Бої місцевого значення

Бої місцевого значення
На камерній сцені Національного театру ім. Марії Заньковецької відбулася прем'єра вистави #ГРА

Постановка режисерки Олесі Галканової-Лань за п'єсою "Сімейні історії" сербської драматургині Біляни Срблянович, яка живе у Парижі. Її драматургічні тексти увірвалися в наш театр на початку нового століття, але і сьогодні звучать свіжо та актуально: всі можливі асоціації із сербською дійсністю за ці роки, на жаль, стали нам більш, ніж просто зрозумілими. Хоча, втілюючи ці сімейні історії, режисерка свідомо відмовилась від педалювання теми війни -- у виставі вона проходить пунктиром. Та й війна у нас вже не одна. На фоні COVIDу, споживацького, егоцентричного, "глухого", байдужого суспільства -- з'явилися нові, локальні війни. Внутрішньосімейні. Ці "бої місцевого значення" інколи страшніші за своїми наслідками, оскільки ведуться на невидимих фронтах, а учасники цих "бойових дій" -- діти.

У своєму прихованому від сторонніх очей просторі-грі -- персонажі-діти п'єси Срблянович, імітуючи світ дорослих стосунків, -- переносять їх на ігровий майданчик. Сцену. І ця гра набагато цікавіша звичних забав у жанрі "дочки-матері". Вона безсоромна, зухвала, жорстока. Власне така, яким є ставлення дорослих до психіки дітей -- нещадне. Та й сучасні діти -- вже зовсім не діти. Вони дорослішають швидше, разом із новинами ТБ, тік-току, інстаграмівськими сторіс, батьківською неадекватністю і всім тим жахіттям, що трапляється "по дорозі" і відкладається у підсвідомості.

Режисерка починає гру, називаючи виставу хештегом -- #ГРА. Під час збору публіки вона нібито дає останні настанови акторкам -- налаштовує на гру, знаходячись з ними просто на сценмайданчику й підтанцьовуючи в ритм якоїсь дискотечної музички. На стінах проєкція диснеївської анімації: миготять знайомі мультяшні персонажі -- Дональд Дак & Co із серії "Обличчя фюрера" (1942) про "все прелести жизни" в Націленді.

Сценографія цієї #ГРИ (художник-постановник Наталія Тарасенко) -- світ всередині халабуди: тут і залишки іржавого авто, якісь сходи, старі стільці і табуретки, типу картонні, діряві стіни із характерними графіті та інші "пасочки".

"Актори ж, навпаки, -- не діти. Вони -- дорослі люди, які за п'єсою грають дітей, які, в свою чергу, грають дорослих. Це також не повинно дивувати. Буде досить багато інших речей, які здивують. Діти в цій п'єсі -- не є сиротами, ані за характерами, ані в повсякденному житті. Вони -- громадяни зруйнованої країни" -- наставляє у ремарках Срблянович.

Режисерка разом із художницею ретельно відтворюють цю "зруйновану країну" дитинства з повсякденного сміття наших спальних районів. На цьому смітнику реальної філософії буття і життя й розігруються універсальні сучасні сімейні притчі, повні гірких узагальнень.

Отже, Софія, Андрія, Мілена і Надія моделюють ситуації, які вони бачать і чують дома, які пережили. Поступово, гра за грою, а їх чотири, -- перед глядачем постають моторошні соціальні картинки. Вони ніби не прив'язані, ані до війни, ані до інших суспільних потрясінь -- лише рефрен чи натяк, як у випадку з диснеївським мультиком. Проте, зрозуміло, що життя дітей виткане з усього цього мотлоху, а за жорстокістю, божевіллям цих "ігрових сюжетів" -- ховається самотність, нерозуміння, вразливість, страх, відчай. Крик про допомогу.

Перед чотирма акторками стоїть нелегка задача, не перетиснувши, не вичавлюючи сльозу, а лише "голим" акторським інструментарієм -- за допомогою гри у грі -- відкрити усі ці перші, другі і треті плани. Олеся Галканова-Лань вправно використовує акторську харизму кожної з виконавиць -- Інни Калинюк, Юлії Михайлюк, Альбіни Сотникової, Марти Кулай. А вона в них, ух, яка сильна! Та й матеріал дозволяє зіграти протягом півтори години кілька персонажів. Зміна ролей у грі відбувається з кожним новим "туром": акторки-діти лише міняються подряпаними "слюнявчиками" з написами-"графіті" -- "мама", "тато", "син" (художник по костюмах -- Олексій Лань). Вони не удають дітей, не кривляються, не перебільшують, але глядач бачить саме дітей молодшого шкільного віку. Цікавий ефект: акторки (в принципі, всі молоді) у виставі виглядають набагато молодшими за себе самих у реальному житті.

Акторки #ГРИ створюють потужний ансамбль. Вони настільки "зіграні" в цій грі, функціонально рівноправні, поліфонічно лейтмотивні, що виділити когось особливо важко. У кожної є своя енергетична "платформа", кожна -- вміло використовує і розподіляє внутрішню динаміку тієї чи іншої "ролі". Вони прекрасно відчувають і чують одна одну. Швидко переключаючись, миттєво перевтілюючись, що властиво, власне, дітям у грі, міняючись ролями, -- створюють певні соціальні типажі. Одночасно -- дитячі і дорослі. Звісно, все це закладено у п'єсі -- Срблянович блискуче розуміє природу гри як такої й акторської, зокрема. Проте, потрапляння заньківчанок у типажність, розігрування "граючи" цього своєрідного театралізованого "реаліті-шоу", чесність і точність сценічної подачі важких, незручних тем -- чіпляє і вражає. Здається, створюючи цю виставу, вони шукали себе нових, справжніх, не муз.драматичних, не академічних, а внутрішньо вільних за манерою акторського висловлювання, що наразі так цінно в сучасному театрі. І знайшли, струсив з себе весь попередній переграний багаж, репертуар і усталені стандарти національного академічного.

У фіналі увагу глядача різко переключено з потужного, драматичного монологу-коди Собаки, яку зображує дівчинка на ім'я Надія (пронизлива Альбіна Сотникова) -- на оптимістичний епілог з відеокадрами щасливого сімейного життя акторок, режисерки під україномовний cover на пісню Simon & Garfunkel -- The sound of silence / "Звук тиші". Ми бачимо те, як має бути в ідеалі і чуємо: "Говорили люди, але були німі! Ті люди чули, але були глухі! Писали люди пісні, яких ніхто не заспіває. Бо кожен знає... Непорушна тиша... Мовчання рак -- вбиває життя! Почуйте люди -- я вам скажу! Візьміть за руку -- я поведу!.. І ці слова написані людьми, які живуть на цій Землі... Вони такі: зруйнуйте тишу!"

Саундтрек вистави, озвучений (хормейстер Оксана Явдошин) акторками-мамами -- своєрідний маніфест. Це надія, втілена у життя. Те, що може дати театр і те, чого нема у п'єсі і так бракує в реальності багатьом сучасним сім'ям і, зокрема, дітям. У будь-якій країні.




Давайте дружити у Facebook!


Останні новини