"Той, хто дорікає мені діалектом, нічого не знає про діалект" (відео)

"#Чуєш, коли приїдеш додому" -- блог, що став книгою. Юлія Сливка чи не перша авторка, яка видала книгу, куди увійшли дописи зі соціальної мережі Instagram. Філолог за освітою, Юлія почала писати. Почала в Instagram. Там ділилась сімейними традиціями: як у родині святкують Різдво, Великдень, як баба пере тюлі перед Великоднем, як дідо коптить ковбасу... Колориту текстам додавала мова: з діалектизмами, насичена сільським побутом. Каже, ніколи би не наважилась видати повноцінну книгу, якби не її читач. На сторінці Юлії в Instagram -- 36 тисяч прихильників, які чекають на нові публікації. Ми поговорили з Юлею про закулісне життя блогу: чому торкається не "інстаграмних" тем? А також про релігію, Бога та про те, як ставляться її рідні до того, що вона їх показує такій великій аудиторії.

-- Я не є ані класичною письменницею, ані блогеркою у традиційному розумінні. Я перебуваю на межі. Це те, що великою мірою є мережевою літературою. Пишу винятково в мережі і поза нею не існую як авторка. У цій мережевості є великі небезпеки, зокрема в тому, що як авторка я стала від неї дещо залежною, але це може бути темою для окремої розмови.

-- Чи підлаштовуєш свої публікації під відгуки читачів? Чи бувало таке, що в Інстаграмі один варіант, а в книзі -- відкоригований?

-- Усі текси я редагувала, безперечно. Але дуже, дуже делікатно. В мене було завдання підлаштувати тексти під книгу, бо первісно вони не були задумані для публікації, але водночас не переписувати їх. Тому абсолютно всі сюжети збережені.

-- Після видання книги (2018 рік) тебе критикували за те, що не дотримуєшся пунктуації, вигадала свій правопис. Чому проігнорувала правила української мови?

-- Це мій авторський правопис, на який я маю право як автор. А в офіційних документах перше слово у реченні я пишу, звісно, з великої літери. Справа в тому, що ця ненормована пунктуація, орфографія є частиною цих текстів і мережевості так само. Ми віддзеркалити її на папері. Є ще багато таких моментів. Наприклад, я не люблю білих сторінок паперу, але мені важливо було у книжці це застосувати як аналогію з екраном телефону. Зрештою, навіть хештег на обкладинці свідчить, що це мережева література.

-- Як наважилась видати книгу? Могла ж "не піти". Читачі в Інстраграмі і читачі паперових книг -- різна аудиторія...

-- Я би не наважилась, якби не мій читач. До материнства я багато писала, чи не щодня якусь історію. І все частіше почала отримувала прохання видати книжку. Читач пояснював, що це було би зручніше читати. Хтось писав, що не всі потенційні читачі, що так само хотіли б це читати, є в Instagram. Хтось написав: "Хочу подарувати ці тексти, але не можу цього зробити без книжки". Довго наважувалась. Перший тираж був затверджений у 500 примірників. Я була готова, що це може бути збитковою авантюрою. Але усі ці 500 примірників забронювали у першу ніч. Тираж довелось збільшувати утричі. Зараз уже три тиражі продано -- понад 5 тисяч примірників.

-- І ця ластівка (обкладинка на книзі -- ластівка) розлетілася Україною?

-- Навіть світом. Ми вже надіслали книгу у 27 країн і насамперед, звісно, у діаспору. Тексти щедро всіяні діалектизмами, і це те, за чим там ностальгують.

-- Багато хто у мережі, попри своє сільське походження, соромляться цього і уникають...

-- Люди не розуміють, що таке діалектизми. Часом чую докори: "Сливка -- філолог, така правильна, а каже "льоки", "зупа", "файний"...". Ці люди вважають, що це помилка, не розуміють, що діалект -- не помилка, а окраса мови, що це справжня жива українська мова. І вона житиме доти, доки житиме діалект.

-- А щодо суржику що скажеш?

-- Це мовне сміття. Коли написала пост з таким заголовком, отримала тонну хейту. Багато людей говорить суржиком і вони не готові визнавати, що говорять неправильно.

-- Твоя рубрика у блозі "мовна поліція" -- нарощення активної аудиторії чи просвітницька мета?

-- Рубрика насправді виникла несподівано і дуже природньо. Ми з чоловіком та дитиною відпочивали у Трускавці, і я побачила оголошення з дикою помилкою, на кшталт "проходить масаж". Має ноги масаж і проходить... Сфотографувала, опублікувала в Інстаграмі, пояснила у чому помилка. І люди раптом почали надсилати помилкові оголошення з усіх куточків України. Побачили "горящі путівки" і скинули мені. І я кинула клич бути грамотнішими, стати мовною поліцією кожному, надсилати мені такі оголошення, найцікавіші з яких я буду коментувати, і будемо вчити українську мову разом! Читачі одразу підхопили цю ідею і рубрика живе.

-- Чи не почуваєшся в Інстаграмі вчителькою?

-- Мене так і сприймають. Я думаю, що в мене досить нудний образ там. Дуже часто скидають скріншоти з помилками блогерів, аби я коментувала в межах рубрики, але утримуюсь. Вважаю, що українську мову можна вчити, не принижуючи когось.

-- Чи не вважаєш, що деякі блогери переходять на українську тільки тому, що це модно?

-- Помічаю незначну тенденцію переходу на українську. Двоє блогерів зі Львова, які писали російською, оголосили, що тепер будуть україномовними і в житті, і у блозі. Мені просто хочеться вірити, що вони зрозуміли, що російська -- це мова, яка завдала українській найбільш руйнівного, нищівного впливу. Російська -- це мова війни.

Я часто чую заклики любити українську мову, бо вона солов'їна, унікальна, багата і ще там якась... І це так дивно чути! Бо, здається, що ми просимо один одного полюбити її нарешті, шукаємо аргументи. Але українську мову потрібно любити, бо вона твоя, рідна! Навіть якби вона була найбільш немелодійною у світі, я би все одно її любила, бо любов до мови -- це як любов до мами. Нам не треба аргументів, щоб любити маму. Чому потрібні аргументи, щоб любити мову?

-- Як баба Богдана (один із персонажів книги. -- Авт.) ставиться до того, що ти розкриваєш рецепт її страв?

-- Ставиться ревниво, тому рецептів публікую мало. А взагалі бабі подобається ця публічність, хоча вона не дуже любить бути в кадрі. Каже: не знімай мене, я не в тому халаті... Ну, як справжня жінка.

-- У книзі багато тем, які присвячені релігії та Богу. Це зовсім не популярна в Інстраграмі тема.

-- Це є частиною мого життя, тому це є частиною блогу й текстів у ньому. Як могла написати історію про весілля, не згадуючи вінчання в церкві?

-- Як читачі сприймають тему релігії?

-- Дописи про мову викликають більше хейту, ніж про Бога і релігію. Цю тему сприймають добре. Може, тому що я ділюсь досвідом, але ніколи його не нав'язую.

-- Книга зараз -- це прибутково?

-- Не заздрю зараз великим гравцям видавничого ринку, їм непросто. Багато видавництв заморозили друк на певні книги, -- під час пандемії люди книг майже не купують. Був спалах цікавості, коли тільки почався карантин, але книжка не є базовою потребою. Зараз люди думають, як оплатити комунальні послуги, а не як купити книжку... Але, зізнаюсь, моєї книжки це не торкнулося і так само завдяки тому, що я активна в соціальній мережі.

-- Готуєш наступні видання?

-Так, одразу кілька. Найперше презентую вже за два тижні й воно буде пасувати всім, незалежно від читацьких вподобань. Тим воно й унікальне.

ДОДОМУ

-- Ало! Ало! Ти дома? Ага. Ну то слава Йсусу Христу!

(Бу я думаю, можи, ти ф афтобусі, то я би сказала "добрий день", шуп ти сі баби ни фстидала.)

*

так починається кожна телефонна розмова з бабою. кожна. навіть якщо вона дзвонить вже третій раз за день.

*

і, якщо Ви почуєте, як хтось в маршрутці у Львові каже "слава навіки, ба!" -- то я. бо навіть коли я в автобусі, але дзвонить баба, я кажу, що вдома. мені не хочеться, аби #баба_Богдана думала, ніби вона мене встидає.

я люблю казати "слава й навіки, ба" навіть в маршрутці. особливо в маршрутці.

тоді всі повертають голови на мене, ніби на інопланетника, і я опиняюсь в центрі уваги.

тим часом я пишаюсь тим, що говорю з бабою.

-- Чуїш, ти приїдиш дудому вже наресьті?

Мині треба дешо сфутуграфувати.

*

наресьті -- то по-бабиному "нарешті".

справа в тому, що #баба_Богдана дуже любить вивчати нові слова, особливо якщо вважає їх модними. вона запам'ятовує їх і потім старається вживати в розмовах. правда, часом використовує їх недоречно або перекручує трохи, як-от стенограма замість інстаґраму або їпіскуп замість гібіскуса, але тим не менш -- вона наполегливо намагається запам"ятати все нове, що чує.

так само сталось із "нарешті", хоч ще донедавна баба не знала такого слова.

(тому не дивуйтесь бабиній вимові -- вона ще непевна.)

*

-- Я фсьо поняла: ти сі відрікла від баби.

(до слова, я була не приїхала тільки на одні вихідні.)

*

-- Діду во тожи ходи за спідницию мині цілий день.

(Бугдани, ступисі! Чуго ти за мною ходиш? Лясь сибі віддихни ліпши. Тими слабими нугами ше доуго будиш за мною худиу? Та то якась кара нибесна!)

Госпуди, прусти. Ву ім"я Оца і Сина і Сятого Духа!

*

чую, як #дідо_Богдан каже, що буде ходити, поки не вмре, бо "я тибе люблю, Данусю!".

*

баба регоче, закриваючи рот долонею.

я знаю це точно, хоч не бачу баби, -- вона робить так завжди, коли дідо каже, що любить. але, якби Ви також хоч раз її в такий момент побачили, Ви б знали, як знаю я:

вона не сміється з його Любови.

вона так само любить, хоч потім неодмінно скаже, як сказала мені сьогодні в слухавку:

*

-- Божи-Божи! Бугдани, ти би сі стидау!

Чикай! Ни збивай мине с пантелику!

я насправді все чую. просто принишкла і чекаю, що далі.

*

-- Ало, ти точно чуїш? Ну ту хоть звук бабі пудавай! Засіла там, як миш. Слухай сюда! Зара баба тибі шось рускажу пру діда!

Ти знаїш, шо він робе? Аво сидит туво кулу мени!

Ходиу нині за мною цілий день і мине просиу: пудзвуни ду них, кули вуни приїдут, і пудзвуни, пудзвуни і пудзвуни.

А типерво во сіу і дивисі, чи я точну пудзвоню.

Ше й мині підказує, шо я маю гувурити (али то суфльор!).

Ти можеш сибі таке придставити?!

-- Али мині вже тожи би хтілусі, жип Ви пуприїжджали...

*

баба обриває раптом речення і мовкне.

за павзою я чую, їй складно сказати те, що вона хоче сказати далі, а потім знов чую:

на тому слові мені перестає бути смішно.

зовсім навспак -- я раптом хочу плакати.

*

в нашому домі ніколи не було заведено говорити про любов.

бабу з дідом не вчили такого вдома, а вони не вчили мене так само, як не вчили в той час багатьох.

але навряд чи ми маємо право звинувачувати тих, хто просто не вмів говорити, що любить.

головне -- їх любови від того не меншало.

*

любов в нашому домі завжди була, але вона завжди була тиха.

*

і, коли #баба_Богдана на схилі літ вирішує нарешті про неї сказати, ніби розуміє, що сказати про неї ніколи не пізно, я насправді хочу ридати. голосно, як тільки можу.

-- Ни пириживай: ф хаті -- чистесиньку. Я фсьо пумила. Діда брудного ду хати ни пускаю -- нима чуго. Брагу привіс -- і мусит перебратисі. Він то знаї, як табличку множиння! Типерво, як курову прудали, ходе файний. Такий светир я їму купила в Буську на базари і в нувих штанах. Приїжджай! Ни бійсі, руботи нима, -- ніц рубити ни будиш.

Ну хіба пару футуграфий (муї квітки дуже файни пурузцвитали -- будим убув'яскову футуграфували. хочиш -- ни хочиш, але мусиш.)

баба просить мене благально.

так, як колись я малою просила її купити мені морозиво, -- то було найбільше щастя.

*

але час пішов і перекинув все з ніг на голову, -- баба просить мене.

(то для неї найбільше щастя.)

(в нашому домі не було заведено говорити про любов.)

але також думаю:

ба, тільки дочекайтесь з дідом. добре?




Давайте дружити у Facebook!


Останні новини