Ребров - найлютіший ворог ДНР. Жахливі згадки уболівальника про Донбас початку війни

Ребров - найлютіший ворог ДНР. Жахливі згадки уболівальника про Донбас початку війни
Максим Розенко про фана, якого заарештували за поїздку на Суперкубок України Шахтар-Динамо в липні 2014 року

Сергій Анненков до серпня 2014 року жив e Горлівці, де заснував музей Історії українського футболу і, будучи людиною з обмеженими фізичними можливостями, товариство інвалідів "Відродження". Регулярно їздив до Донецька на домашні матчі Шахтаря, намагався не пропускати телетрансляцій поєдинків київського Динамо. Працював стюардом на Євро-2012, колекціонував футбольні значки, квитки, программки і футболки. Але звичний уклад його життя назавжди змінили події весни-літа 2014 року. Його історія барвисто передає той хаос, який вирував у той час на сході нашої країни.

Фатальний для Сергія виявилася поїздка на матч Суперкубка України-2014, який відбувся 22 липня 2014 року у Львові. Шахтар переміг Динамо 2:0, Анненков повертався додому.

"Їхав із Ясинуватої, на блокпосту машину зупинили, - згадує Сергій. - У мене знайшли програмку до матчу Суперкубка, журналістську акредитацію, квитки на поєдинок і львівську спортивну газету "Спортивка". Затримали і до з'ясування обставин відправили в комендатуру Горлівки. Цю будівлю будували полонені німці в кінці 40-х. За радянських часів там був міський відділ КДБ. З 90-х УБОЗ. У 2014 році будівлю переобладнали під головну комендатуру. Там у мене забрали документи і поставили до стінки обличчям. І розстріляли - холостими патронами. Це у них такий гумор був. Потім сказали, що скоїв злочин перед ДНР, поїхавши "у столицю бандерівщині" Львів на футбол. Засудили до двох тижнів ув'язнення. Єдине, взяли до уваги, що я інвалід, і посадили не в підвал, де народ лежав штабелями (тоді там було близько 40 людей), а в ВІП-камеру. Там були ковдри, подушки, душ, туалет, телевізор, кондиціонер. Триразове харчування. Усього було 10 камер і дві з них 4-місні ВІП. Я сидів разом з прокурором Горловки Володимиром Колесніченком, у іншій камері "відбували покарання" мер Горлівки Євген Клепа та директор місцевого ринку. Із хлопцями обговорювали футбол. Хоча меру ближче був бокс, він очолював місцеву федерацію. Потім, вже на кухні мені розповідали, що мера часто-густо виводили на допити, причому ще в камері одягали на голову мішок. Також у нього конфіскували три його машини і пічкали наркотиками.

Незабаром ситуація змінилася і Анненкову запропонували працювати на... кухні.

Всі люди, які працювали на кухні, звільнилися, прийшов комендант і запитав, чи не хочемо ми їх замінити, - так пояснює дивну пропозицію Сергій. - Ми всі пішли. Я працював помічником кухаря. Мер чистив картоплю, жарив м'ясо. Директор ринку відповідав за постачання. Подзвонив, відразу привезли цибулю, картоплю, овочі. Прокурор розвантажував машини - він був міцний хлопець. Я допомагав на кухні, підмітав територію, мив посуд і приносив їжу іншим ув'язненим. Там сиділа різношерста публіка. Від валютних міняйл до приватних підприємців з ринку і директора місцевого відділення Укрсоцбанка. Продавці апельсин-мандарин. Навіть один турок був. Сиділи вони за те, що відмовилися платити данину ДНР. Також були і зовсім анекдотичні випадки. Арештували одного радіолюбителя - за те, що він на балконі начебто по рації говорив. І двох підприємців з Москви, батько з сином, які приїхали до Горлівки придбати оптову партію риби (наше місто було перевалочним пунктом продажи риби).

За словами Анненкова, комендантом був росіянин, якого всі називали Погранець.

"Він теж був футбольним фаном, уболівав за московське ЦСКА, - пригадує Сергій. - Навіть шарфик мені армійський показував. Він був росіянином, родом з підмосковних Митищ. Дуже погано відносився до українців. Цього Погранца вже давно немає в Горлівці. Ще одним росіянином був чоловік з позивним Цифра. Він був з Таганрога. Відповідав за забори телефонів та радіорубку, ставив радянські та російські пісні".

Анненков стверджує, що у комендатурі була кімната для допитів, яка називалася НКВД.

"Саме так було надруковано на альбомному листі, який приклеїли до двері, - розповідає Сергій. - НКВД-ника звали Стас Горяїнов. Він був місцевий, працював опером у нас. Допитував людей. На власні очі бачив, як звідти одного разу на кріслі вилетів молодий хлопець. Хлопцю було 20 років, він відмовився співпрацювати з ДНР. Йому одягли наручники, повели до стінки. Це бачили всі, хто працював на кухні. Далі мені сказали не дивитися на це, я відійшов в сторону. Його розстріляли. Тіло завернули в бушлат, закинули в машину і увезли. Чи могло це бути виставою від Погранця та компанії задля залякування інших? Момент розстрілу я не бачив, тож, стверджувати не буду, але все виглядало реалістично".

Свою останню ніч перед звільненням Анненков провів не e ВІП-камері, а в підвалі.

"Мене заставили мити підлогу, я одну ділянку не домив, - пригадує Сергій. - Лейтенант ногою вдарив по ведру з водою, вона розлилася на підлогу. Сказав, якщо за три хвилини все не домию, пряму у фартуку піду на підвал. Я не встиг і лейтенант виконав обіцянку. Там не було навіть елементарних речей. Замість сортір в кутку стояло ведро. Було лише маленьке віконце. Коли підвал відкривали, всі повинні були стати обличчям до стінки. Зранку дали команду зібратися біля головного складу. Я побачив знайоме обличчя - Цигана, як його всі називали. До війни він був у місцевий спілці ветеранів-афганців, тепер займав посаду, якщо не помиляюсь, оперативного командуючого Горловки. Йому були підпорядковані всі блокпости. Мене він впізнав. Сказав, що знає мене, мовляй, дембель. І мене відпустили. Росіян, які приїхали за рибою, теж. Циган сказав зайти до нього. Дав 500 гривень і порадив їхати звідси. Мовляй, незабаром у нас буде зачистка, не впевнений, що наступного разу ти знов попадеш на мене".

"Віддали паспорт, - продовжує свою розповідь Сергій. - На столі лежала ціла стопка паспортів, українські були внизу. Були й чеченські, і вірменські паспорти. Їх власники в більшості своїй нелегально працювали на місцевому ринку. Я поїхав додому. Атмосфера сильно тиснула. Моя квартира в Горлівці знаходиться в п'ятиповерхівці, яка постраждала від вибуху "Граду" - її пограбували. У місті все перевернули догори дном. До цього у нас працювали два магазини мережі "Фуршет". В один потрапив снаряд, після чого його розграбували. На будівлі міськвиконкомі вивісили відразу 4 прапора - Росії, СРСР, ДНР та міста. У нас в Горлівці стояв загін терських козаків. Приходили в комендатуру, я вже працював на кухні. Мабуть, жартома пропонували вступити до їх казачої дивізії. Мовляй, будеш сином полка. Зрозумів, що мені тут робити нічого. Хотів вивезти з Горлівки експонати музею. Але його теж встигли розграбувати - господарювали люди від нової влади. Дозволили взяти з собою тільки частину шарфів і футболок. Вимпели і майже всі значки довелося залишити. А футболку уродженця Горлівки Сергія Реброва забрали і спалили в присутності начальника управління фізкультури і спорту міськради. Причому записали це на відеокамеру. Сказали, що Ребров - найлютіший ворог ДНР. Виявляється, на Сергія Станіславовича виходили місцеві з проханням, щоб він фінансового допоміг їм в "боротьбі з бандерівцями". Сергій відмовився і відразу став найлютішим ворогом. Я ж встиг вивезти гранітну дошку з написом "Тут навчався Сергій Ребров", яка висіла в школі № 40.

"Я народився у Прип'яті, до Горлівки родина переїхала коли мені було 8 років, незабаром після трагедії у Чорнобилі, - згадує Сергій. - Батьки встигли нахапатися радіації. Померли з різницею в три роки, а я потрапив до місцевого дитячого будинку. Знайти себе в житті було непросто. Допомогла любов до футболу. Згодом став футбольним колекціонером. Переїжджати з Горлівки вирішив наступного дня після звільнення. З района Кочегарка йшли маршрутки до Слав'янська. Там пробув три дні і поїхав до Запоріжжя - мене прийняли на базі Металурга. А звідти вже до Києва. Стало питання з житлом. Мер Горлівки подзвонив меру Києва. Мене записали на прийом. Прийшов в КМДА, Віталій Кличко вислухав мене, подарував шарф та сувенірний "Фотоальбом міста Києва", дав вказівку своєму заму по комунальному господарству поселити мене. Місяць жив в "Прем'єр-Паласі". Потім ще місяць в готель "Голосіївський". А далі в хостелі для інвалідів на Антоновича. Добре до мене поставилися в Динамо. На одній із зустрічей з фан-клубом подарував футболку Микола Морозюк, а віце-президент клубу Олексій Семененко презентував футболку Юнеса Беланди. Коли потрібні були гроші на ліки, Олексій Михайлович допомагав і фінансово. А також регулярно дарував программки, квитки, календарі. Підставляв плече і керівник рекламної служби клубу Тарас Туркевич. А на початку цього року генеральний директор Динамо Резо Чохонелідзе, з яким мене познайомив Семененко, допоміг з покупкою нового мобільного телефону. За час мого перебування в столиці мені взагалі дуже багато людей допомогло, всім їм велике спасибі!

Але питання з житлом залишалося на порядку денному. У 2016 році змушений був переїхати з Києва. Жив в Коростишеві, Одесі, Краматорську, Рівному, Харкові. Там мені і подарував футболку Маліновський - після матчу Шахтаря з Аталантою. А Зінченко - футболку збірної України після матчу з Іспанією. Часто-густо приїжджаю до Києва. Підтримую тісний контакт з Шахтарем. Літав з гірниками в Німеччину на матч з Борусією, в клубі дали акредитацію на поєдинок Шахтар - Інтер. Можливо, полечу з клубом на збори і на матч із Маккабі до Ізраїлю."




Давайте дружити у Facebook!


Останні новини