“Усе, хлопці, видихайте. Ви – в Україні”. І я розридався”

Правда найкраща зброя проти росіян, вона їх заганяє у ступор

Бути юристом, як батьки, не захотів. Прагнув самостійного шляху, його й обрав. Спочатку захопився історією, а далі військовою справою.

Із лютого по квітень 2021-го проходив курс молодого бійця. Далі були поїздки на полігони й міжнародні навчання. У зону ООС я виїхав у складі свого батальйону на початку грудня 2021-го. Наші позиції були на 20 кілометрів північніше Маріуполя. Пробув там місяць. Далі направили на сержантські курси. За три тижні повернувся до своїх хлопців.

Без довіри командиру немає дієвого підрозділу

Окопна війна була доволі тиха. Траплялися нічні перестрілки. Але обстрілів великокаліберною зброєю не було. Зрідка над нами пролітали ворожі безпілотники. Ми облаштовували побут, удосконалювали фортифікаційні споруди.

Не уявляв, що наближається велика війна. Думав, буде загострення в зоні ООС. Не підозрював, що бомбардуватимуть мирні міста і знищуватимуть цивільних українців. Росія відкрила обличчя цинічної терористки.

24 лютого моя зміна мала починатись о третій ночі. О 2:30 нас розбудив потужний обстріл. Пропали світло й частково зв’язок із сусідніми позиціями. Ми побігли на свої пости. Побачив, що на обрії активно працюють “Гради” та “Смерчі”. Були шок і страх. Швидко взяв себе в руки й адаптувався завдяки чітким указівкам командира. На ранок тіло й мозок звикли до касетних обстрілів.

2627 лютого приймали бій біля Павлополя над Маріуполем. Командир сказав, що маємо зупинити колону російської техніки. Розуміння, що мушу спинити танк гранатометом, викликало невимовний страх. Ми діяли як піхота, а нас обстрілювали крилаті ракети й авіація. Запам’яталася рішучість кожного бійця. Ворожу колону на певний час зупинили. Потім вони взяли кількістю. Нам довелося відступити.

Особливістю всіх оборонних боїв була нерівність сил із ворогом. Рашисти щодня натикалися на ті самі наші засади, втрачаючи безліч живої сили. Усвідомив: цінність людського життя в російській армії відсутня.

Найважче не показати слабини. У моєму відділенні були 1820-річні, для яких я був прикладом. Казав підлеглим: мені страшно, як і вам. Щирість помагала бути єдиною командою. Без довіри командиру немає дієвого підрозділу.

Страху смерті не відчував. Телефон був корисний тільки тим, що показував час і довоєнні фото. Коли переглядав їх, зрозумів, що за свої 25 років прожив класне життя. Думав: якщо загину, не шкодуватиму, що зробив щось не так.

Відсутність харчів і сну відходила на другий план. У моїй системі цінностей Україна посідає перше місце. Захищаю найдорожче. Це мій священний обов’язок. Решта негараздів даленіла. План на день був простий: дожити до вечора, а ввечері до ранку.

План простий: дожити до вечора, а ввечері до ранку

На початку березня командир сказав, що ми в оточенні. Ситуація була складна, але вірив, що він робить усе, аби ми з побратимами були в безпеці.

Мертвими доводилося бачити не тільки окупантів, а й друзів. Смерть була на відстані простягнутої руки, але це не те, про що хочу говорити публічно.

Втрату друзів переживав важко. За час перебування в Маріуполі часто підходив клубок до горла, однак жодного разу не плакав. Можливо, це був захисний механізм психіки.

Довелося рятувати людей під час оборони Маріуполя. Це було у квітні на четвертому поверсі меткомбінату Ілліча. Я доповідав командуванню про переміщення ворога. За 300 метрів від нас стояла будівля, яку прямим наведенням знищив російський танк. Хлопці встигли за хвилину до цього вибігти звідти й перейти до нас. Танк навівся на наш четвертий поверх і вистрелив. Штукатурка посипалася. Я відправив своїх хлопців униз, де було безпечніше. Недорахувалися одного бійця. Знайшов його під завалами. Йому сильно посікло ноги. Наклав турнікети й установив голосовий контакт із пораненим. Потім медики надали допомогу й евакуювали його. Згодом ми зустрілися в Донецьку, в полоні. Він уже міг ходити, а я був поранений. Подякував, що врятував йому життя на меткомбінаті. Було приємно.

У місто наш підрозділ не виїздив. Увесь час були на комбінаті. Нас обстрілювали з усього. У Маріу­полі вперше побачив, що таке фосфорні бомби. Що таке “білі ночі”, коли від обстрілів важким озброєнням уночі світло, як удень. Почув, як працює корабельна артилерія. Завдяки авіанальотам пригадав уроки фізики: різницю між силами звуку і світла. Спершу бачив, як авіабомба влучає в ангар і його розносить, а за кілька секунд чув звук літака, що відлітає.

Балістичні окуляри прикипіли до повік, а ті до очей

Наймоторошніше обстріли з танків і літаків. Якщо влучні, то після них нічого не залишається. Немає часу, щоб уберегти себе. Коли працюють “Гради”, чути звуки виходів і приходів. Є бодай мала можливість перебігти й урятуватися. А в літаків і танків постріл миттєвий немає дистанції між вихідним звуком і прильотом.

Мій відділ мав стрілецьку зброю, підствольні й ручні протитанкові гранатомети, бронетранс­портери. Останні використовували нечасто берегли. Більше задіювали їх для перевезення особового складу. З погляду росіян, це було своєрідне сафарі: вони полювали артилерією за слабко озброєними українцями. Але коли ворог заходив живою силою, ми його знищували. На початку квітня змоги доставляти нам нові боєкомплекти гелікоптерами вже не було.

Ми стояли перед меткомбінатом. Якби ми були всередині, то це була б не оборона, а добровільне заходження в пастку в такій позиції нас могли легко знищити. Стримували ворога в Маріуполі, аби на великій Україні встигли провести мобілізацію і втримати відвойовані лінії оборони.

Жили й ночували в окопах. Березень був мок­рий і холодний. Типова ситуація: заснув сухий, а прокидаєшся мокрий від дощу чи снігу. На початках їли їжу із супермаркетів, яку вдавалося привозити з Маріуполя. Згодом знайшли сухпаї. Вдалося роздобути крупи в заводській їдальні неподалік нас. Їжі було мало, але постійний викид адреналіну тримав на плаву. Води теж було обмаль: почали кип’ятити технічну.

У день поранення було сонячно. Люблю такі дні, бо можна відігрітися. Неділя. Думав, що скоро Великдень і, може, доти відіб’ємо ворога. Четвертий поверх зруйнували, й ми перемістилися на третій. В обід вийшов на сходовий майданчик між ними побачив, що в нас цілиться танк. Мене осліпив спалах. Відчув, що підлога під ногами руйнується. Падав із третього на перший поверх і питав Бога: “Невже загину так безславно?” Здавалося, що летів годину, хоча це були секунди.

Нічого не бачив. Балістичні окуляри прикипіли до повік, а ті до очей. Зрозумів, що живий, коли по радіостанції на зв’язок вийшов командир. Відповісти не міг, бо мене придушило плитою. Треба було гукати на допомогу, але це було важко. Кожен вдих спричиняв біль. Розумів: або я докричуся й мене хтось витягне, або загину. Не знаю, чи хлопці почули мій крик чи командир прислав їх на те місце, але мене витягли. Принесли в сусідню будівлю. Лікар сказав: “Мені треба покласти тебе ближче до лампи, щоб оглянути”. Щойно він мене відтягнув, у кут нашої кімнати прилетіла авіабомба. Двох наших засипало на смерть. Тоді бойовий медик сказав: “За останню годину ти двічі вцілів. Маєш неодмінно вижити”.

Мав сильну контузію, струс мозку, переламані таз, щелепу й ніс, багато гематом і сильно покришені зуби. Лікар не знав, що з моїми очима. Сказав, що шолом репнув, але врятував мою голову. Броник захистив хребет.

Вихід завалило, й мене понесли якимись тунелями до БТР. У госпіталь одразу доставити не могли, бо над комбінатом літала купа стратегічних і тактичних дронів. В очікуванні пролежав 8 годин. Уночі перевезли в меткомбінатівський госпіталь у підвалі. Там наклали бандаж на таз і вкололи знеболювальне. Розмочили мені очі. Розрізняв лише обриси людей.

У кімнаті біля мене були важкопоранені. Зранку хлопці прокинулися, і їм принесли цигарки. Одному бійцеві не можна було курити через внутрішні рани. Він закурив і помер. Трупа ніхто не виносив. Хлопці казали: “Біля нас мертва людина. Винесіть”. Відчував носом трупний сморід. У багатьох почали гноїтися рани. Чув крики та прохання дати зброю, щоб застрелитися.

Жалість це певною мірою знецінення

Зранку зайшли медики і сказали: щоб зберегти життя, нас передадуть росіянам як військовополонених. Я боявся потрапити в полон під час битви. Але я був поранений і не міг опиратися збройно, тому сприйняв це спокійно. Нас відвезли в Сартану там був сортувальний центр. Звідти мене перевезли в госпіталь у Новоазовську. За тиждень у Донецьк. Звідти до Таганрога, а потім у Крим.

17 днів у полоні я не мав медичної допомоги. У Новоазовську я лежав нікому не потрібний у коридорі. Якийсь російський військовий зняв бандаж із таза. Цим завдав сильного болю, бо кістки розійшлися. Почав тицяти в мене стволом автомата. Потім зробили рентген і сказали, що таз зламаний. Розмовляти українською забороняли. Обіцяли надати медичну допомогу, якщо проситиму про неї російською. Сказав: “Помогите”. Перевезли в палату. Щоранку російські медики казали: “Ми не можемо полікувати твій таз, окуліста та стоматолога в нас нема”.

У палаті цілодобово горіло світло. Двері не зачинялися. Нас охороняли російська регулярна армія та кадировці. Останні любили дістати ніж і водити ним по моєму тілу. Чи тицяли в мене автоматом. Двічі на день читали російську пропаганду. Казали, буцімто поляки захопили захід України, що Росія окупувала Одесу, Миколаїв і Полтаву. Мовляв, Київ у облозі: ще кілька днів і візьмуть столицю. Не вірив жодному слову.

Після того транспортували в Донецьк. Через незафіксований таз у мене роз’їжджалися ноги. Це було боляче. В один із таких моментів повз мене проходив лікар. Попросив його підтягнути мені ноги до середини. Він почув, що я неправильно говорю. Розпитав, що зі мною. Подивився мою зламану щелепу. Привів щелепно-лицьового хірурга й вони наклали мені шину. Це була єдина допомога в полоні.

У лікарняних палатах допитували: “Зачем вы убивали мирных жителей Мариуполя?” Відповідав правду: мирних не чіпав, убивав ворога, який окупував мою землю. Правда найкраща зброя проти росіян, вона їх заганяє у ступор.

Нас часто знімали російські пропагандистські канали. Що жахливіший вигляд мав український військовополонений, то краще підходив для телевізійної картинки. Я мав плачевний вигляд і мене знімали всі, кому не ліньки. Ствол автомата тицяли мені в ногу, й охоронець казав: “Сейчас тебе будут задавать вопросы. Отвечай. Понял?”

Пережити труднощі полону допомогло розуміння: якщо Бог мене врятував, то маю вижити. Засинаючи, уявляв картинки свого майбутнього. Коли світло в палаті змінювалося, казав собі: молодець, ти пережив іще один день.

Зрозумів, що буде обмін, коли у Криму мене занесли в “Урал”. Там я побачив різношерсту компанію й запитав: “Куди нас везуть?” Якась жінка сказала: “Висока ймовірність, що на обмін”. Це вселило надію, хоча сумніви були. Нас сильно трусило. Мене тримали двоє. Хтось за ноги, хтось за плечі. Я не був нічим зафіксований і міг не вижити через трясучку.

За якийсь час у кузов заліз російський військовий: “Через час будет произведен обмен. Если будете делать все, как надо, вечером будете дома”. Потім мене вивантажили з КамАЗа й понесли як важкопораненого. Це була лінія розмежування. Коли побачив, як майорить синьо-жовтий прапор, зрозумів, що це реальність.

Нас поклали в “Газелі”. Я лежав перший перед людиною, відповідальною за обмін. Він постукав мене по грудях: “Усе, хлопці, видихайте. Ви в Україні”. І я розридався.

Перші чотири ночі після обміну не міг заснути. Боявся, що засну і знову повернуся туди.

Мій зір постраждав чи не найбільше. На лівому оці зоровий нерв атрофувався повністю. На правому частково, бачу на 55 відсотків.

Лікарі прогнозували, що я піду в жовтні, але в серпні я вже побіг. Починав із п’яти тисяч кроків на день, тепер проходжу 12. Одужання йде динамічно. У моїй щелепі й тазу титанові пластини і штирі залишаться на все життя.

Подобається, що моя дівчина Іра мене не жаліє. Жалість це певною мірою знецінення. Мовляв, ой, бідненькі ви наші. Не хочу бути бідненьким. Ще не люблю, коли мене називають героєм. Ні, я воїн. Імпонує, що Іра має такий самий підхід до цих речей. Вона неймовірно важливий елемент моєї реабілітації. Часто витягає мене в публічні місця й призвичаює до того, що моє оточення може бути без піксельної форми. За­вдяки їй відчуваю, що я люблений і потрібний.

Полон дав зрозуміти: моя найбільша цінність непорушна. Це Україна. Я захищаю її, вона турбується про мене. Витягає з небезпечних ситуацій. Докладає максимум зусиль до мого одужання.

Нині, якщо радію чи сумую, роблю це вдесятеро сильніше. Загострився нерв справедливості й бажання її відстоювати. Військова форма й нарукавні знаки стали священними. Вважаю себе націоналістом.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”