Юрій Винничук: Таємниця графа де Монтрезора - "Репортер"

Юрій Винничук: Таємниця графа де Монтрезора -
Українська шляхта хоч і була здебільшого католицькою, не переставала через це зоставатися українською.

В часи Хмельницького чимало з них перейшли на бік гетьмана і воювали проти королівських військ, пише Юрій Винничук на порталі Збруч.

Хоча були й дивовижні випадки, коли православні шляхтичі підтримали короля, як-от Яким Єрлич (1596-1674), який переховувався від козаків у Києво-Печерській лаврі, де був певний час монахом. Власне у 1648 році він почав писати свою хроніку. Писав її польською мовою з безліччю латинізмів.

Додам іще, що славнозвісні гусари з крилами за плечима були "роксоланами", як визначали їх тодішні хронікери, а драгуни - часто галичанами.

Львівський писар Самійло Кушевич нотував про битву під Пилявцями: "Про пана Сапєгу не знають напевно - живий він чи вбитий, але відомо, що все те військо, якого рахують на шість-сім тисяч, геть пропало через зраду драгунів, які, будучи за родом роксоланами (!!!), за вірою - греками (!!!), за одягом німцями, перекинулись до ворога. Реєстрові козаки, що пішли на придушення Хмельницького водою, відкинули повагу до поляків і, скинувши маску покірності, приєдналися до Хмельницького, вбивши двох своїх полковників, відомих вірністю Речі Посполитій, - Ілляша Караїмовича й Барабаша".

Та сьогодні ми поговоримо про українську шляхетську літературу. Початки її тягнуться з середньовіччя, коли творилася вона в колах руських лицарів, а пізніше в колах, які писали вірші, думи, пісні, часто фривольні, українською мовою.

У першій половині ХІХ сторіччя легендарними стали балагули - українські шляхтичі, які роз'їжджали на балагулах - жидівських возах - і влаштовували бешкети. Серед них були й видатні особистості - такі, як поет Антін Шашкевич (1813-1880), автор пісні "Там, де Ятрань круто в'ється". Називали його королем балагулів.

Пізніше серед української шляхти поширився рух хлопоманів - сини з шляхетських родин одружилися з простими дівчатами і зробили багато для нашої науки й культури: Володимир Антонович, Борис Познанський, Кость Михальчук, Тадей Рильський, батько Максима, згодом В'ячеслав Липинський.

Та не тільки шляхта навернулася до українства, а й графи - Михайло Тишкевич, Андрей Шептицький, Адам де Монтрезор.

Пам'ятаєте вислів Табачніка про те, що Галичина давала тільки лакеїв і служниць? А ні - були й барони та графи.

Юрій Андрухович: Розгероєні постаменти

Минулого разу я розповів про Саву Крилача, чи то пак Людвіка Ґжималу-Сєдлєцького. А його брат Станіслав (1877-1939) став відомим польським політиком, сенатором, який заснував у Варшаві "Instytut Wschodni" разом зі ще одним цікавим чоловіком - Станіславом Корвін-Павловським (народився у 1889 р.). Цей останній був близький до українського руху, товаришував з Юрієм Липою, Левом Биковський і став членом Українського чорноморського інституту у Варшаві в 1940-х. Це фактично був своєрідний аналог Лоуренса Аравійського - авантюрист, шукач пригод і сходознавець, який залишив неймовірно цікаві спогади. Адже йому довелося воювати з москалями і на боці грузинських, і на боці вірменських, і на боці дагестанських військ.

А його сестра, теж шляхтянка, Станіслава Корвин-Павловська (вже через "и") стала українською письменницею і під псевдонімом Зірка публікувала казки з власними ілюстраціями. "Казки баби Оксани" були видані 1918 року в Києві. Під час Першої московсько-української війни вона жила в Києві і працювала секретаркою у видавництві "Книгозбірня". Але плебеї ненавидять шляхту. Тому її й розстріляли більшовики у 1920 році.

Її останні хвилини згодом увічнив у "Вістнику Союзу Визволення України" (1918) Панько Каленський (народився 1896 р. в Городищі на Полтавщині, закінчив Господарську академію в Подєбрадах, працював інженером):

"Досить висока, струнка молода жінка стала спокійно з іншими. Її голова була пов'язана червоною хусткою. Її постать та її бліде обличчя під барвою червоного приємно виділялося поміж рештою.

- Невже ж її також? Така гарна... - промовив панотець.

Ніхто в камері не знав, хто та жінка".

Її завели в жіночу камеру. А потім почалися розстріли. По одному викликали в'язнів і вели в кінець двору. За якийсь час пролунало:

"- Корвін-Павловская! Вихаді! Забірай всє вєщі!

З камери вийшла, тримаючи в руках щось замотане в ковдру, молода жінка. Я не міг здержатись і закричав:

- Червону хусточку теж виводять!

А вона... спокійна, тільки дуже бліда, стояла серед п'яних. Елєктрика робила її лице чаруюче-гарним.

- Товариші, ви й мене розстріляєте? - ніжним голосом запитала вона катів.

Звірячі обличчя відвернулися від неї. Блискучі очі чекістів не сміли на неї дивитися. Всі мовчали. Тільки вусатий заспокоював.

- Да нєт, на допрос.

Ось уже затихли кроки. Ще кілька хвилин...

Тррр... ааах! - докотилося до нас.

- Не стало червоної хусточки, - почув я коло себе, - вічна їй пам'ять.

Так згасла Зірка".

Розстріляли її не тому, що була письменницею, а тому, що перед тим, як працювати у видавництві, була головним лікарем шпиталю січових стрільців у Києві та Білій Церкві. Згодом її спогади "З днів радости і смутку" були опубліковані в газеті "Новий Час" (1928, ч. 134).

На жаль, більше інформації про цю мужню жінку не вдалося знайти, тільки Роман Даниленко у своїй дисертації "Червоний терор в Україні в 1918-1921 рр." вказує, що вона була розстріляна за створення антирадянських плакатів та карикатур у денікінських газетах та участь у благодійних вечорах на користь добровольчої армії.

Тарас Прохасько: Ніколи не обнімаю дерев

Не менш таємничим виявився й український письменник та політик граф Адам де Монтрезор, який народився 1888 року в родині Юзефа де Монтрезора (1840-1905, Варшава) та Констанції де Монтрезор з роду Любовидських (1852-1928, Варшава).

Він походив із давнього французького роду. Перший із Монтрезорів утік від переслідувань кардинала Рішельє до Речі Посполитої у XVII ст., одружився з полькою, а відтак цей рід сполонізувався. Під час Наполеонівської кампанії прадід Адама Монтрезора, які і решта шляхти, воював у складі французької армії. Згодом рід Монтрезорів осів на Поділлі, а окремі його представники стали активними учасниками українського національного руху.

Зокрема Владислав Монтрезор (1835, с. Козин на Київщині - 30.12.1902, там само), закінчивши Університет св. Володимира у Києві (1857), став членом Київського товариства природодослідників, побував у численних експедиціях по Україні і зібрав унікальний гербарій рослин (зберігається в Інституті ботаніки НАНУ). Автор праці "Огляд рослин, що входять до складу флори губерній Київського учбового округу: Київської, Подільської, Волинської, Чернігівської та Полтавської" (1886), де зафіксував 1500 видів та 146 різновидів рослин.

Граф Адам Монтрезор став провідним діячем гетьманського руху і близьким другом видатного мислителя та історика В'ячеслава Липинського. Зналися вони з дитинства, бо ж їхні батьки мали сусідні маєтки на Уманщині та на Волині. Пізніше обоє навчалися в Першій київській гімназії, де потрапили в українське середовище. Як свідчив сам Монтрезор, великий вплив на них зробив Климентій Квітка, майбутній фольклорист і чоловік Лесі Українки.

Хлопці збиралися в салоні Марії Требінської. Про цей салон історик Наталія Полонська-Василенко писала, що "там зустрічалися люди різного віку, різних політичних переконань, різних фахів, але об'єднані одним почуттям -- любов'ю до України".

Монтрезор, який став одним із засновників Українського союзу хліборобів-державників, одружився зі старшою донькою гетьмана Павла Скоропадського - Марією (25 листопада 1898, Санкт-Петербург - 12 лютого 1959, Оберстдорф).

В'ячеслав Липинський у своїх листах характеризував Монтрезора як людину "щиро віддану українській державно-національній ідеї".

Під час Першої московсько-української війни граф брав участь у бойових діях, співпрацював з урядом Скоропадського, а коли війська УНР змушені були відійти до Польщі, підтримував тісні зв'язки з тим культурним середовищем, яке утворилося в таборах інтернованих.

Близьким його другом на еміграції став Юрко Тютюнник. У листах до нього граф звертався "дорогий Жоржику".

Адам жив у Польщі та Німеччині, але окремі члени родини залишилися в Україні. Всіх їх було репресовано. Артур Монтрезор, син Владислава (1873, Київщина), голова Канівського дворянства, в чині прапорщика воював у Білій гвардії, потрапив у полон і перебував в Україні. А 1923-го його вислали до Красноярського краю. Але і там його дістала кривав рука росіян. 7 лютого 1938 року арештували і 14 травня 1938 року розстріляли у Єнісейську.

Його брат Анатолій (187?, Київщина), який теж воював на боці "білих", помер перед 1929 роком.

Арештували також 24 вересня 1937 р. Леоніда Монтрезора, сина Людвіга (1913 р., Київщина, с. Яблунівка), хоч і був членом ВКП(б) в 1930-1937 і старшим радіотехніком 1-ї легкобомбардувальної ескадрильї 53-ї авіабригади. Розстріляний був 14 жовтня 1937 р.

Доля Адама Монтрезора виявилася не кращою. У вересні 1939 року він опинився на Волині і разом з іще кількома спільниками намагався перейти на терен, окупований німцями. На жаль, потрапив в оточення і загинув у перестрілці.

Гетьман Скоропадський та його донька організували розшуки Адама, але це ні до чого не призвело. На запити вже після війни росіяни відповідали, що в них така особа "не значится".

Коли Адам уперше почав писати українською, нам невідомо. Але перші публікації його поезій з'явилися в журналах "Син України" (поема "Дух Вернигори", 1920) та "Веселка" (1922-1923), які видавали інтерновані вояки УНР у Каліші.

У 1926 "Літературно-науковий вістник" друкує вірш Монтрезора з циклу "Прелюдії". Укладач покажчика до "ЛНВ" вирішив, що Монтрезор - французький поет, і увів його в розділ французької літератури.

А 1927 року в "Поступі" з'являються епічні поеми "Благовіщеннє" і "Лицар Хоробрий", де вже маємо зразок біблійної профетичної поезії, яку можна рівняти з поемами Сен-Жон Перса або Василя Барки.




Давайте дружити у Facebook!


Популярне в соцмережах сьогодні