Нав’язлива люб’язність ображає

Уривок із роману “Застигла жінка” цьогорічної нобелівської лауреатки з літератури Анні Ерно

Одного дня він приніс мені журнали “Елль” та “Марі-Франц”. Отже, він хоче бачити мене не такою, яка я є, він думає, ніби я можу цікавитись матеріалами типу “сто ідей для салатів” або “кокетливий інтер’єр за помірну ціну”. Або він вважає, що я вже змінилася і він зробить мені приємне. Я не хочу робити по його, я намагаюся прокладати власний шлях. У нас починають вироб­лятися спільні звички. Слухати новини о першій дня, щосереди дивитись улюблене шоу, в суботу ввечері ходити в кіно, стелити скатертину в неділю. Кохання тільки вночі. По радіо хрипкий голос співає “Гарні дівчата на морі”. Я чистила зелену спаржу і з вікна кухні бачила сади, будиночки. А в цей час на пісках Лаканау або Піли засмагали вільні дівчата. Вони швидко ставали засмаглими. І я відчувала, що більше ніколи не буду дівчиною на березі моря, що в мене вже зовсім інший імідж, добре вимитої жінки, яка весь час усміхається, рекламуючи продукти. Зміна іміджів, це історія моїх перевтілень, історія того, чого я навчилася.

Між мною і світом якась масляниста калюжа

Ми іноді ходили в гості до його батьків. Не думай, це дуже виховані родини, короткі візити, невеличке частування, чарівні подружжя. Пан батько завжди стільки говорить, і все такі хороші слова, під поблажливим поглядом своєї дружини. Ніякої клоунади, за якою ховається образа, завжди владність у голосі, голос, яким рекламують меню в ресторанах, він незрівнянний у дегустації вин і тактиці гри в бридж. І пані мати завжди весела, вона ніколи не сідає і тягне за собою мене: нехай чоловіки собі розмовляють, а ми ні, ні, мій хлопчику, ми все зробимо самі, ти нам будеш заважати! І одразу фартух, ніж для чищення овочів, томатний соус у розетці, петрушка до холодного м’яса, тра-ла-лі, круто зварене яйце на салат, тра-ла-ла.

Іноді вона розповідає про себе; я отримала диплом із природничих наук, я навіть готувала роботу, і тут я зустріла вашого свекра, смішок, пішли діти, троє, і всі хлопчики, уявіть собі, смішок. І от. Вона зітхає, все в минулому, спритно витирає умивальник, мужчини, мужчини, з ними так важко, але, вона усміхається майже переможно, але їм, як і дітям, вибачаєш усі їхні капості, “ви знаєте, їх не змінити!” Вона по-материнськи жаліє мене, вона вибачає мені, ці ваші заняття, чи не занадто ви втомлюєтесь, у вас немає часу чистити дно каструль, я все розумію. Я ненавиджу цю підступну манеру спілкування. Її нав’язлива люб’язність ображає, це хитрість, коли ви зобов’язані відповідати в такий самий спосіб, цукор із медом, суміш наївності з фальшю. Хіба я могла сказати їй те, що думала? Все так чудово, всім добре, з такою жінкою, як вона, просто відпочиваєш, скаже він мені одного дня. Така уважна до інших. Наче для неї в цілому світі немає нічого, крім каталогу жіночих чеснот, якого я, до речі, не знаю. “Кави!” вигукує громовим голосом пан батько, який ніби прикипів до свого стільця. “Так, будь ласка!” поспішає пані мати. Уф, я турбую тебе, моя люба, це гра між ними, він рявкає, вона біжить, але вони обожнюють одне одного, будь певна, я не гідний тебе. Настає вечір, свекор сідає біля телевізора, вона гуркоче шваброю, а ми прощаємось, на все добре, на все добре. Щоразу мені особливо сумно. Ніхто не бачить нічого смішного в її щебетанні, у жвавій хазяйновитій натурі, всі в захваті від неї, її сини, її невістки, всю себе присвятити вихованню дітей, щастю свого чоловіка, навіть уявити не можна, що вона могла прожити життя по-іншому.

Засоби не допустити народження мають межі непередбачуваного. Навіть коли все нібито зрозуміло, можна змінити намір. Серед усіх можливих варіантів для нас обох я обираю “так”, тому що це могло б запобігти розриву, перетворити на долю те, що досі було лише випадком. А причина його “так” іще гірша: задоволення власної маскулінності, всі побачать, що він на щось здатний, плюс цікавість: батько, що воно таке? З мого боку додається бажання все пізнати, і зокрема у стосунках чоловіка й жінки. А також інстинктивна віра в те, що це неодмінно треба пережити кожній жінці, щоб стати “довершеною”, а отже, щасливою. А може, ще й дріб’язкова, неусвідомлена форма помсти… він слухає Баха, він вчиться, я також, але в мене на це менше часу, миття посуду та приготування жрачки з’їдає мене, і моє навчання, і мого Баха, а отже, нехай він також розділить і відповідальність, і незручності, і нехай цьому послужить наш малюк. Усі кажуть “так”. Отже, ми робимо вибір, і віднині все вирішено. І відколи ми все вирішили, я знову починаю сумніватися. Я бачу, що от-от заглиблюсь у світ пелюшок і сосок, прощавай, навчання, вільний час і все інше. Я соромлюся сказати про це моїй матері, хай вона дізнається потім, вона почне бурчати, що я загрузну в пелюшках і горщиках, їй це не буде до вподоби. Вона ще не готова до цього майбутнього народження, а мій батько буде засмучений, що зі мною трапилась така неприємність. Ще один удар дзвону. Це буде мій третій онук, підраховує мій свекор. Я не розумію його пишання, мені не подобається позиція, згідно з якою моє лоно це надбання їхньої родини.

Стоїть запах ранкового молока, яке закипає, мене дико дратує цей запах. Я шукаю якогось фрукта чи пирога, щоб заїсти його. Між мною і світом якась масляниста калюжа з ледь відчутною гнилизною. Це йде від мене, млявої, обвислої. Я десь читала, що нудота є поганим знаком, це свідчить, що десь глибоко я не хочу цієї дитини, що все це є підозрілим. Я в це не вірю, я вважаю за нормальне, що тіло бунтує, воно ніяк не погоджується жити далі з тим тягарем. Перші місяці нагадують виразку шлунка, ніби вона зараз загострилася. А потім радісно затріпотіла дитина в утробі, як у старої Єлизавети з Біблії, і скільки великих слів, скільки сюсюкання було вимовлено з цього приводу, зокрема акушерками, і як із цього приводу зазвичай радіють майбутні тата, коли відчувають, як вовтузиться дитина в череві. А я така здивована, я хочу сміятися зі свого горбатого живота, я думаю, він ображений, я розумію, що, мабуть, воно таки лякає чоловіків. Славна вагітність, повнота душі й тіла, навіть вагітні суки усміхаються в цьому стані або без причини виють. Справжня вагітність це не відчувати ударів ніжки всередині, не ходити по вулицях із великим животом, це якась неймовірна хіть. Протягом дев’яти місяців безліч приводів упадати в меланхолію. Африка, куди ми не поїдемо, як збиралися раніше. Іспити стають для мене все проблематичнішими, а чого вартий пов’язаний із цим смуток. Темне бажання лишатися вагітною якомога довше, якщо можна, завжди. Я хочу продовжити останні моменти, поки я жінка, тільки жінка, ще не мати, поки не прийшов жахливий час шести годувань, шести сповивань і плачів. Те, що буде після народження, мене лякає, я намагаюсь не думати про це. Уся моя уява зупиняється на пологах, описана акушерками як суцільне задоволення, невелике випробування, треба тільки ритмічно дихати, не робити різких рухів, згадувалися жахливі картини дитинства, щипці й кров, сцени тортур зі “Звіяних вітром”, мотузки й гаряча вода, крики. Щоб відволікти мене, він розповідає про патології народження. Ми йдемо разом до магазину для немовлят, нам пропонують крихітний різнобарвний одяг, усілякі мережані сорочечки, капчики, капелюшки для живої лялечки. Скрізь Мікі Мауси і Дональди, на дитячих тарілочках і на дитячих нагрудничках. Цей ліліпутський всесвіт якийсь нереальний. Ми обоє перебуваємо у стані жахливого занепаду. А потім буде потрібен стільчик для годування, манеж. Розумієте, це купується для першого. А далі воно переходить до наступних, пояснює продавщиця. Я відчуваю легкість буття, ще сильнішу, ніж у день весілля, коли бачу цей дитячий посаг, який безпосередньо стосується мене.

Чи можна описати ту ніч? Суцільний жах, хоча для когось це лірика, поезія вивернутих нутрощів. Мені було погано, а тут іще ця дебілка акушерка, я була скоцюрбленим звіром, якому хотілося тільки повної темряви, який мучився тим, що йому не давали спати. А він, мій чоловік, не мав ні найменшої жалості до мене, він не міг нічого для мене зробити. Усі ці шість годин досвід нестерпної муки. Я в бурхливому морі, я рахую секунди між хвилями болю, вони хочуть проковтнути мене, а ти на них гаруєш, задихаючись, із запамороченою головою. Дві коняки весь час роздирають мої стегна в різні боки. Ворота, які не хочуть розчинятися. В голові єдина ідея, не затуманена імлою болю: королеви народжують сидячи, і вони мають рацію. Я мрію про великий стілець, я певна, що тоді все минеться.

Королеви народжують сидячи

Великого стільця немає, є великий твердий стіл, спрямовані прожектори, накази, які йдуть із мого живота. А ще й до того моє тіло стало публічним, тепер я, наче королева. Вода, кров, лайно, статеві органи, розкриті для всіх. На той момент вони служать лише для невинного проходу дитини. Добре, що він побачив цей крах, мою розчавлену змучену плоть. Нехай він знає, що наробив, а то стоїть, виряджений у біле, в масці, наче він теж лікар. Чи варто, щоб він бачив, як усе це з мене тече, чи воно йому запам’ятається? І для чого він тут врешті-решт? Як усі інші, він повторює: “Штовхай, дихай, не губи вудила”, а ще він божеволіє, коли я перестаю поводитись стоїчно і починаю вити. “Це ви даремно, мадам!” і він також “замовкни, візьми себе в руки!” І я зціплюю зуби. Не для того, щоб догодити їм, просто щоб вони всі позатикалися. Я ніби виштовхую із себе футбольний м’яч аж до хмар. Останній напад болю, і з мене в одну мить все вий­шло, лікар сварить мене, ви порвалися, у вас хлопчик. Освітлюють маленького обідраного кролика, який кричить. Не раз, прокручуючи в пам’яті ту подію, я шукаю в ній якийсь сенс. Я страждала, я була сама, і тут цей маленький кролик, його крик, не було людини, і от вона є. Через пів години він був уже весь сповитий, у нього на голові довге чорне волосся, до самих плечей, він весь такий цивілізований, а мені чомусь думалося, що мені його подадуть на пелюшках голеньким, як маленького Ісуса.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”