"Бабуся змушувала писати диктанти з української": історії луганського юнацтва, яке обрало українську освіту

Вони не виїхали з окупованих міст, бо були дітьми. Їх не запитували, чи хочуть вони жити та навчатися саме там. А коли вони зробили свій вибір та приїхали навчатися в України, то відчули, що їм часом не раді. "А чого це ви 6 років сиділи у своєму "ЛНР", а тепер вчитися будете на бюджеті?" Абітурієнти з ОРДЛО часто стикаються з тим, що люди з вільної території країни не розуміють, як це - вчити українську мову потайки та з острахом перетинати КПВВ для складання іспитів - і казати бойовикам, що ти просто їдеш за речима. Радіо Донбас.Реалії розповідає історії трьох молодих людей, які дітьми пережили окупацію.

- Чому ти не виїхав раніше?

- Коли почалася війна, мені було 12 років. Про виїзд з Луганська не було й мови. Мене з молодшим братом, якому тоді було 7, виховувала бабуся. Навряд чи комусь би вдалося вмовити сімдесятирічну жіночку кинути город, її птахокоролівство (гуски, курча, індики), будинок, де виросло кілька поколінь нашої родини, та поїхати в інші області України.

Єдине, що змушувало шукати такі варіанти - це ми, її онуки. Бабця якось одразу зрозуміла, що ця війна не на кілька місяців. Але відправити нас в Україну - не було куди, родичів не мали. Чекала моменту, коли ми трохи подорослішаємо, тоді вона зможе нас відпустити самих в Україну, збирали гроші.

Бабуся отримувала українську пенсію. З чіткою позицією - я все життя працювала в українському заводі. На роботу влаштуватися у неї тепер не було ні сил, ні бажання. Заробляли тим, що продавали пиріжки та фрукти на ринку чи на замовлення пекли пироги.

- Чи вчив ти українську мову та літературу в Луганську?

- У вільний від школи час мене бабуся змушувала писати диктанти з української мови, робити вправи, читати українські книжки. З часом - втягнувся, сподобалося. На той момент у луганських школах ще була українська мова та література. Але спочатку зрізали кількість уроків і зменшили програму, потім перевели її на гурток - якщо хочете, то займайтеся, а якщо ні, то української мови та літератури - не буде. У бібліотеці брати українські книжки було якось лячно, знаходив в інтернеті. Але я вдячний бабусі, що перший час вона дуже суворо ставилася до моїх занять українською. Літо! Всі діти бігають на дворі. А я вчуся. І нікому ж не скажеш, що сиджу цілими днями за підручниками української, бо не зрозуміють.

Взагалі в Луганську дуже дивне ставлення до української. Я знав багатьох дітей, хто так само збирався вступати "в Україну". Але тут не прийнято про це казати. Не те що тебе за це поб'ють або напишуть скаргу в місцеві "органи", але краще мовчати. Взагалі легко бути українцем і любити українську, коли ти в Україні, набагато важче це робити в окупації, коли ти не розумієш, хто поруч свої, а хто за "цих".

- Чому вирішив вступати в український університет?

- А в який? В ці еленерівські? В Росію я не хотів. Та й взагалі це було якось логічно. Коли ти маленький, то ось ця вся схема - вчити українську історію, мову, літературу сприймається, як шпіонська гра. Немов це заборонено, а ти це робиш.

У 9-му класі ти вже починаєш серйозно ставитися до цього питання, бо програма луганських шкіл в окупації та українських вона сильно різниться, а отже у тебе є два роки, щоб все наздогнати, розібратися, щоб скласти іспити та потрапити в університет. Я знав, що у мене є тільки один шанс виїхати з Луганська. Мені треба вступити в український ВИШ, добре вчитися, щоб потім була ще й змога молодшого брата привезти.

Бабусі вже 77 років, вона не може тягнути нас двох, попри всі соцдопомоги. Тому або вдалі іспити, бюджет і Україна. Або окупований Луганськ, доки не завершиться війна...і повірте, другий варіант і лякав, і мотивував одночасно.

- Чи стикався з булінгом через те, що ти з ОРДЛО, а навчаєшся в Україні?

- Були випадки, але відверто скажу, що чекав гіршого. Найбільше я боявся, коли проходив КПВВ, щоб поступити. Там, де стояли еленерівські, казали, що ми за речами. І я допомагаю бабусі, бо вона вже старенька. Там, де були українці, я так хвилювався, що коли запитали мою мету приїзду, на всю гучність крикнув - українське навчання. Військові аж засміялися, побажали легких іспитів. Потім весь день підбадьорював себе, що за мене вболіває українська армія. Зараз це смішно, а в той момент, це було так важливо.

Не можу сказати, що мене "травили". Але був неприємний випадок, коли одна мама когось з абітурієнтів кричала в комісії, чому її дитина не на бюджеті, а оці "сепари" поприїжджали і тепер вчитимуться за гроші українських платників. Я вже потім зрозумів, що списки, які публікує університет, не мають розподілу, що у нас окремі бюджетні місця і що ми - з окупованих територій - за ці місця боремося між собою, жодним чином не забираючи місця в абітурієнтів зі всієї України.

У моїй групі навчається хлопець, в якого батько загинув на сході України, при чому саме на Луганщині. Перший час він на мене вовком дивився, навіть ледь до бійок не доходило. І я його розумію. З часом почали спілкуватися, зараз товаришуємо. Його мама запрошувала мене з молодшим братом минулого року на Різдво до Львова.

Взагалі ось ці страхіття, які розповідали нам, що Західна Україна ненавидить Східну - це лише казки для дорослих з телевізорів. Пам'ятаєте, ось ті міфи про "бандерівців", які їдять російськомовних дітей. Скоріше, вони їх годують (сміється - ред.). Товариш щоразу, як повертається в гуртожиток з дому, привозить купу їжі собі та обов'язково є "а це для друга з Луганська".

Думаю, що погані люди - всюди є, але хочу вірити, що добрих більше. Якщо показати, що тебе ображають згадки - ці луганські, "сепари" - то чіплятимуть постійно. Як тільки-но ти на це не реагуєш, стаєш нецікавим. А коли люди з тобою спілкуються, чують твої думки, бачать твоє ставлення до України, то їм байдуже, звідки ти!

Я не можу сказати, що я - великий патріот, бо не допомагаю армії, не волонтерю, не захищаю Україну на сході, але вважаю, що на відміну від багатьох київських дітей, я відчув, що таке "втратити Україну та українське" і знаю цю ціну. Тому точно не хочу цього повторення.

- Чому ти не виїхала раніше?

- Коли тобі 10 років, у тебе немає голосу. Як батьки сказали, так і буде. На початку війни у батька хворіла мати, за нею потрібен був догляд постійний, тож мама вирішила бути поруч. Тим більше, що нас троє було, молодший брат народився за рік до війни. Коли бабця померла у 2018-му, то вже і не ризикували виїжджати. Зараз батьки працюють, але кажуть, що цього б не вистачило і на оренду квартири, і життя трьох дітей та двох дорослих.

Сестра навчається у Львові. Збираюся поступати також туди, будемо виїжджати своїми силами. Уже не маленькі.

- Чи вчила ти українську мову та літературу в окупації?

- У моєї сестри був дуже класний вчитель історії України в школі. Вона приходила після кожного його уроку та з таким захопленням розповідала про різні історичні події та постатей. Пам'ятаю, як від неї почула про Грушевського. І потім кілька тижнів вона читала мені про нього щовечора. Майже як казки.

Коли почалася війна, то вчитель виїхав. Зараз викладає, здається, в Дніпрі. Але контакти зі своїми учнями не втрачав. До нього завжди можна було звернутися за порадами та новою інформацією. У них там свій гурток плекання української мови був. Він надсилав їм електронні підручники, нові книжки, які виходили українською.

З часом у цей гурток потрапила і я. Було цікаво, інтерактивно. 100% різнилася подача предмету - як мова "хахлів" в Луганську та співоча в Україні. Звичайно, у нас в школі не казали, що мова українська - це погана мова. Але подавалося це так, мовляв, українською спілкуються нижчі верстви населення.

- Чому вирішила вступати в український університет?

- Бо я - українка. Народилася в незалежній Україні. Здається, це нормально, коли українці хочуть розвиватися у своїй державі. Крім того, сестра навчається в українському університеті, тому знаю, як різниться навчання в Луганську та у Львові.

Росію взагалі не розглядали. Це принципова позиція і батьків, і моя. Ми не отримували російських паспортів, батько не поїхав туди на заробітки. Вважаю, що я зможу прожити й без російської освіти.

- Чи стикалася з булінгом через те, що ти з ОРДЛО, а навчаєшся на підконтрольній?

- Скоріше, чула від своїх знайомих, що я - божевільна, що хочу навчатися "в Україні". "Після всього, що відбулося". Так, саме після того, що відбулося, я і хочу жити в Україні.

Насправді серед моїх знайомих є немало тих, хто зараз готується до іспитів, щоб отримати сертифікат українського зразка. Хтось поступатиме до Росії, в Луганську залишаються одиниці.

Чи боюся їхати в Україні? Ні! Чи боюся булінгу? Напевно, так. Я не вважаю, що винна перед моїми однолітками чи їх батьками, що під час війни була дитиною. Але дивно, коли там ти чужий, бо хочеш в Україну, а тут ти чужий - бо ти звідти.

- Чому ви не виїхали?

- У 2014 році я була вагітною. Тому ми виїхали на деякий час, думали, що народжуватиму в Україні, а там ситуація буде кращою і ми повернемося. Народила, десь до грудня були у друзів, а потім важка ситуація: з одного боку - потрібно щось шукати, ти ж не можеш постійно бути на голові у друзів, з іншого - на руках двійня та хлопчик-школяр. Чоловік деякий час працював на будівництві, там його "кинули". Потрібно було повертатися. Все ж таки в ОРЛО залишалося житло, батьки поруч, які можуть допомогти. Там було легше. Гірше, але легше!

- Чи вчили українську мову та літературу в окупації?

- У нас є гурток української мови - одна година на тиждень. Цього замало. Але ази діти отримують, а вже вдома намагаємося отримати більше інформації. Читаємо книжки зі списків на літо, які ще у мене в школі були. Допомогли знайомі, у кого діти навчаються в Україні - скидають програму, електронні підручники. Зараз стільки можливостей все вивчити, головне - було б бажання. У тому ж ютубі, тік-тоці, де діти сидять постійно, є купу відео про українську мову, вимову, якісь цікаві скоромовки. Їм це подобається.

- Чому вирішили, що дітям треба вступати до українського університету?

- Спочатку у нас буде українська школа. Ми намагаємося зараз все встигнути оформити та підготувати, щоб діти 9-11 клас навчалися вже в Україні. Там же можна отримувати освіту дистанційно. Тим більше зараз, коли ось ця пандемія. Чому не хотілося раніше подавати заявку? Вважаю, що важко до 14-15 років навчатися за двома програмами, робити домашні завдання на дві школи. Дитина просто почне нервувати і закине все.

І з українським сертифікатом про середню освіту вже буде легше вступати в український університет. Подивимося, як старший син з цим впорається, може дійсно треба буде молодших раніше відправляти на таке навчання.

- Чи чули ви про випадки булінгу через те, що діти ОРДЛО навчаються на підконтрольній території?

- Моя похресниця з цим стикалася. Вона навчається в школі в Україні, і коли перейшла, то перший час були серйозні проблеми з однолітками. Подяка вчителям, бо своєчасно це побачили і закрили тему.

Не можу сказати, що це діти стали більш агресивними, хоча не без цього. Але треба розуміти, що все ж таки діти - це думки батьків. Що вони чують вдома, то вони потім і кажуть. Але такий булінг в школах треба одразу "вбивати", бо дітей шкода. За що вони вислуховують такий бруд? Що тоді казати про моїх дітей, які вже народилися у війну? Вони теж зрадники, що не виїхали у два місяці?

Іноді читаємо коментарі в соціальних мережах, що ми - такі "падлюки", що "понаприїзжаємо сепари". Правда? А в Україні одні проукраїнські залишилися? Особливо, коли бачиш негативні коментарі про закон про українську мову чи результати чергових виборів, де велику кількість голосів набирає ОПЗЖ.

ОСТАННІЙ ВИПУСК РАДІО ДОНБАС.РЕАЛІЇ:




Давайте дружити у Facebook!


Популярне в соцмережах сьогодні

Останні новини