Підгодовувала чуже циганча... А виявилося - рідного онука!

Підгодовувала чуже циганча... А виявилося - рідного онука!
Із найяскравіших спогадів його дитинства - сиротинці та лікарня, у якій маленьким опинився завдяки чужим людям

Без документів, імені та прізвища... А ще -- лікар, що, любив його як батько, та якась турботлива бабуся, котра все частувала смаколиками та часом забирала на вихідні до себе... Через 30 років Едуард Фінтотвіджа зі Львова зумів розгадати таємницю свого народження.

"Я не знаю ні свого справжнього імені, ні віку, ні національнос­ті", -- розповідає Едуард. Рані­ше йому здавалося, що в жилах тече циганська кров. Тепер має підстави думати інакше.

А все починалося так. Якось серед зими у дім жительки Рави-Руської, що на Львівщині, посту­кали цигани. Сказали, колись їм тут одна жіночка давала поїсти (це була померла родичка гос­подині). Жінка могла б відмови­ти нежданим гостям, та надворі лютував мороз. Пожаліла їх. І не тільки їсти-пити дала, а й пере­ночувати "табору" (було до де­сяти людей) дозволила. А вран­ці, коли роми збиралися йти, найменшому хлопчику стало по­гано. Молода циганка попроси­ла дозволу залишити дитя в чу­жій хаті на трошки, щоб могла піти по людях і заробити на хліб. І господиня згодилася.

А хлопчику ставало все гірше й гірше. Злякавшись, що на ру­ках може померти чужа дитина, жінка викликала "швидку". Маля відразу забрали у районну лі­карню. Документів на дитину не було жодних. Так безіменний ма­люк, що мало не з неба впав, на цілих півтора року поселився у лікарняній палаті.

-- Це було дивовижне дитя! -- згадує дружина тоді завідувача дитячого відділення Рава-Русь­кої райлікарні Євгенія Лень. -- Ми не раз його забирали додо­му помитися. Чоловік займався оформленням усіх документів на Едіка. Бо як було його виписати з лікарні? Куди? Коли збирався на роботу, завжди просив покласти в торбинку щось смачненьке для хлопчика. А раз прийшов додому й каже: "Давай усиновимо Едіка. У нас троє дівчат...". Так серцем прикипів до дитини.

Але через кілька місяців за­ввідділенням помер, і далі до­лею підкинутого циганчати по­чали опікуватися інші медики. Якось дружина лікаря віддала малюкові плащик зі своїх діто­чок, які вже виросли (бо ж хлоп'я не мало ні у що вдягнутися, ні у що взутися). Едік неймовірно зрадів обновці. А наступного дня прийшов до лікаря із... золотим перснем. Виявилося, жінка цю прикрасу давно вже не носила й забула, як поклала в кишеню ди­тячого одягу.

А ще у той час у лікарні Едіка почала провідувати якась "до­бра баба Ганя". Жила за кілька кілометрів від райцентру, у су­сідньому селі. Приносила ма­лому яблука та цукерки. І він так хотів, щоб то була його рід­на бабуся. Навіть у гості до жін­ки з лікарні відпрошувався. Ві­рив, вона його звідти назавжди забере.

Але коли керівництво медза­кладу виготовило для малень­кого пацієнта свідоцтво про народження, хлопчика далі від­правили у дитячий будинок.

Відтоді він -- Едуард Фінтотві­джа, 05.07.1990 року народжен­ня. Хоч і ймення, і прізвище, і ця дата -- вигадані.

Минали роки -- Едік ріс по си­ротинцях, втрачаючи надію бути всиновленим. Його "добра баба Ганя" все рідше з'являлася на порозі інтернату.

Часом бачився із дочкою баби Гані Наталею. Та виховувала тро­хи молодшу за нього дочку. Зга­дує, як йому тоді хотілося мати сестричку, і щоб вона могла від­чути міцне плече старшого бра­та... А потім жінки зникли з його життя. Хлопець не нарікав. Каже, були всякі думки, переживав, що баба Ганя просто не хоче приїж­джати чи що вже не має сили. Зі­знається: найдужче сумував за нею. Але шукати, навіть після за­кінчення інтернату, не став.

Згадав про стареньку, коли вже вивчився на автослюсаря-машиніста, якийсь час відпра­цював у Москві на будові, а потім повернувся до Львова фактич­но ні з чим. Часом огортав стра­шенний жаль, що ось так спли­ває життя -- нема ні свого кутка, ні рідної душі, до якої можна було б обізватися... Благо, дах над головою й роботу запропо­нував директор одного з дитячих будинків Львова. І Едуард, уже маючи впевненість у завтраш­ньому дні, взявся за пошук сім'ї. І почати вирішив з баби Гані. Та, виявилося, спізнився -- вісім літ тому вона віддала Богові душу.

Здавалося, пошуки зайшли у глухий кут. Та раптом хтось пора­див звернутись на відому пере­дачу й зробити ДНК-експертизу, аби з'ясувати, чи не є баба Ганя йому... родичкою? Мовляв, не­даремно тримала зв'язок з ним стільки літ. Та спротивилася донька жінки Наталя, мовляв, своїх зразків для дослідження не дасть. А от онука погодила­ся, аби розвіяти чужі припущен­ня. Та виявилося, що вони з Еду­ардом -- рідні брат і сестра!

А ще знайшлася й тітка Люба, яка знала таємницю баби Гані. Розповіла, що Ганна, сестра її матері, колись по секрету при­зналася, що має внука. Навіть приводила в гості смаглявого хлопчика -- у ньому тітка Люба тепер упізнала Едіка... Він так чекав, що ось-ось перед ним з'явиться мама Наталя. Та жінка не знайшла в собі сили визнати сина. Ні розповісти, від кого на­родила хлопчика (найімовірніше -- від студента-індійця, це дозво­ляє припустити одна із експер­тиз), ні чому той маленьким опи­нився в родині циганів.

-- Я не злюсь на них, -- каже Едуард. -- І пробачаю. І маму, і тітку -- всіх. Але хочу сказати: са­мому у світі важко...




Давайте дружити у Facebook!


Останні новини