Все самі. Як українська школа в Оттаві ледь не стала україно-російською

Все самі. Як українська школа в Оттаві ледь не стала україно-російською
Автор: Євген Лакінський, автор книги "Мій Квебек: люди, мови і життя у Квебеку і навколишній Канаді"(https://www.facebook.com/MiyKvebek/)

-- Тато, я хочу до української школи! -- оголошує мій 11-річний син.

Дитина іммігрантів рветься до національної суботньої школи? Сенсація! Зазвичай, іммігрантські діти не виказують великого ентузіазму у цьому напрямку: по суботах, їхні канадські однолітки відсипаються, відпочивають, граються. Натомість, діти українців і греків, арабів і поляків, італійців і латиноамериканців мають збиратися до своїх мовних шкіл. Ну яка дитина такому зрадіє?

А тут син заявляє: хочу до української школи і нікуди більше!!

Виявилося, що новий вчитель -- пан Павло -- придумав стратегічну гру. Діти пересуваються мапою стародавньої України, торгують, воюють, укладають альянси, розвивають економіку і змагаються за корисні копалини. "Кирил зробив мир з двома дівчатами щоб не померти!" -- захоплено повідомляє син. У процесі, діти багато дізнаються про країну предків: де які міста, ландшафти, природні ресурси.

Пан Павло Портянко іммігрував до Канади у 2017 році. Він самотужки розробив оригінальну навчальну програму і назвав її "Тямкологія". Діти будують макети поселень давніх слов'ян, обговорюють цікаві теми, змагаються у знаннях з історії України на Kahoot -- і все це їм дуже подобається. За виконані домашні завдання дитина отримує винагороду у новій грошовій одиниці -- "1 тямка". Тямки можна потім обміняти на символічний подарунок. Учні -- у захваті.

"Тямкологія" -- не єдиний цікавий проект. Інші вчителі та волонтери роблять усе, щоб зробити школу цікавішою для дітей -- від скайп-конференцій з Україною, і розповідей про морський світ, до ярмарку пасок і майстер-класу із писанкарства для учнів.

Реклам школи з фейсбук сторінки.

На фейсбук-сторінці школи, вчителька Тамара Пастух розпочала новий проект: розповіді людей, які народився у Канаді, але зберегли добру українську.

-- Хіба не всі канадійські українці знають українську?! -- зауважить читач з України, який перетинався з ними у Києві чи Львові, або ж бачив їх по телевізорі.

Існує міф, ніби наші діаспоряни у Канаді вже народжуються зі знанням української мови -- і розмовної, і письмової. Це не так. Діти ростуть у містах, де англійська чи французька домінують усюди -- у садочку, на дитячому майданчику, в магазинах і кав'ярнях, у кіно і громадському транспорті. А українською, поза діаспорними заходами, послуговуються хіба одиниці. Та й на діаспорних заходах частина людей спілкується англійською, а українську подекуди й зовсім не розуміє.

У батьків теж є велика спокуса перейти на англійську чи французьку, адже заробляти на життя доводиться саме цими мовами, і чим природніше ти ними говориш, тим легше робити пристойну кар'єру. Та навіть якщо батьки говорять вдома лише українською, не факт, що діти теж заговорять нею. А заговоривши -- збережуть. Я знав канадця італійського походження, який у дитинстві говорив з батьками італійською, та зараз володіє лише англійською. Таке часто трапляється і з українцями.

Щоб дитина вільно володіла мовою треба докласти зусиль. А подекуди вдатися до диктаторських методів: примушувати говорити вдома лише українською (окрім ситуацій, коли приходять іншомовні гості). Навчити читати українською -- це півбіди: треба ще слідкувати, щоб дитина регулярно читала українські книжки. Усе це бере зусилля і батьків і дитини.

Тож, коли ви бачите "діяспор'янина", який говорить українською з "екзотичним" акцентом, незвичними словами і незначними помилками, то варто розуміти: підтримувати міноритарну мову -- річ складна. І якщо людина вільно нею говорить -- це результат мужності і зусиль. А насамперед -- це значить, що людина цінує свою ідентичність і шанує країну звідки походять її предки.

Тиха вулиця Melrose на заході Оттави. Поміж старовинним будинками ховається маленька франкомовна школа -- Сен-Франсуа-д'Асіз (Saint-François-d'Assise). Раз на тиждень там працює Українська школа ім. Лесі Українки -- єдина українська школа Оттави.

Заняття проходять щосуботи, з 9 до 12 ранку. Діти -- від 3 до 14 років, розділені по класах не тільки за віком, а й за рівнем знання української.

Школа фінансується програмою вивчання іноземних мов (International Languages Program https://www.pli-ilp.com) Ради франкомовних католицьких шкіл Центрально-Східного Онтаріо (Conseil des écoles catholiques du Centre-Est, https://www.ecolecatholique.ca). Саме тому вона й має доступ до свого теперішнього приміщення. Крім української, Шкільна рада фінансує також іспанські, китайські, російські та інші суботні мовні школи. Відразу по закінченні українських занять, у Сен-Франсуа д'Асіз починає роботу арабська школа.

І вчителі, і директорка працюють тут 3 години на тиждень. За ці три години вони отримують зарплатню, на яку, ясна річ, жити неможливо. Отже, в кожного і кожної з них є кар'єра та/або навчання. А українська школа -- на вихідних, у вільний час. Чимало батьків допомагають як волонтери, і теж після напруженого робочого тижня.

Колись у Оттаві було декілька українських шкіл, але до наших днів дожила лише Школа ім. Лесі Українки.

У Канаді, ніхто нічого не "забезпечує" просто так. Якщо школа існує, то це лише тому, що у 1975 група україномовних батьків самотужки організувала український дитячий садочок, а у 1977му, коли їхні діти підросли, ще й суботню школу. У 1985-1986, цю школу назвали іменем Лесі Українки. І тоді і тепер, саме існування школи залежить від роботи її організаторів, вчителів і небайдужих батьків. У 2007, наприклад, школа зазнала кризи і розкололася на дві частини. Одна з цих частин існує дотепер, інша -- закрилася через кілька років.

Та й цій, останній, школі вижити було не просто: потрібно було більше дітей. У 2015, один з провідних членів батьківського комітету придумав, як "залучити нових учнів". Дуже просто: зробити школу "двомовною", "українсько-російською". У Оттаві вже є кілька російських шкіл, а деякі українські іммігранти віддають дітей саме туди. "А що як переманити цих людей до нас, відкривши класи з навчання російській?" -- подумав провідний член батьківського комітету, і почав потроху готувати зміни.

Наслідки не важко було передбачити: за умов офіційного білінгвізму виживає, як правило, "сильніша" мова, а інша стає більш-менш "додатковою", чи взагалі "символічною". У Канаді важко навчити дітей бодай одній слов'янській мові. А враховуючи кількість російськомовного культурного продукту та інших чинників, українська швидко відійшла би (у кращому разі) "на другий план".

Як батьки дізналися про цей проект, як об'єднувалися щоб йому перешкодити, як нарешті залишили школу українською -- це окрема історія. Але школа залишилася україномовною.

Російських шкіл у Оттаві є декілька, а українська -- лише одна. У російських школах є більше учнів, а значить -- краще фінансування з боку шкільних рад. Крім того деякі з них отримають фінансову допомогу від посольства Російської Федерації, що, схоже, певним чином впливає на їхню гуманітарну програму (наприклад -- святкування Дня Победы у теперішній РФ-ській інтерпретації цього свята).

Чимало українців (навіть україномовних) не переймаються "політичними тонкощами". І якщо російська школа виглядає "крутішою", ніж українська, або й просто розташована ближче до дому -- то чому би ні? А у російській школі, крім Пушкіна і Чебурашки, вчать ще й історії Росії, яка (як відомо кожному мешканцю РФ) починається з "русского города Киева" і "русского князя Владимира".

В Україні, люди звикли, що українська і російська дісталися їм майже автоматично (принаймні, на рівні розуміння). Звідси й уява про те, що, якщо людина знає одну з цих мов, то й другою теж володітиме, "потому, шо рускій і український все равно", як вважав Георгій Ковальчук з "Привиду мертвого дому" Валерія Шевчука.

Насправді ж, ці дві мови дуже різні, і якщо дитина чує російську, але не має "фонової" української та/або не вивчає її у школі, та ще й коли це відбувається у англо- чи франкомовному середовищі, то втратити свою історичну мову -- елементарно.

У 2012, біля оттавської мерії був фестиваль етнічної їжі: представники різних діаспор продавали свої національні страви. Над кожним стендом майорів прапор відповідного народу. Під величезним українським прапором, стояла дівчина з варениками і голубцями. На звернення українською, вона відповідала лише російською: української вона просто не знала. У 2019, на бенкеті в українській громаді, волонтерили учні-старшокласники. Вони теж відповідали російською на українську, бо теж не вміли інакше... І таких людей у Оттаві все більше: українського походження, з вільною російською, але без жодних навичок хоч інколи переходити "на мову".

Мета Української школи Оттави -- навчити дітей говорити українською. І це, повірте, не проста місія.

Гумор канадської діаспори, ілюстрація із фейсбук сторінки школи.

Новоприбулі з України подекуди дивуються: що це за школа, якщо там вчать лише українській?! А де, скажімо, математика?!

Річ у тому, що школа буде саме такою, якою зробимо її ми. Якщо в нас є можливість зорганізувати ще й уроки математики, знайти на це гроші та приміщення, залучити доброго вчителя -- буде й математика. Якщо ні -- цього не зробить ані держава, ані абстрактна "українська громада".

Усе тут робиться своїми силами. Наприклад, у 2015 Олена Шевченко, дружина українського дипломата (тепер - посла України в Молдові), почала вчити дітей співам, бо й сама добре співала і любила цю справу.

Також, у 2014-2015 кількість учнів зменшувалась, а бюджет школи ледь не став дефіцитним. Батьки і вчителі взялися за рекламу школи, зорганізували компанії фінансування (наприклад, продаж пампушок), регулярно поновлюютьфейсбук-сторінку. Дефіцит залишився у історії, а до школи приходять нові учні.

Інший приклад: школа роками планувала зробити вебсайт, але справа не рухалась. У 2016, одному з батьків (Андрієві Ніколаєву) це набридло: він зареєстрував домен і створив базову сторінку. До праці долучилися інші батьки -- на парт-тайм, у вільний від роботи та дітей час. Результат був, м'яко кажучи, не шедевром вебдизайну - але й ми не були професіоналами. Зараз з'явилася нова ініціативна група, яка зробила новий модерний сайт школи.

Є ідеї як покращити школу? Долучайтеся. Тоді, може, з'являться і курси математики, хореографії і робототехніки.

Що би сталося з Українською школою, якби пандемія сталася 5 років тому? Вона просто б перестала існувати. А зараз - зусиллями вчителів - заняття тривають.

Звісно, складно достукатися до дітей на дистанції - особливо коли доводиться "конкурувати" із загальноосвітніми школами, які теж працюють дистанційно і теж відправляють учням домашні завдання електронною поштою.

Та проте, Українська школа продовжує працювати і успішно довела до кінця навчальний рік. Готова й до осені.

На закінчення, за давньою українською традицією, хочу подякувати директоркам Української школи останніх років: Лесі Гренджер, Тетяні Зубаревій, Оксані Багрій і Марині Вяткіній. Керувати школою -- річ не легка, особливо коли це робиться у вільний від роботи та сім'ї час. Дякуємо за вашу роботу!

Вчительські збори, з дотриманням соціальної дистанції




Давайте дружити у Facebook!


Популярне в соцмережах сьогодні

Останні новини