“Після повномасштабного вторгнення жінки в моїх витинанках стали більш войовничими та сміливими”

Ніж дає більшу свободу в реалізації орнаментів

Росла в сім’ї художників. Батько народився в Києві, мати родом із Мінська. Познайомилися під час студентської практики. Після одруження вирішили переїхати в село Букатинку на Вінниччині. Це місце, де ще наприкінці 1970-х працювали 11 каменотесів. Це тата зацікавило, він із ними познайомився, вчився обробляти камінь. В Букатинці батьки бачили простір і свободу для творчості. Там виховали й нас п’ятьох дітей.

Батьки володіють багатьма видами творчості від художньої кераміки до витинанки. Але найбільша дотичність була до скульптури, адже це їхня головна спеціальність. У дитинстві ми допомагали робити скульптури, вчилися малювати, ткати, вишивати, а також садили городи, пасли кіз, я бавила молодших братів і сестру, варила їсти. Ми ходили рибалити, до лісу по гриби та суницю. Вирощували вдома кабачки й огірки. Чекали початку літа, щоб залізти на черешню за чорними ягодами, й осені, щоб поласувати грушками.

У дитинстві не хотіла стати художницею. Мріяла про педагогічну освіту, але батько взяв відповідальність на себе й завіз мене вчитися до мистецького коледжу на художнє ткацтво. Тому любов до творчості з’явилася дещо пізніше. Моя основна освіта скульптурна. До 27 років я активно розвивалася в цьому напрямку. Мої монументальні скульптури з каменю прикрашають Київ, Коломию, Калуш, село Бушу на Вінниччині. Іноді хочу повернутися до скульптури, але чекаю відповідного часу.

Коли була малою, мама з татом вчили робити витинанки. Спочатку це була звичайна сніжинка, як і в усіх. Далі витинанням я почала займатися 2007 року. До своїх скульптур на виставку зробила серію витинанок на стіни. Глядачам сподобалися ці роботи, і я подумала, що було б добре час від часу витинати.

Не поділяю роботи на успішні й невдалі. Кожна нова витинанка це та, яку я хочу вдосконалити в наступному варіанті. Витинаю незмінною технікою різання ножем і складання паперу вдвоє. Ніж дає більшу свободу в реалізації орнаментів. Ножицями це було б складніше. Але витинання ножем не є простим. Потребує фізичних сил, і сильно болять руки. Я працюю з товстим матеріалом.

Мрію, що ми навчимося поважати одне одного й не крастимемо чужих ідей

Постійно експериментую був “паперовий період”, далі “період синтетичних матеріалів”. Нині працюю з новим матеріалом, про який не розповідатиму, бо, на жаль, плагіат процвітає. Сумно, що не всі українці вивчили авторське право, тож думають, що так можна. Мрію, що ми навчимося поважати одне одного й не крастимемо чужих ідей.

Якщо дотримуватися рекомендацій щодо зберігання витинанки, то вона слугуватиме довго. Плюс я працюю з міцним матеріалом, довговічним.

Перший об’єкт великих витинанок представила в німецькому місті Фрайбурґ 2015 року. Тоді оздобила шість вікон витинанками завбільшки 2,2 на 1,2 метра. Відтоді я створюю великі роботи. Найбільші два панно робила для декорацій Оперного театру на тему творів Тараса Шевченка. Ці витинанки були 2 на 4 метри кожна.

Витинаю щодня. Іноді працюю 2 години на день, деколи 9. На створення однієї іде від двох до п’яти днів. Роблю перерви для приготування їжі чи щоб побігти за дітьми у школу. Не буває таких моментів, щоб просто полежати на дивані. Адже троє дітей, то відповідальність і щоденна робота, яка забирає майже весь час. Тому з лінню я не знайома. Найкраще відновлюють сили природа й подорож.

Працюю вдома за чітким графіком. Розписую все по годинах. Це дає змогу встигати робити всі щоденні справи. Не витинаю поночі: о 22:00 я вже в ліжку, але о сьомій ранку на ногах. Вихідних немає, навіть у неділю. От що я не навчилася робити, так це планувати відпочинок. Іноді відмовляюся від деяких проєктів через брак часу. Придбати мої витинанки можна, написавши мені в соцмережах.

Снів із майбутніми витинанками не бачу. Проте придумати нову ідею для роботи можу досить швидко. Зазвичай їх так багато, що важко обрати, яку саме втілювати. Усі візерунки створюю на основі живого імпровізованого малюнка-ескізу. Інтерпретую традиційні українські орнаменти та символи, які збереглися на килимах, вишиванках, писанках.

Найголовніший жіночий образ у моїх роботах це жінка-Берегиня. До неї звертаюся найчастіше. Цей образ є одним із найупізнаваніших сюжетів у нашому мистецтві. Символ захисту та добра. Але після повномасштабного вторгнення Росії жінки в моїх витинанках стали більш войовничими та сміливими.

Творчість врятувала й рятує далі мій психологічний стан під час війни. Це своєрідні ліки. Витинанковий процес медитативний і має цілющий результат. На майстер-класах не перший раз чую, що людям стає легше після витинання. За останній рік у моїх роботах побільшало тризубів. Але патріотичний сюжет залишається актуальним уже дев’ять років, бо боротьбу за українськість я розпочала ще 2014-го.

Люблю лаконічні поєднання кольорів. Біло-червоний, чорно-білий це основні контрастні найвдаліші сполучення для витинанки. Великі роботи переважно білі це додає святкового настрою, зазвичай змінює інтер’єр.

Мій стиль впізнаваний. Це для художника важливо. Найбільш знаковими своїми роботами вважаю три великих витинанки для першої експозиції у Франції. Це триптих “Сни” три білих панно, кожне завбільшки 100 на 320 сантиметрів. На першому зобразила жінку, немов у коконі. Вона спить, але в ній зароджуються ідеї, переплітаються візерунками сни та думки. На другому жінка прокидається, все навколо починає проростати і вплітається в одне міцне дерево життя. На третьому панно жінка прокинулася з крилами метелика, легкість і повітряність візерунків символізують, що жінка готова летіти, дарувати, зачаровувати своєю красою, творчістю. На створення цих робіт надихнула тематика, окреслена у виставці восьми художниць “Ефект Хризаліди”.

Усі хочуть торкнутися витинанок, не можуть повірити, що це папір

На виставках за кордоном людей насамперед вражає те, що такий вид мистецтва існує. Усі хочуть торкнутися витинанок, не можуть повірити, що це папір.

Учнів не маю, проте є чимало охочих прийти на майстер-клас і спробувати витинати. На таких заходах знайомлю учасників із короткою історією витинанки, техніками, а також кожен вирізає свою роботу. Але найбільша цінність під час таких зустрічей це живе спілкування. Не можу сказати, що в якійсь країні, де проводила майстер-класи, жінки більш старанні чи вправні. Усі різні, але наприкінці заняття кожен має добрий результат.

Надихають люди, які працюють у такому ж темпі, як я. Водночас знаю багатьох жінок із дітьми, яких моя діяльність спонукає поєднувати материнство та кар’єру. Але насамперед вважаю, що мотивую свого чоловіка.

Перемогти в цій війні це здобути волю. Бо вільний значить, живий. Щоб відбудовувати Україну, нам передусім слід навчитися поважати одне одного.