“Ми не вміємо день у день, довго, непохитно, незмінно працювати, щоб осягнути призначену мету”
150 років тому народився Микола Міхновський
16 червня 1904-го у фінському Гельсінкі фін шведського походження Ейґен Шауман убив русифікатора Фінляндії генерал-губернатора Миколу Бобрикова, після чого застрелився. Росіяни заговорили про ліберальні реформи в імперії.
Финляндии будут предоставлены национальные преференции, полякам будут предоставлены национальные преференции это необходимо для успокоения окраин России, заявив міністр внутрішніх справ Петро Святополк-Мирський. І додав: “Украинцам нет нужды что-либо предоставлять”.
Ці слова стали болючою, але справедливою оцінкою тодішнього стану українського громадянського суспільства. Лише одна людина сприйняла їх як особисту образу засновник “Братства тарасівців”, Української народної партії й організації “Оборона України”, 31-річний Микола Міхновський. Уродженець Полтавщини, він першим на Великій Україні відкрито закликав до боротьби за повну незалежність України.
Навряд чи його відповідь вразила царського чиновника, але для сонної й аполітичної України це був грім серед ясного неба в Харкові, де працював Міхновський, бойовики групи “Оборона України” підірвали пам’ятник Пушкіну. Монумент устояв, але був пошкоджений. Міська дума Харкова, перебуваючи під враженням від побаченого, скасувала дозвіл на встановлення пам’ятника Лермонтову. Його мали ставити на вул. Мироносицькій, на місці демонтованого погруддя Тараса Шевченка.
Уся трагедія життя Миколи Міхновського мала лише одну причину він випередив свій час. Тоді, коли українці наважувалися лише на дослідження фольклору, він говорив про незалежну Україну із сильним військом. Цей високий, майже під 2 метри зростом, вусатий чоловік ніби бачив і відчував майбутню трагедію бездержавного народу й намагався їй запобігти. Однак сам народ від інтелігенції до простого селянина не розумів Міхновського та вважав його занадто категоричним і зарозумілим.
Сам народ від інтелігенції до простого селянина не розумів Міхновського й вважав його занадто категоричним
Благодійник і меценат, один із засновників Центральної Ради Євген Чикаленко так описував ці почуття у своєму щоденнику:
Не виходить у мене з голови Міхновський! При всіх своїх негативних рисах це людина не щоденна: дужа духом, талановита, безперечно ідейний український діяч, що був вже самостійником тоді, коли ми всі були тільки автономістами-федералістами, а я, грішним ділом, більше української школи ні про що не мріяв. У щоденнику своєму я не раз описував всякі стосунки мої з Міхновським; одвертав він мене від себе своєю театральністю, своїм позерством, але й вабила мене до себе його безперечно оригінальна індивідуальність.
Той же Чикаленко описав зустріч Миколи Міхновського з популярним тоді письменником, автором “Сліпого музиканта”, українцем Володимиром Короленком, який писав російською.
Короленко подав йому руку, а Міхновський демонстративно заклав їх за спину: “Я зрадникам мого народу руки не подаю!”
Російську мову й культуру Міхновський вважав результатом насильства над українцями: “Розширення російської культури в Україні не є наслідком природних процесів. Це результат насильства, переслідування, заборони українського друкованого слова. Твори російських письменників уряд використовує як знаряддя духовного закріпачення українського народу”.
Дивно, але з такою передісторією і такими поглядами цей найзапекліший український націоналіст виявився незатребуваним тоді, коли Українська держава постала насправді. У липні 1917 року Міхновський з однодумцями загітував вояків-новобранців із Чернігівської губернії, з яких було утворено полк імені Павла Полуботка, виступити проти соціалістів із Центральної Ради. Міхновський, вірний собі, хотів незалежної України, а Центральна Рада бачила її соціалістичною. У момент, коли народ саме зачарувався соціалістичними гаслами, спроба очікувано завершилася невдачею.
Секретареві гетьмана зганьбитися легко, а зробити щось для України майже нереально
Наступної довелося чекати майже рік. У червні 1918-го гетьман Павло Скоропадський запропонував йому посаду особистого секретаря. Міхновський зібрав партійців, які вирішили, що секретареві гетьмана зганьбитися легко, а зробити щось для України майже нереально. І це після того як сам Скоропадський став гетьманом із великою допомогою Миколи Міхновського.
Партия Михновского называлась Украинской хлеборобскодемократической. Она главным образом имела успех в Полтавской губернии, была немногочисленна, но сыграла, благодаря своей сплоченности, большую роль в деле свержения Центральной Рады, писав згодом гетьман. Она первая нанесла ей серьезный удар. В начале апреля или в конце марта 1918 года от нескольких уездов прибыло в Киев несколько сот хлеборобов, принадлежавших к УХДП… и решительно требовало изменения Третьего Универсала, в котором собственность на землю была уничтожена. Появление неподдельных селян, людей земли, людей убежденных и не стесняющихся ясно высказывать свое мнение, произвело сильное впечатление на Киев. Селяне были самые убежденнейшие украинцы-самостийники школы Михновского. Создание Украины и мелкая земельная собственность были их девизом, все остальное они выбрасывали.
Микола Міхновський ніколи не був ідеалістом. Він знав ціну своєму народові. Поразку української революції передбачав іще 1912 року у статті, що вийшла в газеті “Сніп”: “З усіх народів слов’янщини ми, мабуть, найменш витривалі. Ми досить легко запалюємося, ми зовсім щиро хочемо сьогодні досягти певної мети, але вже другий день бачить нас зневіреними і найменша перешкода геть відкидає нас від мети й змушує зректися наших гордих мрій. Ми не вміємо день у день, довго, непохитно, незмінно працювати, щоб осягнути призначену мету. Ми нарід м’якої вдачі, слабої волі”.
Це нині українці дивують світ своїм опором агресору. І таку метаморфозу Міхновський теж передбачав. 1900-го за 122 роки до великого нападу Росії на Україну він писав: “Доки хоч на однім клапті української території пануватиме чужинець, усі покоління українців ітимуть на війну”.
Смерть знайшла 51-річного Міхновського 1924-го в Києві, куди він повернувся після п’ятирічного вчителювання на Кубані. Після бесіди з чекістами із ГПУ у ніч на 4 травня його знайшли повішеним на яблуні в саду товариша Володимира Шемета, де жив в останні дні.
“Сини України! Ми, як той Антей, доторкаючись до землі, наберемося вже більшої сили й завзяття. Нас мало, але наш голос лунатиме скрізь по Україні й кожний, у кого не спідлене серце, озветься до нас, а в кого спідлене, до того ми самі озвемося! Нехай страхополохи та відступники йдуть, як і йшли до табору наших ворогів, їм не місце поміж нас, і ми проголошуємо їх ворогами Вітчизни. Усіх, хто на цілій Україні не за нас, той проти нас.
Україна для українців, і доки хоч один ворог чужинець лишиться на нашій території, ми не маємо права покласти оружжя. І пам’ятаймо, що слава і побіда це доля борців за народну справу. Вперед, і нехай кожний із нас пам’ятає, що коли він бореться за народ, то мусить дбати за весь народ, щоб цілий народ не загинув через його необачність. Вперед! Бо нам ні на кого надіятися і нічого озиратися назад!”
Микола Міхновський, “Самостійна Україна”
Учасники товариства “Оборона України” вважали Пушкіна співцем “единой и неделимой” Росії
1873, 19 (31) березня в сім’ї сільського священника Івана Міхновського в селі Турівка Прилуцького повіту Полтавської губернії (тепер належить до Київської області. Країна) народився син Микола. Іван Міхновський знав багато українських пісень і дум, богослужіння правив українською.
1891 закінчив Прилуцьку гімназію і вступив на юридичний факультет Київського імператорського університету Святого Володимира. Першокурсником долучився до українського національного руху і став членом “Молодої громади”. Згодом очолював таємну студентську політичну організацію “Братство тарасівців”. Став автором її програми “Кредо молодого українця”.
1898 переїхав до Харкова. Продовжив займатися адвокатською практикою, відкрив власну контору.
1900 написав брошуру “Самостійна Україна”. Деякий час твір виконував роль політичної програми Революційної української партії. Наприкінці 1901-го на початку 1902 року створив Українську народну партію (УНП). Головна мета політичної сили боротьба за незалежність України. Став автором програм партії “Робітнича справа у програмі УНП”, “Справа української інтелігенції у програмі УНП”. 1903 року розробив один із найгостріших документів самостійницького руху “Десять заповідей УНП”.
19031908 керував таємним напіввійськовим товариством “Оборона України”. Товариство здійснило кілька демонстративних акцій проти антиукраїнської політики царизму в Україні. Одна з них відбулася 31 жовтня 1904 року на вулиці Сумській у Харкові. Того дня в Театральному саду пролунав сильний вибух. Від основи погруддя російського поета Олександра Пушкіна відпав шматок граніту. Учасники товариства вважали його співцем “единой и неделимой” Росії.
1909 завдяки Міхновському створено 3-тє Харківське товариство взаємного кредиту. Цю організацію поліція оцінювала як “легальне прикриття групи українців”, які обговорюють політичні питання. У 19121913 роках активно працював у Харківському товаристві ім. Григорія Квітки-Основ’яненка. Під час Першої світової війни перебував на Північному фронті. З ідейних міркувань, будучи ворогом Росії, не воював. Невдовзі 1917 року перейшов як юрист у розпорядження Київського військового окружного суду.
1917 разом з однодумцями розробив програму творення українського війська. 16 березня 1917-го заснував і очолив український військовий клуб ім. гетьмана Павла Полуботка. Член Українського генерального військового комітету (УГВК. Країна). Того ж року виступав від УГВК на Всеукраїнському національному конгресі, обраний членом Української Центральної Ради. Діяльність Міхновського, спрямовану на утворення української армії, не підтримала соціалістична більшість керівництва Української Центральної Ради. Після Першого Українського військового з’їзду (1821 травня 1917 року) вийшов зі складу УГВК. За деякими відомостями, був причетний до виступу 2-го Українського полку ім. Павла Полуботка. Після чого на вимогу лідерів УЦР його відправили на Румунський фронт.
1917, пізня осінь оселився на Полтавщині. Міхновського обрали Лубенським мировим суддею. У цей час приєднався до Української демократичної хліборобської партії, що була єдина несоціалістична в Україні й обстоювала її державну самостійність.
1918 після початку протигетьманського повстання виступав за примирення гетьмана Павла Скоропадського та Директорії УНР.
1919 Міхновський певний час жив на Херсонщині. Потім перебрався на Кубань, де п’ять років учителював і підзаробляв збиранням винограду. Майже повністю відійшов від політичних справ.
1924, лютий повернувся до Києва. У місті вже декілька років установлювали порядки представники радянської окупаційної влади. Міхновського регулярно викликають на розмови до Головного політичного управління. У квітні його заарештували на вулиці, протримали добу й відпустили. Бесіди з чекістами тривали. У ніч на 4 травня 1924-го Миколу Міхновського знайшли повішеним на яблуні в саду біля помешкання його друга Володимира Шемета, де жив останні дні. Обставини смерті Міхновського не з’ясовані. У його кишені знайшли передсмертну записку зі словами: “Ніж вони мене, краще я сам себе”. Хоча соратники не вірили у версію самогубства. Вони припускали, що покійного схиляли стати інформатором й доносити на товаришів, а він відмовився. Також був здогад, що самогубство інсценувало ГПУ. “Самий факт, що його знайдено повішеним в приватному саді, аж ніяк не можна вважати якимсь доказом самогубства, коли взяти до уваги, що його смерть наступила в найближчу ніч після звільнення його з казематів ГПУ. Навпаки, знаючи методи ГПУ, мусимо прийняти за безсумнівний факт, що ГПУ зліквідувало фізично Міхновського, повісивши його ніччю в приватному саду, щоб цим заінсценізувати версію про самогубство”, вважав діаспорний історик Петро Мірчук.
