Дмитро Донцов - нетипова фігура українського націоналізму. Нове дослідження американського історика

Дмитро Донцов - нетипова фігура українського націоналізму. Нове дослідження американського історика
На тлі російсько-української війни і лавини повідомлень про "українських націоналістів" із російських джерел у російському і багатьох західних суспільствах сформувалася думка про те, що українці - небезпечні радикали, що українські націоналісти - це "бандерівці", а "бандерівці" - "фашисти". Але серед західної наукової спільноти дедалі частіше з'являються публікації, в яких історики намагаються вивчити факти, розглянути їх у контексті і відповісти на питання про те, якими були джерела українських націоналістичних рухів, у яких умовах вони формувалися, якою була їхня еволюція і який є їхній вплив на сучасну політичну думку і на політичні рухи й партії в Україні.

Однією з таких публікацій стала книжка американського дослідника Тревора Ерлакера "Український націоналізм в епоху крайнощів: життя та часи Дмитра Донцова, 1883-1973", яка досліджує інтелектуальне коріння українського радикального націоналізму.

Книжка виходить друком наприкінці року у видавництві Гарвардського університету Harvard University Press, але її автор уже починає її обговорення. Лекцію на цю тему він прочитав улітку на запрошення Інституту українських досліджень при Гарвардському університеті. А минулого тижня розповів про результати своєї майже 10-літньої праці над цією темою в обговоренні на запрошення Інституту слов'янських, східноєвропейських і євразійських досліджень при Каліфорнійському університеті в Берклі.

У своєму дослідженні Тревор Ерлакер, який нині працює в Центрі російських, східноєвропейських і євразійських досліджень при Пітсбурзькому університеті у США, намагається осягнути таке явище як український "інтегральний націоналізм" крізь призму біографії літературного критика, публіциста, філософа, політичного діяча Дмитра Донцова, який став "духовним батьком" Організації українських націоналістів (ОУН).

За словами Ерлакера, люди, які не досліджували питання українського націоналізму, часто перебувають під враженням, що український націоналізм існував лише в одному вигляді - праворадикального, що боровся за створення української етнічної держави всіма можливими способами, включно з тероризмом і геноцидним насильством. Найбільш помітною такою групою була ОУН, Організація українських націоналістів, заснована у 1929 році. Вона стала популярною серед ветеранів і студентів, які розчарувалися у попередніх ненасильницьких і легальних методах боротьби за свою державу.

Та насправді українські націоналісти були присутні практично в усіх ідеологічних таборах - вони були і соціалістами, і комуністами, і анархістами, і поміркованими консерваторами, що Ерлакер і намагався показати в книжці, яка є одночасно і біографією Дмитра Донцова, і розповіддю про складні ідеологічні шляхи, якими проходила українська націоналістична думка.

Як каже Тревор Ерлакер про історичний контекст, епоха крайнощів, якою було ХХ століття, характеризувалася не лише крайнощами насильства: дві світові війни, революції, тоталітарні режими, геноциди - все на набагато вищому рівні насильства, ніж раніше, - але і крайнощами ідеологій: комунізм і фашизм витіснили ліберально-демократичні ідеї, відбулася криза лібералізму, а домінували крайні праві і крайні ліві ідеї. При цьому Україна опинилася в найбільш небезпечному місці - посередині між сталінізмом і нацизмом, постраждавши від обох.

Хоча інтерес до спадщини ОУН зріс у часи незалежності України, і особливо після Революції гідності і початку російсько-української війни, і серед деяких представників уряду, війська й суспільства, вплив праворадикальної ідеології на українське суспільство чи владу є значно перебільшений російськими медіа, вважає Ерлакер.

"Заява про те, що Київ захопила "фашистська хунта", викликала до життя всі тези радянської пропаганди, що плекалися з часів Другої світової війни, такі, як те, що Степан Бандера й інші лідери ОУН співпрацювали з нацистською Німеччиною на східному фронті. Але так само в часи Першої світової війни російська імперська пропаганда звинувачувала українських соціалістів і автономістів у співпраці з Центральними державами (Австро-Угорщина, Німецька імперія, Османська імперія, Болгарське царство - ред.), а головна ідея полягала в тому, що українські сепаратисти є зрадниками своєї справжньої держави, тому вони брали участь у закордонних змовах проти Росії", - пояснює американський дослідник.

Так радянська влада демонізувала українців, використовуючи ці асоціації кожного разу, коли українці ставали політично незручними. Звідси випливає твердження, що будь-які українці не вірні російській державі, українці - русофоби, вони є насправді фашистами, і будь-який український націоналізм дорівнює фашизмові. Нині ж російська пропаганда називає фашистами кожного, хто є проти політики Росії, зауважує дослідник.

"Цим словом на букву "ф" настільки зловживають, що деяким українцям і прихильникам України за кордоном здається, що український фашизм не може існувати, бо він є антиукраїнською вигадкою російсько-радянської пропаганди", - каже Ерлакер.

Він зауважує, що самі прихильники ОУН, члени української діаспори і дослідники часто для описання ідеології ОУН використовують термін "інтегральний націоналізм", а не фашизм, бо пояснюють, що хоча деякі аспекти ідеології були схожими, та сам рух був демократично-визвольним рухом бездержавної нації.

Але, на думку Ерлакера, "інтегральний націоналізм" - це насправді евфемізм, який використовують лише для того, щоб позбавитися неприємних асоціацій зі словом "фашизм" і з режимами, які сповідували цю ідеологію в Німеччині й Італії. І хоча ОУН була, так би мовити, "антиінтелектуальною" організацією, тобто закликала до дій, а не до довгих інтелектуальних роздумів, вона все ж використовувала ідеї, які розвивали інтелектуали, і потім втілювала у життя. Тому розвиток цих ідей в українському контексті є важливою темою для дослідження.

Ідеї "інтегрального націоналізму" зародилися у Франції. Визначення і принципи були сформульовані Шарлем Моррасом і Морісом Барресом. За словами Ерлакера, близькими були погляди сіоністів, зокрема Володимира Жаботинського, польських націоналістів - Романа Дмовського, який так само вважав, що закон, моральність, гуманітарні міркування повинні підпорядковуватися національним інтересам і все, що входить у конфлікт із інтересами націоналізму - міжнародна співпраця чи демократія - є шкідливим.

Впливовим інтелектуалом того часу був Дмитро Донцов, який зробив багато для того, щоб перекласти, адаптувати та популяризувати ідеї тогочасних європейських фашистських мислителів в українському суспільстві між Першою і Другою світовою війною. Його ідеї були популярними серед членів ОУН, Степан Бандера у свої студентські часи навіть організував книжковий клуб, де ідеї Донцова обговорювалися, але членом ОУН, попри всі запрошення, Донцов так і не став.

Завдяки тому, що Донцов прожив незвично довге як на ті бурхливі часи життя, Ерлакер вирішив показати через нього весь шлях розвитку цієї європейської інтелектуальної течії в її українському варіанті - від зародження в надрах південних провінцій Російської імперії до завершення в еміграції вже у повоєнній Канаді.

У своїй книжці Ерлакер звертає увагу на те, що націоналізм базувався на тому "принципі, що національна і політична одиниця мають збігатися", тобто кожна нація мала право на встановлення власної держави. І, виходячи з цього, націоналісти могли сповідувати як праву ідеологію, так і ліву, вони могли бути лібералами, соціалістами, фашистами чи комуністами. Вони могли боротися за повну державну незалежність, а могли домагатися лише автономії у межах іншої держави. І в цьому сенсі українські націоналісти не відрізнялися від усіх інших, бо серед них була така ж строката палітра ідеологій, як і серед інших європейських націоналістів.

Для Донцова бути українцем означало бути перш за все європейцем, частиною європейської цивілізації, де панує раціональність і порядок, і бути далеким від "монгольської орди", як він називав різні режими в Росії, яку він вважав від природи деспотичною, анархічною системою.

Разом із тим, для Донцова для того, щоб бути українцем, достатньо було прийняти ідею України. Не обов'язково було бути етнічним українцем, можна бути ким завгодно, хоч варягом, хоч римлянином - важливо, що людина буде віддана ідеї створення української держави на етнічних територіях.

Дмитро Донцов, народжений у Мелітополі в 1883 році у російськомовній родині купця родом із Воронежа, починав свою інтелектуальну й ідеологічну кар'єру як марксист у мультикультурному середовищі півдня України.

Його попередниками серед українських діячів були ліберали, соціалісти, які переважно не виходили у своїх мріях за рамки створення автономії для України в рамках російської держави. Але Донцов, який, за словами Ерлакера, "навернувся до українства" під час навчання у Санкт-Петербурзі (на відміну від своїх братів, які залишилися росіянами, прихильниками російської ідеї, один із них, Володимир, був комуністом і співпрацював із Леніним у Швейцарії), вже належав до іншого покоління - більш революційного, більш радикального.

Після кількох арештів за свою марксистську діяльність Донцов втікає до Відня. Там він продовжує навчання, вивчає юриспруденцію, філософію, пише кілька дарвіністських, антиклерикальних статей, цілком у дусі російських інтелектуалів того часу, і самовизначення як українця Донцова ніяк особливо не вирізняється в його поглядах і працях, зазначає Ерлакер.

"Поява Донцова як українського націоналіста свідчить про те, що український націоналізм - це не лише західний, "галіційський" феномен. Донцов, вихований у російській традиції, вивчав і наслідував російську літературу, в тому числі російських націоналістичних авторів", - зауважує Ерлакер.

Він наголошує на тому, що людина, чиїми поглядами потім захоплювалися прихильники правого українського етнічного націоналізму, який сформувався на південно-східних теренах Польщі, на сучасних теренах Західної України, насправді походила з багатонаціонального середовища Російської імперії і на початках належала до крайніх лівих.

У Європі Донцов цікавиться тогочасними соціальними ідеями про розвиток пролетаріату і одночасно виступає зі статтями і лекціями, в яких різко критикує москвофільські погляди тодішньої галицької інтелігенції. На одній із лекцій у Львові в 1914 році Донцов передбачає скору війну з Росією і попереджає про небезпеку слов'янофільських ідей. Його ідеал для України - об'єднатися у якусь форму федерації в рамках Австро-Угорської імперії, чимшвидше у такий спосіб приєднатися до прогресивної Європи, покинувши ретроградну Росію.

Але коли справді розпочалася Перша світова війна, українські інтелектуали в Російській імперії вчинили прямо навпаки. "Михайло Грушевський, Володимир Винниченко, Симон Петлюра й інші показали себе вірними Російській імперії, виступили на підтримку Росії, проти Центральних держав", - зауважує Ерлакер.

На короткий час Донцов включився в роботу щодо агітації українських військовополонених у рамках організації "Союз визволення України" (СВУ), створеної Центральними державами. А потім виїхав у Берлін, де почав писати проукраїнські брошури для німців, у яких переконував німецьку громадськість, що їм варто об'єднати зусилля з українцями, щоб створити незалежну Україну і розвалити Російську імперію. Ця ідея знайшла певний відгук у німецьких державних колах, і німецьке Міністерство закордонних справ навіть деякий час фінансувало його діяльність.

Наприкінці війни, коли Київ окупували німці і поставили на чолі української держави гетьмана Павла Скоропадського, Донцов повертається в Україну і намагається організувати новинну агенцію. Плодом його праці стає Українська телеграфічна агенція, яка займається наглядом за пресою, публікаціями й комунікаціями нової влади. Ідеологічно Донцов підтримує вже не ліві, а праві ідеї - його однодумцем стає консерватор В'ячеслав Липинський.

Із падінням режиму Скоропадського Донцов знову покидає Україну. Його, як і багатьох його однодумців, переповнює гіркота поразки змагань за українську державу, і ціле середовище українських націоналістів починає швидкий рух у бік правих ідеологій, які досі не приваблювали українських націоналістів. Відповіддю на їхні прагнення здаються нові енергійні європейські режими - приклад фашистської Італії виглядає вартим наслідування.

Донцов оселяється у Львові, приймає громадянство Польщі і вже повністю відмовляється від своїх соціалістичних і пацифістських поглядів, редагує журнали "Літературно-науковий вістник", "Заграва", "Вістник". Він видає свою програмну статтю "Націоналізм" у 1926 році, в якій стверджує, що ніякої моралі в політиці немає, що йдеться лише про боротьбу за виживання, що Україні треба визволятися від "монгольських орд", як він називає російських більшовиків, і нове "російське месіанство" є вкрай небезпечне.

Як каже Тревор Ерлакер, журнал "Вістник", із яким співпрацюють Євген Маланюк, Олег Ольжич, Олена Теліга, під керівництвом Донцова зсувається на пронацистські позиції. Журнал видається до осені 1939 року, коли починається подвійна окупація Польщі. Польська влада ще встигає закрити журнал, заарештувати Донцова і разом із кількома лідерами ОУН відправити у концтабір Береза-Картузька.

Під час хаосу радянської окупації Донцова звільняють, і в результаті подорожей по Європі він опиняється в Румунії, а згодом - в окупованій нацистами Празі. Тут він співпрацює з нацистською владою, пише кілька статей, серед них "Дух нашої давнини", в якій формулює ідеї радикального традиціоналізму, расизму, антисемітизму. За словами Ерлакера, ідеологія Донцова в цей час уже нічим не відрізняється від фашистської.

Після війни Донцов опиняється спершу в таборах для біженців, а потім у канадському Монреалі і вливається в лави борців із комунізмом у рамках Холодної війни. Донцов продовжує боротьбу проти Радянського Союзу, вважає, що ні перед чим не треба зупинятися, і якщо атомна бомба, спрямована проти СРСР, знищить половину України, то друга половина буде звільнена. Ці ідеї, за словами Ерлакера, не приносять Донцову великої популярності, його звинувачують у тому, що його послідовники лише загубили свої життя і нічого не здобули. Останні роки життя Донцов, відійшовши від політики, проводить, викладаючи слов'янську літературу в Монреальському університеті.

Підсумовуючи, Тревор Ерлакер каже, що Донцов є нетиповою фігурою українського націоналізму - він зламав традицію лівих націоналістів-соціалістів, яка була провідною в Україні його часу, які не любили державну владу так само, як вони ненавиділи насильство, хотіли звільнення широких мас і їхньої просвіти. Для Донцова все це не мало значення. Його інтереси - держава, влада, війна.

"Але я також зрозумів, вивчаючи життя Донцова протягом десяти років моєї кар'єри, що його ідеї неможливо зрозуміти, не знаючи про те, в яких умовах він жив, того, що відбувалося навколо нього. Треба знати, яким був російський націоналізм, польський націоналізм, сіонізм, які були присутні в досвіді українців. Тож контекст є важливий. Бо український націоналізм був дуже типовим для того часу - нема сенсу питати, як він міг бути таким праворадикальним, таким екстремальним, бо він просто наслідував наявні зразки, рухався разом із духом часу", - вважає американський історик Тревор Ерлакер.




Давайте дружити у Facebook!


Популярне в соцмережах сьогодні

Останні новини