Десант РФ і стрілянина “кадировців”: як родина з Маріуполя вижила у місті

Олена та Андрій Моісєєнкови родом з Донецька. У 2014-му подружжя переїхало до Маріуполя, де почали займатися бізнесом мали два магазини.

У 2022 році подружжя разом з 17-річною донькою вели активний спосіб життя, займалися роботою, відвідували студію латиноамериканських танців. Однак все зруйнувала повномасштабна російська агресія. Після кількох тижнів життя під обстрілами, родина змогла виїхати до Запоріжжя.

Історію Моісєєнкових записали документаторки благодійного фонду “Восток SOS”, який із 2014-го займається евакуацією людей із зони бойових дій та збирає інформацію про воєнні злочини росіян, аби в подальшому допомогти правосуддю та забезпечити право постраждалих на захист.

Gazeta.ua публікує історію родини, записану працівницями фонду Марією Біляковою та Тетяною Петровою.

О 7:00 24 лютого подзвонила сестра з Києва: “Ви що, спите? Війна почалася!”. Ми увімкнули телевізор аби подивитися новини. Спочатку не вірили, але по всіх телеканалах побачили, що почалось повномасштабне вторгнення. Ми в Маріуполі звикли до звуків вибухів. Жили в західній частині міста, на виїзді із міста. Вибухи були чутні на Східному, на Лівому березі.

Напередодні увечері ми збиралися на заняття з танців, але почувалися погано. Натомість. їздили до “Метро”, закупили продуктів на тиждень і заправили машину. Зранку коли почалася паніка і всі жителі міста заправлялися та робили запаси – у нас був бензин і продукти.

Здавалося, що за три дні війна закінчиться

Ми пішки відправилися до 17-го мікрорайону, де у нас був магазин у цокольній частині житлового будинку. Йшли та спостерігали за всім навколо. Ніхто не думав, що це надовго. Всім здавалося, що за три дні війна закінчиться. Ми вирішили запастися водою, набрали 60 літрові бочки. Тримали їх у магазині

25 лютого почули перші вибухи поряд. Із Харкова подзвонив син і сказав, що фірма вивозить працівників разом із родинами до Польщі. Але в нас був бізнеc. За декілька днів стало страшно залишатися у квартирі, ми перебралися до магазину. Він був облаштований ще в радянські часи і колись там знаходилося холодильне обладнання, що сильно вібрувало. Тому перегородки в будівлі були підсилені. Ми почувалися в безпеці – через дорогу були українські військові.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Брав канцелярський ніж і відкривав животи” як хірург з Дніпра рятував бійців у бункері та вижив у полоні

У перші дні раз на день приходили додому години на дві зварити їсти та взяти речі. Покликали всіх знайомих, аби приходили до нас в укриття. Поступово ставало страшніше, почалися перші прильоти по мікрорайону. У Волновасі справи вже були погані, Східний палав. Зрозуміли, що росіяни пройшли без боїв Мелітополь і Бердянськ.

Пропало світло, інтернет і газ. Одразу усе зникло

2 березня, коли поверталися з дому на 17-й мікрорайон, то побачили українських військових із БТРом на перехресті Орлика та Сонячної. Вони кричали нам: “Біжіть звідси, ховайтеся, зараз тут буде бій”. Відтоді пропало світло, інтернет і газ. Одразу усе зникло.

Почалися прильоти з важкої артилерії та мінометів по 17-му мікрорайону. Найстрашніше було 6 чи 7 березня. Сильно стріляли з боку Донецька та Волновахи. Щодня приходили нові люди, в укритті ставало дедалі більше містян. 9 березня росіяни здійснили поруч укриття масштабний обстріл о 04:00. Скинули щось дуже важке, гуркіт був божевільний. Гіпсокартонні перекриття посунулися, неначе їх хтось до стіни здвинув. Вхідні двері заклинило. Ми їх розбирали, аби вийти.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “У бійця зупинилося серце. Ми робили все” як американка Дженніфер Маллі рятує воїнів ЗСУ на передовій

Поруч будинок був Троїцька, 59. У нього було влучання, він палав. 10 числа повністю згорів.

Ми всіх приймали та намагалися розмістити хоча б у коридорі

Мешканці будинку, що залишилися живі, прийшли до нас. В укритті стало настільки багато людей, що хтось навіть запропонував більше нових не пускати. Але ми всіх приймали та намагалися розмістити хоча б у коридорі.

9 березня зробили спробу усіх перерахувати, але на 180-й людині зрозуміли – це не має сенсу.

Ми жили без світла, інформації, газу. Спочатку готували на багатті на вулиці, потім принесли з гаражів мангал. Поступово налагодили побут. Людей довелося організовувати: прибирали санвузол, чоловіки лагодили вікна та двері, які вибивало вибуховими хвилями. Або приносили дрова для мангалу.

Ми постійно приймали нових людей, розміщували, селили. Якось склалося, що ми були відповідальними за укриття. Ввечері від утоми не могли й руки підняти.

Жило багато людей із дітьми, наймолодшій 4 місяці

Було холодно на вулиці, опалення не було. Аби не втрачати тепло, зробили перекриття з плівки, завішували проходи. У нас були термометри. Найхолодніше було +11, а було й +18 градусів. Жило багато людей із дітьми, наймолодшій 4 місяці. Ми намагалися зберігати тепло.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Війна триватиме довго” останнє інтерв’ю пілота “Маестро”, який рятував воїнів

Боялися, що в нас вкрадуть каструлю. Варити їжу доводилося між обстрілами. Треба було вибігати на вулицю, кидати у воду макарони. Тут стріляють, а там люди йдуть. От зараз вкрадуть каструлю, то в чому тоді готувати? Вона була одна.

Запаси води, що ми зробили 24 лютого, швидко скінчилися. Втім, у підвалі була протипожежна система, металева труба приблизно 70 метрів. Вона була заповнена водою. Ми цю воду використовували дуже довго пили, варили їсти. Нам її вистачило і ми не пили воду з калюж. Але бачили, як звідти люди набирають воду ми думали для якихось гігієнічних моментів. Потім дізналися, що її пили.

Донька досі згадує: “Найсмачніші макарони були в підвалі!”

Запаси в укритті швидко закінчилися. Між обстрілами доводилося бігати по продукти. Втім, після чергового прильоту у них (в крамниці неподалік. Gazeta.ua) вилетіли двері та вікна, ми з хлопцями знайшли багато полуфабрикатів голубці, пельмені, м’ясо. А ще борошно. Із нього потім пишки поліпили. Це був порятунок. Ми хоча й їли двічі на день, але не голодували. Донька досі згадує: “Найсмачніші макарони були в підвалі!”.

За декілька днів змогли зробити освітлення. Із розбитого приміщення принесли світлодіодні стрічки, зняли акумулятори з охоронної системи та зробили світло в підвалі. Навіть бабусям, які жили в нашому будинку та не спускалися вниз, віднесли світлодіодні стрічки, аби їм світліше було.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Калюжа крові, розірване коліно і новітній метод: як хірург зі Швеції протезує бійців ЗСУ

Поруч був будівельний магазин. Після прильоту біля нього – ми знайшли всередині генератор. Він був дещо зіпсований, але працював. Тож надалі ми були зі світлом. Солярку брали у ЗСУ, у сусідній школі. До школи ходила Людмила Олександрівна, голова ОСББ. Вона слідкувала за порядком і щодня готувала на все укриття їжу.

Палали автівки у дворі, валялися міни

Щодня були сильні обстріли території біля будинку. Палали автівки у дворі, валялися міни, що не розірвалися. Щойно починало щось свистіти всі бігли до підвалу. Люди намагалися зберегти автівки, постійно переганяли їх, але машини постраждали.

Поранених чи вбитих мешканців підвалу не було, бо навіть мангал ставили в такий спосіб, аби він був прикритий стіною.

10 березня по нашій вулиці пройшли танки та російський десант. Росіяни спустилися в підвал та дізналися, що там цивільні. Дуже здивувалися: “Нам казали, що в місті нікого немає, місто пусте”.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: Тортури, страшний голод і всохлі м’язи: що переживають захисники “Азовсталі” у полоні

Після десанту зайшли ДНРівці. Їх по формі було видно. Одягнені начебто з чужого плеча, нашивки з написом “Донецьк”, говір місцевий. Почали перевіряти чоловіків, роздягати, навіть взуття потрібно було знімати.

Почали перевіряти чоловіків, роздягати

16 березня ми дізналися, що запрацювали зелені коридори. Не фейкові, після яких люди їздили та поверталися. Наші друзі, що були теж у підвалі – виїхали. Ми почали збиратися. 16 березня Андрій спробував сходити в гараж за машиною, але не зміг навіть вийти – його зупинив патруль ДНРівців. Довелося повернутися. Машину забрали лише з третьої спроби.

Виїхали 17 березня. Встигли речі з квартири забрати, навіть весільний альбом. Їхали трьома автівками, виїжджали з міста по Зелінського, потім по Бахчіванджи, Червонофлотській і далі на трасу. На Червонофлотській в одній автівці колесо лопнуло. Всі водії швидко вискочили, як у Формулі-1. Серед розбитих машин, що стояли по вулиці, знайшли зі вцілілим колесом. Поміняли та поїхали.

Їхали через Ялту. Потім поїхали на Урзуф, полями дісталися Бердянська. Звідти їхали до Василівки. Далі – на Запоріжжя.

Почали навіть окупантів на блокпості бити, крутити, кричати

Неподалік Василівки був великий блокпост, там нас зупинили “кадировці”. Вони біля блокпоста зібрали 54 автобуси, якими цивільні мешканці виїжджали з окупованої території. Люди стояли багато годин без їжі та води, хтось із пасажирів виклав про це відео в інтернет. Через це всіх і зупинили, нікого не пропускали. Приїхали ДНРівці, працівники їхнього МДБ. Їх свої ж називали гестапівцями. Вони бігали, шукали винного. Почали навіть окупантів на блокпості бити, крутити, кричати, допитувати: чому ті допустили, аби їх зняли на відео. Лише о третій годині ночі почали автобуси пропускати.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Гаманець був загублений. Там сім монет Миколи І” – що приховують таємничі підземелля Софії Київської

Коли останній автобус проїхав, то “кадировці” почали стріляти з автоматів у його бік. Стріляли людей 5, але щоб летіло вище. Потім сміялися. Ми ще подумали: “Невже атака ЗСУ на блокпост?”. Але якби було небезпечно, вони б не стояли в повний зріст, не сміялися би. Це було якесь шоу. Ми так і не зрозуміли, навіщо було це робити. Боялися, що тепер вони почнуть стріляти по нам, але нас пропустили.

Намагаємося почати нове життя. Згадуємо рідний Маріуполь, як він останні роки розквітав будувалися дороги, парки, у дворах був порядок. Це була дійсно альтернатива Донецьку. Ми бачили проєкт розвитку міста, місто-мрія. Наразі ж воно зруйноване, просто знищене.

Якщо ви стали свідком або жертвою воєнного злочину, повідомте про це документаторів Восток SOS за номерами:

+38 099 297 64 34

+38 099 736 42 41

Або надіславши свою історію на пошту: [email protected] чи у чатбот в Телеграмі @documenting_vostok_sos_bot