"Мій батько попав у куркулі. Це значило, що забрали все" - свідчення Василя Гарбуза з Київщини

Розповідати про Голодомор, розкуркулення, депортації та інші радянські репресії на Заході було не набагато легше, ніж в СРСР, бо хоча ніхто не і не переслідував за це, та ці злочини задавалися настільки приголомшливими, що в них важко було повірити. Для дослідників було складно знайти доказову базу, адже більшість архівів залишалися закритими в СРСР. Тому особливу цінність мали усні свідчення, які погодилися надати ті нечисленні українці, які пережили Голодомор і потрапили на Захід.

Перша конференція про Голодомор відбувалася у 50-ту річницю трагедії, навесні 1983 року в Монреалі. Запис на волонтерських засадах робили українські дослідники, які майже через 40 років після цього оцифрували його і виставили у загальний доступ на платформі YouTube.

Василь Гарбуз народився 1 травня 1924 року у селі Порадівка, Лисянського (нині Васильківського району) Київської області.

У розмові з канадсько-українським істориком Марком Царинником він розповів, що його батько Степан Поваженко та мати Одарка Гарбуз були "споконвіку селяни". Родина, в якій було восьмеро дітей, починала власне господарство з того, що кожен від батьків до шлюбу отримав по півтори десятини землі. Пізніше, за часів УНР родина отримала ще 5 гектарів, тож загальне їхнє господарство складало 8 гектарів. За словами Василя Гурбуза, обоє батьків були дуже працьовитими, і до колективізації родина жила добре.

"Це добре життя скінчилося нам 1929 року. Поділили селян на бідних, середняків і куркулів. Мій батько попав у куркулі. Це значило, що забрали все. І як куркуль він остався без ніякого права. Коли це сталося, він зібрав старших дітей з родини і допоміг їм виїхати з села. Нас осталося четверо і ще мати, і батько. Як він уже нічогісінько не мав, то він мусив іти десь на заробітки, і з мамою вони якось давали нам раду. Був якийсь лісничий, який йому допомагав, він там працював, а потім і перед тим у нього переховувався", - розповідає Василь Гарбуз.

За його словами, родина з чотирма дітьми виживала лише за рахунок того, що якісь запаси їжі вдалося приховати від конфіскації, а також тому що люди один одного підтримували, допомагали знайомі батька.

Василь Гарбуз каже, що найсильнішим спогадом його дитинства був постійний голод - разом зі своїм старшим братом, який ще був малий, він лише сидів в хаті і чекав, коли батьки принесуть шматочок хліба - не з чистого зерна, з домішками, але батькам якось вдавалося цей хліб дітям здобути. Інколи матері вдавалося зварити якоїсь юшки - жодного молока, чи м'яса, чи іншої їжі діти не мали.

"Це розкуркулення відбилося не лише на моєму батькові, воно відбилося на всьому селі, - каже Гарбуз. - Розкуркулювати приходили найбідніші люди з села, які отримали партійний наказ "десь із вершка", і вони приходили все забирати. Вони почали вивозити "куркулів" на Сибір. Так вивезли чверть села".

"Десь 50 домів таки вивезли. А мої батьки врятувалися так, що коли батькові сказали, що його вивозять на Сибір, то батько і мати втекли з дому. Коли приїхали з підводою нас забирати, то не осталося нічого. А вони чи з пересердя, чи з помсти, бо в батька хата була гарна, вони її забрали, нас переселили в іншу хату, а в батьківській хаті став жити голова колгоспу", - каже Гарбуз.

Колективізацію проводили селяни, які найменше розбиралися в організації сільськогосподарських робіт, тож, як каже Гарбуз, забравши всю худобу від господарів, вони з'ясували, що годувати її нічим і нікому.

"Як забрали всю худобу, і господаря не стало на селі, то і собак не стало, бо вони стали непотрібні. Собак не стало не тільки в нас, але і в тих, хто розкуркулював", - пригадує Гарбуз.

Безпритульних собак через це розвелося дуже багато, і влада організувала службу з їхнього знищення. Потім влада вирішила, що в господарстві непотрібні і коні - замість них мали бути трактори.

"Коней випустили. Були вони випущені взимку. Їсти їм було нічого і вони падали - це було взимку 1932 року. Корів залишилося дуже мало, бо їх "забрала бюрократія". У тих селян, яких визначили як бідних, то в них корівка лишилася, і з того перебивалося тоді все село - бідняки продавали, чи на базар носили. І цим село, не ціле, але вижило", - каже Гарбуз.

Ще якийсь час ті, що розкуркулювали, прожили на пограбованих ресурсах, але не вміючи їх поповнити, помирали першими під час Голодомору, розповідає Гарбуз.

"У нас були цесарки і кури. В нас їх забрали. І коли ми були голодні, мама пішла до одного попросити, щоб він нам дав хоч що-небудь з того, то мама повернулася з плачем - сказала, що не дав нічого, а сам їсть цесарок, аж сало тече по ліктях. Але фактично він, може, і серед найперших помер у 1933 році", - каже Гарбуз.

Щоб діти вижили, мати віддала їх у найми. Старшого брата - до сусіднього села, а дев'ятирічний Василь мав пасти корову "голови колгоспу", який жив у хаті іншого "розкуркуленого" господаря.

Та хата стояла на роздоріжжі і попри неї кожного четверга люди йшли на базар "пухлі, голодні та холодні", в надії, що вони щось роздобудуть поїсти, "може щось продадуть, може щось куплять".

"У 1933 році їх було багато на тій дорозі вже у середу. А в четвер багато людей по дорозі йшли і падали, хто як ішов, той так і впав. Голодна людина - це є велика мука, бо перед тим, як спухне, людина переживає великі болі. А потім людина стає пухлою, набирається водою, і з того всього вже сили не має - падає і далі вже йти не може", - пригадує Гарбуз сцени зі свого дитинства.

За те, що той завгосп виморив коней, бо "не партія виморила коней, а він виморив коней, на нього була нагінка". Він мав компенсувати державі втрату майна, то платив молоком та іншими харчами. Це означало, що і для Василя було менше їжі. Єдине, що він отримував за свою роботу, було молоко вранці на сніданок - давала дружина завгоспа. Решту дня він мав собі шукати їжу самостійно - шукати десь на полі.

"Я потім побачив, що то не вийде, бо я опух. Я тоді почав вставати вночі та їсти сметанку з ряжанки, яку вона готувала на продаж. Вранці вона мені давала трохи ряжанки, а про ту, що я з'їв, вона казала, що то котик вибирає. Пізніше - що то злодій збирає. Я собі нишком мовчав і вибирав завжди одну шкірочку з ряжанки, і мені та ряжанка попадалася на ранок. Потім вона перенесла ту ряжанку в погріб, і я добрався і до того погребу. Привів корову до води, а я - в погріб. З'їм одну шкірочку і біжу за коровою. Одного разу вона мене впіймала, що це я то роблю, і хотіла сапою вбити", - розповідає Гарбуз. Йому тоді вдалося втекти, і врешті домовитися зі своїм господарем, щоб той його краще годував.

Старший брат Василя, якого мати віддавала у найми у сусіднє село, в цей час повернувся додому спухлий. Зі сльозами на очах літній чоловік згадує, як брат просив його піти на базар і знайти йому щось поїсти.

"Я коли відвідав його на другий день, то він уже був мертвий. Царство йому небесне. Тоді їздили підводи, забирали всіх, і його забрали. На другий день його вже не було. А в якій могилі його було поховано, не знаю ні я, ні батьки, ні сестри", - каже Василь Гарбуз.

Навесні 1934 року, коли Василь повернувся до господаря, то вже мусив не пасти корову, а шукати їжу для неї: "По межах, чи десь інде, а з коровою вони вже йшли сіяти в поле. Бо не було вже ні коней, ні тракторів - нічого не осталося".

Навіть після того, як у селян перестали вилучати всі продукти, їсти було нічого, згадує чоловік. Господар, у якого він пас корову, годував його після історії з ряжанкою краще, але він жив у нього лише влітку - на зиму він відправляв дитину назад до батьків, де вони голодували.

Коли закінчився голод, радянська влада не забула про "куркуля" Степана Поваженка, який вижив попри всі намагання його вбити разом з родиною. Пригадала вона і про те, що селянин майже 20 років тому воював проти неї у лавах війська УНР.

"У 1936 році батька забрали на Сибір. І ми знову осталися без нічого. Його найбільша провина була у тому, що він був в армії УНР, воював разом з Петлюрою. Коли його судили, один вчитель, який і мене вчив, їздив на суд як свідок, що він з ним разом воював", ­- згадує Гарбуз. Пізніше його мати ще пригадала тому свідкові, що він сам служив офіцером у царській армії. Після чого той вчитель втік до іншого села.

Як каже Гарбуз, попри те, що батька засудили на 10 років без права листування, якимось чином мати ще могла з ним листуватися - для цього треба було ходити пішки п'ять кілометрів до іншого села. Останню вістку від батька мати отримала тоді, коли вже два місяці йшла війна з Німеччиною. Більше родина про батька, який був "десь у Сибіру", по той бік лінії фронту, вже не чула.

Самого Василя Гарбуза вже німці підлітком вивезли на примусові роботи до Німеччини, і він також не мав зв'язку з родиною.

Як каже Василь Гарбуз, з його села на Київщині, де було 200 господарств, до Сибіру як куркулів вивезли 50 сімей - не менше, як 250 осіб. А після Голодомору залишилися в живих близько третини села. "Як ми бігали пасти корів, то було багато пустого поля і пустих хатів - все було винищине", - говорить Василь Гарбуз, який помер через три роки після цієї розмови, у 1986 році.

За даними Музею Голодомору, які збиралися набагато пізніше, в селі Порадівка на Київщині від голоду померло щонайменше 88 осіб, імена яких були встановлені. Прізвищ Поваженко, чи Грабуз у цьому списку немає, тобто смерть брата Василя Гарбуза залишилася неврахованою.




Давайте дружити у Facebook!


Популярне в соцмережах сьогодні

Останні новини