Як Арестовичу вдалося взяти українців в заручники

Активні громадяни з критичним мисленням обурено обговорюють лідерство Олексія Арестовича у переліку військових експертів. В результаті спільного з Центром Разумкова та фондом “Демократичні ініціативи” ім. Ілька Кучеріва опитування цей персонаж посів третє призове місце серед тих, хто об`єктивно й фахово висвітлює події під час війни. Він поступається відповідно голові держави Володимиру Зеленському та Михайлові Подоляку, політтехнологу та раднику голови Офіса президента Андрія Єрмака.

Враховуючи особливості інформаційної та комунікативної політики ОП, є всі підстави вважати, що друге місце фактично посідає сам пан Єрмак. Проте арифметичний закон гласить, що від зміни складників сума не змінюється. В даному випадку жоден із трьох призерів глядацьких симпатій активну участь у бойових діях не бере. Хоча президент України водночас є Верховним головнокомандувачем і, дратуючи російських пропагандистів, час від часу відвідує найгарячіші ділянки фронту, реально військами керує головнокомандувач ЗСУ Валерій Залужний. Реальну ж ситуацію на фронті знають бойові офіцери, від генерала до сержанта чи звичайного стрільця-добровольця.

Та жодного з них, а також жодного з фахових військових експертів у першій п`ятірці опитані українці не згадують. Що дає активістам соцмереж підстави для непозбувної бентеги: кого взагалі опитували і хто ці люди, для яких не авторитети Роман Світан, Микола Сунгуровський та Сергій Згурець дійсні військові експерти, котрі коментують війну від 2014 року. Також не зрозуміло, чому в хвості рейтингу ізраїльський дослідник воєн Ігаль Левін. І чому відсутній медійний австрійський військовий експерт Том Купер.

Гаразд, Володимир Зеленський перша особа держави, яка має доступ до всіх таємниць і повний обсяг інформації, навряд завжди втішної. Нехай Михайло Подоляк працює в Офісі президента й знає все, про що говорить. Але хто такий Олексій Арестович?

У нього бурхлива та неймовірно заплутана біографія. Єдине, що напевне відомо і чого навіть недруги не ладні заперечити, його справді звуть Арестовичем Олексієм Михайловичем і йому 47 років. Студент та випускник відразу кількох вузів, але за фахом не працював. Колишній актор, у послужному списку якого нема жодної ролі першого чи другого плану. Особа, яка на початку масштабного вторгнення запевняла з телеекранів десятки мільйонів українців: усе це скінчиться за два-три тижні. Експерт, який стверджував, що до руйнування житлового будинку в Дніпрі в січні цього року причетні сили української ППО. Людина, звільнена з посади радника голови ОП, якої журналісти з`ясували, навіть не було в штатному розкладі. Лектор, якого київські студенти-економісти не захотіли слухати й змусили скасувати виступ, після чого ображена зірка ютубу обізвала їх “збіговиськом сцикунів”. І так далі, і таке інше.

Прихильники Арестовича, а їх чимало, та його противники, котрих теж не бракує, мають справу з типовим авантюристом

Це дуже мала частинка його життєпису. Але саме заплутаність та неможливість чітко визначити, хто ж Арестович насправді, підказує єдино правильну в його випадку відповідь. Його прихильники, а їх чимало, та його противники, котрих теж не бракує, мають справу з типовим авантюристом.

Подібні типи описані віддавна в різних сюжетах, котрі стали класикою і відомі не лише в Україні. Зазвичай згадується барон Мюнхгаузен, створений наприкінці XVIII століття німецьким письменником Еріхом Рудольфом Распе. Ім`я вигаданого персонажа стало загальним для всякого, хто вправно й дуже смачно бреше. Проте свої побрехеньки барон не монетизовував, на відміну від його теж вигаданих нащадків: Івана Хлестакова з “Ревізора” Миколи Гоголя й Павла Чічікова з його ж “Мертвих душ”, Свирида Голохастова, народженого Михайлом Старицьким, також Остапа Бендера, велкого комбінатора з романів Іллі Ільфа та Євгена Петрова.

Для більш просунутої, вибагливої публіки варто згадати селянського хлопчика Бавдоліно, героя однойменного роману Умберто Еко. Автор наділив свого персонажа унікальною, загадковою рисою: будь-яка його вигадка сприймається оточуючими як беззаперечна реальність. Й, за сюжетом роману, кожна побрехенька від Бавдоліно змінює хід історії.

Таким чином, простежується еволюційний шлях сучасного авантюриста від Мюнхгаузена через Хлестакова й Бендера до Бавдоліно, його вищої форми. Барон просто забавляє своїми байками слухачів. Можете вірити, що він літав на ядрі а можете й не вірити. Все одно він літав, довести зворотне неможливо. Банкрот Хлестаков користується тим, що корумповане середовище російського повітового містечка приймає його за столичного чиновника, грає свою роль і збагачується випадково, на хабарях. Бендер уже полює за скарбами, теж раз по раз вдаючи з себе іншу особу, від ревізора до сина лейтенанта Шмідта, а після краху вирішує стати управбудом. Нарешті, красномовний харизмат Бавдоліно завдяки добре підвішеному язику починає змінювати хід історії. Йому вже не досить просто розважати легковірних роззяв чи видавати мертві душі за власних живих кріпаків.

Пояснення феномену Арестовича дуже просте і лежить в основі популярності будь-якого твору: люди люблять вигадані історії

Якщо ви щиро вважаєте Олексія Арестовича військовим чи будь-яким іншим експертом, ви свідомо приймаєте подібну трансформацію. Феномен Арестовича й подібних до нього в нашому дезорієнтованому суспільстві пояснений ізраїльським культурологом Девідом Клугером. Пояснення дуже просте і лежить у основі популярності будь-якого твору: люди люблять вигадані історії. Саме тому художня література, казка з хорошим кінцем, живе дуже довго й ладна трансформуватися, осучаснюватися, впливати на творення нових сюжетів та, відповідно, формувати суспільну думку. Натомість те, що ми сьогодні називаємо нон-фікшн, довго не живе: реальні історії мають дуже мало шансів на щось або когось вплинути. Навіть якщо ця реальність часом перевершує найбагатшу уяву.

Ось за таким принципом працює популізм. Авантюрист має гостре відчуття реальності. Чітко ловить суспільні настрої. Й починає говорити день у день саме те й саме так, що і як подобається найширшій аудиторії, зневіреній в усьому. Олексій Арестович потурбувався про те, щоб мати всі основні ознаки довіри. Мюнхгаузен барон. Арестович іменує себе розвідником. Голохвастому винен гроші увесь Хрещатик Арестович, із його слів, легко може розкрутити підписників на 300 тисяч гривень. Хлестакова прийняли за чиновника з Петербурга так і в Арестовича титул радника ОП. А отже, гіганта думки та особи, наближеної до імператора: титул, яким Бендер нарікає свого спільника Кісу Воробьянинова.

Додайте, що персонажі типу Арестовича ніколи не лізуть за словом у кишеню. Тобто, вміють розповідати історії так добре, як Бавдоліно. І матимете те, що маємо зараз. Арестович фактично взяв інформаційний простір у заручники своєї харизми, свого красномовства, свого вміння мімікрувати й грати будь-яку роль у будь-якій ситуації. Проте ролі Мюнхгаузена йому не досить. Він хоче, тримаючи свою аудиторію в заручниках, впливати на неї вже від імені та за дорученням чинної влади. Якій хочемо ми того чи ні, все ж делеговані певні повноваження. І якщо той-таки Михайло Подоляк користується своїми, дарма, що не військовий експерт, Олексій Арестович увесь час бере й використовує чужі.

Це приваблює українців: ніхто родом із нізвідки раптом сідлає каламутну хвилю й робиться впливовим лідером думок

Чому це подобається частині українців? Зовсім не через брак критичного мислення. Й тим більше не через втрату орієнтирів та впевненості в завтрашньому дні. Більшість відданих слухачів Арестовича чудово знають його біографію. Тому й уявляють себе на його місці: ніхто родом із нізвідки раптом сідлає каламутну хвилю й робиться впливовим лідером думок. Тож його стосунки із заручниками вже переросли в стокгольмський синдром: це коли жертва зріднюється з тим, хто її використовує задля своєї мети. Натомість заручники легалізують постать самого Арестовича. Він завжди може кивати на них та вимагати рахуватися з їхньою думкою. Звідси третє місце серед експертів. Далі буде.