“Якщо вважаєш себе належним до двох народів, то не належиш жодному”

137 фільмів показали на 79-му Венеційському міжнародному кінофестивалі. “Золотим левом” відзначили документальну стрічку “Вся краса та кровопролиття” американської режисерки Лори Пойтрас.

Про найцікавіші прем’єри розповідає кінокритик, 23-річний Прохор Рубан

“Вся краса та кровопролиття” реж. Лора Пойтрас, 58 років, США

Трагедію нью-йоркських веж-близнюків 11 вересня 2001 року режисерка Лора Пойтрас бачила на власні очі. Це стало відправною точкою в її бажанні зробити серію документальних стрічок про американські спецслужби. Герої її картин: ворогуючі між собою члени сімей афроамериканців та ЛГБТ-спільноти, охоронець Усами бен Ладена, хакер Пентагона й NASA, а також колишній агент ЦРУ, який оприлюднив секретну інформацію про тотальне стеження за громадянами багатьох країн світу.

Тим дивнішим на перший погляд здається вибір нового головного героя. “Вся краса та кровопролиття” від першої особи розповідає про життя фотографки Нен Ґолдін. До якогось моменту фільм видається біографією Ґолдін та хронікою мистецького життя Бостона, в однаковій концентрації вільного та бідного.

Більшої ваги історія набуває, коли романтика стосунків художника з мистецтвом поступається місцем трагедії залежності травмованої людини від опіоїдів. 2020-го майже 70 тисяч американців померли від передозування. Ґолдін могла би стати однією з них, але життя склалося радикально інакше. Щоб побороти залежність від знеболювального оксиконтина, вона заснувала організацію P.A.I.N. Спільнота мала амбітну ціль зруйнувати вплив фармакомпанії Purdue Pharmа. Притягнути до кримінальної відповідальності її власників, родину Саклерів, імена яких завдяки активному фінансуванню давно перебувають на найвідоміших музеях і галереях США. Саме в них Ґолдін із командою роблять гучні акційні перформанси, бо, крім імен меценатів, у цих закладах виставлені роботи самої Нен.

Боротьба мисткині із Саклерами гармонійно й болісно римується з її боротьбою із собою. Це синергія персонального з глобальним. Щоб бути радикальною в боротьбі за чесність гігантської корпорації, Нен Ґолдін також обирає бути чесною із глядачем. Відверто говорить про залежність та вкрай невдалі стосунки, про трагічну смерть сестри. Боротьба, за якою цікаво спостерігати.

“Бардо (Фальшива Хроніка Декількох Істин)” реж. Алехандро Ґонсалес Іньярріту, 59 років, Мексика

Акушер оглядає новонароджене немовля та резюмує: дитина не бажає залишатись у цьому жахливому світі. Тому, вочевидь, доводиться повертати її в тіло матері.

Оскароносний режисер із перших хвилин ставить абсурдистську планку тому, що відбуватиметься в кадрі подальші 3 години. Автор “Бердмена” та “Легенди Г’ю Гасса” Алехандро Ґонсалес Іньярріту вперше з 2000 року повертається на екрані додому в Мексику. І весь фільм просочений рефлексією на цю тему.

 Ти завжди перший кажеш, яка Мексика бідна й небезпечна, але, коли якийсь ґрінґо говорить те саме, одразу ж відстоюєш унікальність її культури, різноманіття та традиції, говорить дружина до головного героя, документаліста та журналіста Сільверіо Гами, який уперше за довгий час приїхав із сім’єю з Лос-Анджелеса в рідне Мехіко. Має отримати міжнародну премію. Відзнака є інструментом для урядів двох країн підкупити митця, щоб посприяв черговій пропаганді. Пасивні спроби саботувати отримання нагороди становлять очевидний шар історії.

Дитина не бажає залишатись у цьому жахливому світі

Цікавішим є менш прямолінійний, та все ж ключовий мотив стрічки. У перервах між дотепними діалогами Сільверіо переживає кризу ідентичності, досліджує у фантазіях і спогадах персональних і колективних свою мексиканську природу. Персонаж ранньої роботи Іньярріту “21 грам” страждав від того, що живе із серцем загиблої людини. Так і герой “Бардо” відчуває, що його життя формального американця з мексиканським серцем залишає багато запитань, відповіді на які важко знайти.

Режисер отримав карт-бланш від Netflix, а тому й не намагається бути обережним. Споглядаємо абсурдну сцену повернення героя додому в аеропорт Лос-Анджелеса, де мексиканець на паспортному контролі каже, що це не дім героя, бо він не американець. В іншій сцені Сільверіо дряпається на вершину піраміди з убитих тіл, щоб зустрітися там із Кортесом іспанцем, який завоював Мексику. Чує від нього істину: якщо вважаєш себе належним до двох народів, то насправді не належиш жодному.

Іньярріту залучив максимум свого креативного ресурсу, тому від першої до останньої секунди від екрана неможливо відірватися.

“Люксембург, Люксембург” реж. Антоніо Лукіч, 30 років, Україна

Витончений гумор молодого українського режисера Антоніо Лукіча, автора комедії “Мої думки тихі”, яка свого часу стала хітом прокату, еволюціонує та не зраджує стандартів. Ситуації, в яких розгледіти жарт не завжди вдається, мають солодкий присмак нагороди, якщо все ж зрозумів гумор. Ювелірно написані дотепні діалоги й талановита режисура у співпраці з близнюками Рамілем та Амілем Насіровими забезпечують постійне напруження і сміх.

Брати Насірови учасники харківського реп-гурту “Курган Агрегат”, для якого суржик є фундаментальною складовою поезії. Коли вони долучилися до проєкту, допомагали відредагувати сценарій. Органічність суттєва проблема для українських фільмів за участі непрофесійних акторів, до якої критичний глядач заздалегідь готовий. Та харизма хлопців бере гору над недосвідченістю.

Коля поліцейський, Вася водій маршрутки, або, як він каже, працівник у сфері логістики. Батько-югослав покинув синів у дитинстві. Брати не просто різні, вони протилежності. Через кримінальну діяльність Васі, яку він не надто вдало приховує, Колі не дають підвищення. Одного дня Вася дізнається, що їхній батько потрапив до реанімації в Люксембурзі. Вирішує якнайшвидше їхати до нього. Вбачає в зустрічі з батьком елемент, якого йому не дістає, щоб дослідити себе як людину. Для Колі ж ця пригода примха інфантильного брата.

Органічність суттєва проблема для українських фільмів

Фільми “Мої думки тихі” та “Люксембург, Люксембург” можуть працювати як диптих, присвячений стосункам із собою крізь призму взаємин із батьками.

Нова стрічка Лукіча вища сходинка у фільмографії режисера. Затверджує його стиль як виважений, свідомий та впізнаваний.

“Найщасливіша людина у світі” реж. Теона Стругар-Мітевська, 48 років, Північна Македонія, Бельгія, Словенія, Хорватія, Данія, Боснія і Герцеговина

У Сараєві зібралася група швидких побачень наосліп. Перший етап запитання обом партнерам від модератора, на які вони мають відповісти одне одному. Зокрема, “який ваш найстрашніший спогад”. Головна героїня Ася, самотня боснійка середнього віку з хорошою роботою, розповідає про цькування у школі. “Чому ти брешеш?” запитує партнер Зоран. Бо знає, що в січні 1993-го він, сербський солдат, вистрілив у квартиру Асіної родини.

Чи можливе прощення після майже 30 років? Питання відкрите й болюче, як та вогнепальна рана. Під час обідньої перерви за столом лунає: “Я ніколи не одружилася б із сербом”. Найстарший з усіх чоловік нагадує, що деякі з учасників дискусії тоді навіть не народилися, щоб нині заявляти таке.

Коли правда про Зорана стає публічною для всіх учасників події, стає очевидним, що стара рана не просто не загоїлася, але й усім болить дуже по-різному. Одні істерично благають зупинитись і не згадувати того, що хотіли забути. Інші наголошують, що політизованість є ознакою хворих.

Найбільше напруження під час перегляду драми македонської режисерки Теони Стругар-Мітевської відчувається не через те, що відбувається на екрані, а від відкритого до самого кінця фільму запитання: чи зможе Ася простити Зорана? Якщо зможе, то чи чекає те саме на мене, українця?

Дивовижно, як давня травма однієї нації так точно римується з актуальною травмою іншої. Ті самі запитання без відповідей, ті самі архетипи громадян, та сама зневіра в каятті ворога. “Найщасливішу людину у світі” покажуть на кінофестивалі Kharkiv MeetDocs, який цього року пройде в Києві з 1 до 6 жовтня.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”