Світ навиворіт. Чи робить війна нас більш жорстокими?

Перелом кісток носа, струс мозку, травма голови та контузія ока. Такі травми отримав 14-річний хлопчина з Білогородки, Бучанський район, Київщина. Не минулого року, коли ця місцевість була окупована росіянами і окупанти били, ґвалтували, калічили та вбивали дітей, жінок, літніх людей. Це сталося тут і тепер, кілька тижнів тому. Хлопця звірячо побили двоє 17-річних громадян України. У скупому повідомленні кримінальної хроніки не сказано, чи пережили нападники окупацію, чи бачили тортури і чи не пошкодило пережите їхню психіку. Натомість зазначено: катування вони знімали на відео й виклали в інтернет.

Після деокупації Київщини, Чернігівщини й Сумщини, а пізніше Харківщини й часткового звільнення Херсонщини повідомлення про жахливі злочини росіян з`являються щодня. В телевізійних новинах, у публікаціях інтернет-видань, на професійному та аматорському відео. Цілком доречним тут буде фразеологізм “лине з кожної праски”. Логіка воєнної доби вимагає, аби військові на передовій мстилися ворогу за кожну жертву, а цивільні в тилу з усіх сил гнали насильство зі свого повсякдення. Робили все, аби не ставати подібними до окупанта й творити добро замість коїти зло. Є такий вислів: горе зробило гуманнішими. Або, як то кажуть, біда навчить не робити біди.

Насильство на війні необхідна складова перемоги, ворога треба вбивати. Насильство в тилу своєрідний побічний ефект

Натомість реалії протилежні. Поруч із новинами про жорстокість росіян бачимо й чуємо: там жінка викинула дитину з вікна, там батьки ґвалтували власних дітей і знімали на відео, там чоловік убив та розчленував жінку і навпаки співмешканка зарізала партнера й порубала на шматки. І це ще не згадую про погрози зброєю та гранати, кинуті під час різних сварок, часто нетверезих. Є спокуса списати сплеск побутового насильства на війну. Сучасний інформаційний простір неможливо зачистити від поганих новин, навпаки саме вони користуються підвищеним попитом. Вербальне та візуальне насильство породжує насильство реальне, до всього ця фаза війни негативно впливає на нервову систему, особливо не надто міцну. Насильство на війні необхідна складова перемоги, ворога треба вбивати. Насильство в тилу своєрідний побічний ефект.

Але просте пояснення не означає правильне. Гаразд, війна в Україні триває від березня 2014 року, і лише в лютому 2022-го стрімко наблизилася з географічно далекого, не всім відомого Донбасу на одинадцять кілометрів до Києва. Проте до масштабного вторгнення збільшення рівня погано контрольованого насильства списували на карантинні обмеження й вимушену ізоляцію. Якійсь відсоток українців утомлювався один від одного в чотирьох стінах маємо новини для кримінальної хроніки.

Гаразд, скажете ви. Ковід виступив тригером. Він наклався на суспільний розкол, що стався в квітні 2019-го, після перемоги Володимира Зеленського на президентських виборах. І про війну теж не варто забувати: це ж Зеленський звинуватив свого опонента в небажанні завершувати бойові дії. Тобто війна в інфопросторі теж була. Точніше, про неї згадали в передвиборчій гонці. Отже, ковід можна звинуватити в підвищенні рівня побутового насильства в тій самій мірі, що й вибори та АТО/ООС. Згадайте хоча б новини про захоплених терористами заручників, які влітку 2020-го зринали з тижневим інтервалом, а події відбувалися буквально в режими реального часу. Причому один із терористів полтавський, захопив офіцера поліції, ще й виявився ветераном, учасником бойових дій.

Та давайте повернемося ще далі. В домайданні часи. Наприклад, у мирний 2012 рік, коли в Миколаєві троє юнаків зґвалтували та спалили 18-річну Оксану Макар. За рік на Миколаївщині сталася Врадіївка коли двоє міліціонерів і таксист зґвалтували, скалічили та ледве не вбили 29-річну Ірину Крашкову. В обох випадках стався величезний суспільний резонанс, обурені безкарністю злочинців громадяни масово виходили на протести, все це ставало праймовими новинами й топ публікаціями.

Тож виходить, війна тут ні до чого. Насильство й жорстокість у нашому повсякденні проявлялися завжди

Тож виходить, війна тут ні до чого. Насильство й жорстокість у нашому повсякденні проявлялися завжди. Просто мінялися, так би мовити, тренди. Зокрема бити й ґвалтувати на камеру в телефоні, аби потім шантажувати, зливати в інтернет і капіталізувати свої дії, просто розважатися, бо так роблять інші.

Справедливість вимагає зазначити: це ознаки не лише сучасної України. Ще в середині 1990-х Квентін Тарантіно написав сценарій фільму “Природжені вбивці”, де за сюжетом парочка серійних убивць Міккі та Мелорі стали ньюзмейкерами й обросли натовпом фанатів та послідовників. А 2009 року нідерландський письменник Герман Кох опублікував роман “Вечеря”, який 2017-го екранізував у Голівуді ізраїльський режисер Орен Мувермен. В основі сюжету злочин, скоєний двома підлітками з благополучних родин. Вони з доброго дива підпалили темношкіру волоцюгу в телефонній буді й зафільмували це. Війни ані в Голандії, ані в США на момент створення книги й фільму не було.

Маємо дуалістичну ситуацію, яка заперечує сама себе. Війна не має стосунку до насильницьких практик у суспільствах і водночас нестримне, ірраціональне насильство є прямим наслідком війни. Жорсткі люди, молоді й старші, чоловіки та жінки, служителі закону й цивільні, існували та існуватимуть завжди. Якщо під час війни вони стануть свідками жорстокого вбивства своїх сусідів, у їхніх головах нічого не поміняється, й добрішими, гуманнішими вони не стануть. Але й більш жорстокими, ніж є, теж не будуть. Особи, котрі бажають вчинити комусь зло й похвалитися цим на весь світ, не породження ані нинішнього, ані минулого століття. Вони є в цілком собі благополучних суспільствах.

Проте згадана “Вечеря” стала свого часу бестселером, бо підняла проблему сприйняття насильства. Батьки обох малолітніх лиходіїв засудили їх приватно, у вузькому колі та вирішили приховати факти, використовуючи весь свій вплив. Тобто, покаравши дітей по-батьківські, не дозволили карати їх по закону. Простіш кажучи, відмазали. В Україні це явище прикрі звичні будні.

Війна перетворює потерпілих та загиблих на об`єкти щоденних новин. А в Facebook під фото масових поховань ставляться вподобайки

І ось до безкарності додається повномасштабна війна. Яка не виправдовує насильства, хоча суспільство й тішиться щоранку новинами про кількість знищених росіян. Проте війна стирає індивідуальність та ідентичність жертв із нашого боку. Перетворює потерпілих та загиблих на об`єкти щоденних новин. А в Facebook під фото полеглих та масових поховань ставляться вподобайки. Так, користувач тисне опцію “подобається”. Є так звані “дизлайки”. Але вони більше стосуються відео, і є реакцією не на контент, а на його виробників.

Винні в знущаннях над 14-річним хлопчиною встановлені, затримані й сидять під арештом. Хочеться вірити у справедливий суд та належне покарання. Відтак росіяни, винні в десятках тисяч воєнних злочинів, за рідкісними винятками покарання не понесли. Це означає: їхні жертви статистика, яка за замовчуванням легалізує внутрішнє насильство, провокує на скоєння тяжких злочинів і трактує їх як відлуння війни. Її побічний ефект. Але й не варто тішити себе ілюзіями: перемога над зовнішнім ворогом на кримінальну хроніку всередині країни-переможниці навряд чи позитивно вплине.