами його мешканців. Самі завели воду, зробили каналізацію. Газифікувати, правда, допомогли місцеві фермери. Душова кабіна, пральні машини, морозилка - усе купували пожильці. Після того як приміщення передали на баланс Оболонської громади, приїжджав голова Борис Пустовойтов. Обдивився все. Обіщав допомагати і зарплати нам платити.

Олена Ярошенко закуповує продукти для мешканців притулку, платить за газ та електрику, стежить за порядком. Ще працює в сільській бібліотеці на чверть ставки.

- Нашим пожильцям поштарка Наташа приносить пенсію, - розповідає. - Вони одразу віддають за проживання. Вже знають, скільки. Хто - 1200, хто - 1700. Виходить не більше 75 процентів. Я знімаю показники лічильників. За грудень за газ і електрику заплатила 4027 гривень.

В кухні стоїть морозильна камера. Поряд купа мішків із бакалією. В ящиках зберігають овочі. Готують їжу дві жінки. Працюють через день. Сьогодні черга 45-річної Наталії Лисенко. На сніданок варила суп із макаронами. На обід - борщ на засмажці, макарони з котлетою, компот.

- Если мне нужно что-то из продуктов, я иду в магазин. И другим покупаю, если заказывают, - каже Борис Гафулов. - Нас кормят три раза. Не предупреждают заранее, что готовят. Меню нету.

- Буває, шо наїдаюся. Добавку? Ні, не дають, - додає Марія Михайлівна.

- А я в селі молочко беру домашнє, - говорить Ольга Якимівна.

Після обіду працівниці притулку зачиняють господарську частину й ідуть додому. Доступу до душової, пральної машини, кухні та кімнати відпочинку в мешканців будинку немає. Кухарка увечері роздає вечерю і знову все замикає.

- А хто за ними глядітиме? - каже Олена Ярошенко. - Борис п'є, виносить усе, до чого дотягнеться, і продає. Якось кран зламав - а якщо потоп влаштує? Треба, щоб із ними постійно соцпрацівник був. Він у селі є, але сюди ніколи не приходить. Може, новий голова допоможе вирішити це питання.




Давайте дружити у Facebook!


Останні новини