“Обстрілювали так, що думали не виживемо. Переживала, що не попросила сестру приглянути за дитиною, як мене не стане”

Віра Говоруха сорок один день не їла хліба

З роботи мені орендували квартиру в Бородянці. Це був будинок у центрі села, поруч жили його господарі. 24 лютого пішла на роботу, а увечері таксі по мене не приїхало всі кругом бігали, панікували, автобуси перестали ходити. Донька вона поліцейська в Києві подзвонила: “Мамо, зараз по тебе когось пришлю”. Але вже ніхто ні за які навіть великі гроші не хотів їхати. На роботі сказали: “Нема таких героїв, щоб поїхали визволяти”.

Наступного дня 80 одиниць російської техніки зайшли в Бородянку. 26 лютого почали розстрілювати людей. Це було жахіття, на вулицю ніхто не міг вийти: де бачили людей, убивали. Перший авіаналіт був 28 лютого. А найбільший 1 і 2 березня. Якраз тоді розбомбили пополам отой багатоповерховий будинок, що його на всіх фото показують.

Кілька ночей ми побули з господарями в їхньому підвалі. Він був слабенький. Тому перебігли до знайомої. Якось увечері почула, що вони між собою домовляються про від’їзд. Вранці вони зібралися і зі своїми дітьми кудись направилися, я за ними. “Заберіть мене з собою, не лишайте, я ж тут нікого не знаю”. “У нас нема місця, не йдіть за нами, однак не візьмемо, на квартирі перебудете”. І поїхали.

Аж тут знову авіаналіт. Я не знала, що робити, куди йти, де я, на якій вулиці. Коли тікала бігла в нікуди, а потім не могла зорієнтуватися, де знаходжуся. Упала, лежу, притислася до землі, коли це якийсь чоловік гукає: “Бігом до мене в хату! Ти куди бігла? На квартиру. Збирайся, поїдеш із нами”. Це Леся, Льоша і троє їхніх дітей 4-річний Ратмир, 9-річна Юля і 16-річна Таня Федоренки виносили речі в стареньку “Таврію”. Вони евакуювалися на околицю Бородянки до батька Лесі діда Колі.

Так ми семеро людей і висловухий кіт прожили 41 день у невеличкій на дві кімнати хатці. Підвалу не було, бо той будинок на двох господарів, і сусіду дістався підвал, а діду Колі літня кухня. Ховатися нам не було куди. Як починалися обстріли, падали за диван із високими бильцями. Льоша в такі хвилини завжди був на вулиці: “Якщо завалить, побачу, як і що, витягуватиму вас”.

Мені виділили розкладне крісло біля вікна. Спочатку було трохи ніяково, бо чужі ж одне одному: я їх не знаю, вони мене. Я собі сиджу та й усе. А як роззнайомилися, все стало добре: що самі їли, мені давали. Все разом робили.

Хата ця, крайня у вуличці, впиралась у поле. Руські ткнулися танками й назад. Боялися. Нам не дозволяли виходити на проїжджу частину вулиці, бо недалеко на водонапірній башті сидів снайпер, і нас налякали, що він застрелить. Дід Коля поза хатами ходив до сусіднього колодязя по воду. А ми всі ці дні в хаті просиділи, тільки віконечко відкривали іноді подихати.

Стріляти починали переважно десь о п’ятій ранку і так десь до дев’ятої як їдуть куди. Прострілюють дорогу, потім висуваються танки і йдуть. Льоша в щілинку у вікні рахував, скільки туди поїхало, скільки назад. Бувало, що з колони залишалося три-чотири танки після боїв.

Спершу кацапів було багато: перші дні на танку зверху по 1516 людей сиділо, на кунгах по 25. Тоді ставало все менше й менше. Льоша, поки був зв’язок, знайомим із військкомату скидав інформацію: хто й куди поїхав, щоб коригували вогонь.

На роботі сказали: “Нема таких героїв, щоб поїхали визволяти”

Свої “Гради” росіяни заховали в нас за городами. Коли наші почали у відповідь гатити, то один снаряд прилетів до сусіда у двір добре, що вони тоді виїхали. У нас усі вікна засипало землею такий вибух був. Льоша тоді додзвонився через знайомих до тероборони: “Не стріляйте по нас, тут 50 людей на вулиці лишилося, повбиваєте”.

Чоловік років за 30 поїхав на велосипеді щось коту купити на вокзалі, то вбили. Дід сусідський пішов до росіян: “Давайте, я його заберу, он же ж він на вулиці лежить”. “Йди звідси, бо й тобі таке буде”. Через якийсь час він таки на матраці хлопчину притягнув. Три дні не могли його поховати, бо страшне коїлося. Але потім зробили все, як треба: поховали у дворі, хрест поставили.

Найбільше ми боялися кадировців: страшні, патлаті, з бородами, свої тік-токи на блокпосту знімали. Боялися, що до нас прийдуть. Але прийшли інші. 23 березня заявилося їх чотири чоловіки: один на хвіртці став, другий у дворі, а два в хату. Роздивлялися, шукали когось думаю, що наших військових. Обмундірованіє на них таке негарне, обшарпане, велике, не за розміром. Без бронежилетів, сокира якась за плечима, але автомати непогані. Росіянин по черзі наводив на нас його. Дивився в очі яка реакція. Ми плакали, а бурят казав: “Дед, успокой женщин и детей. Не будете брать оружие, будете живы”. Спитав, хто ми такі, дід відказав, що дочки його, зять і онуки. ­Обдивилися все ­кругом у хаті. Питали за бойлер, котел навіщо це? Видно, ніколи й не бачили. Забрали одеколони, видно, пити. Хоча пити їм було що: у нас за хатою була стоянка супермаркету, фури не встигли розвантажити, то звідти брали віски й коньяки. У телефони позазирали, але вони були розряджені. А я про всяк випадок фото доньки у формі видалила і брата він у ТРО служить.

Найстрашніше авіанальоти. Коли “Гради” чи танки стріляють, приблизно розумієш, куди вцілить. А коли літак над хатою розвертається, не знаєш: кине по голові чи десь поруч. Коли літак бомбив, то здавалося, що дах відірветься і його знесе. Ми дітей прикривали собою: Леся хлопчика, я дівчинку.

Кожен день вважали за останній. Здавалося, що це ніколи не закінчиться. Я тоді сильно плакала, не могла стриматися. Один день так обстрілювали, що ми думали, не виживемо. Ми вже й прощалися одне з одним. Переживала, що не попросила сестру за дитиною приглянути, як мене не стане.

Питали за бойлер, котел навіщо це? Видно, ніколи й не бачили

На 8 березня дід Коля пішов нам котиків ламати в берег. Ми його й не пускали, бо ж могли росіяни застрелити, але він упертий. Уранці прокинулися, а вже котики дід поставив на стіл. Приніс нас зі святом привітати.

Темніло рано, але в нас були свічки. Запалимо й читаємо чи розказуємо одне одному казки. У Ратмира була найшвидша: “Жила собі курка і лягла спати”. В міста гуляли, іноді в карти чи шашки. У діда багато книжок було, але якось читаєш, а змісту не розумієш. Особливо, коли на голову штукатурка сиплеться. Увечері діти билися, хто лежатиме біля мене. Полюбили. А я їх.

Вибуховою хвилею одразу перекосило вхідні двері й вони не зачинялися. Газ у нас зник тільки на один день, і із цим пощастило: було тепло і їсти можна варити не на вулиці. Було б що варити.

Спочатку пішли запаси, а тоді чотири дні не особо щось їли: води, чаю попили і все. А потім кадировці на найближчому від нас блокпосту розбили магазин, узяли, що треба, але багато продуктів лишилося. Ми дізналися. Коли вони кудись від’їхали, побігли, позбирали, що можна, переважно макарони та крупи якісь.

Вулицями тинялася худоба, її повипускали господарі, які тікали, або їхні сусіди, бо тварини підстрибували в сараях під час вибухів. Росіяни корів не стріляли на їжу, бо в Бородянці магазинів багато, то вони набирали, що душа забажає. По холодильниках по хатах лазили. Не голодні. Одну тіки корівку осколком вбило. Скот згуртовувався: я нарахувала вісім корів і телятко, які паслися на пшеничних полях. Вим’я такі розпухлі. До нас на вулицю приходили, бо знали, о котрій люди їх напоюватимуть.

Поруч біля нас виїхала молода сім’я, а в них були бройлери, і всі їх розбирали, бо однак би подохли. Ми взяли 15. Частину попатрали та протушили в банках у духовці, щоб до каш додавати. А кілька повісили в мішках і літній кухні, щоб пізніше зарізати. Світла ж немає, в холодильник не покладеш.

Хлопців з “Азова” вибігли босими зустрічати. Обнімали, плакалИ

41 день не їла хліба. Леся для дітей хлібинку спече, а вони одно просять: “Мам, дай хліба”, “Тіки до супу”. Не пекла, бо дріжджів не було. Ми міняли: дві цигарки на пачечку дріжджів крихітну. Харчувалися десь раз на день в обід. Їсти особо й не хотілося, бо нєрвотрьопка така.

Мої домашні знали, де я, бо повідомила одразу. А потім зникло світло. Із середини березня я вже не могла вийти на зв’язок. Удома в селі мені пізніше розповіли почали балакати, що я не повернуся. “Значить, судьба така, раз там таке робиться, то її вже немає живої”. Чоловік сердився, був упевнений, що я врятуюся. Донька потім зізналася: “Мамо, я відчувала, серце підказувало, що ти жива”. А Валерій говорив: “Ти ж у мене, як черв’ячок, виживеш за будь-яких умов!”

Наприкінці березня сусід сказав, що на одній із дев’ятиповерхівок у центрі є слабкий сигнал. Він пішов дзвонити, і я попросила набрати чоловіка, сказати, що я жива й ціла. То той аж заплакав від хвилювання, як почув.

У кінці березня вночі стояв гул: “Льоша, ти чув?” “Теж цілу ніч не спав”. То вони їхали, тікали. А по Бородянці: там вибух, там горить. А за колоною крематорій: залізна машина, й хата від танків так не дрижала, як від неї. Збирали росіяни бігом трупи своїх і вкидали всередину. Це ж там яка температура, що горять кості. Пролетіли селищем за годину. Як тікали на танках, то один одному й руки не подавали, хто вспів заскочити заскочив, а ні то так і лишився. Тому, коли мене 6 квітня вивозила жінка з Червоного Хреста, жахалися дорогою, щоб із лісу ніхто з них не вискочив.

А наші хлопці з “Азова” зайшли 3 квітня. Ми вибігли босими їх зустрічати, обнімали, плакали. Вони у формі доладній, високі, сильні захисники, не те що ті буряти в якихось штанях на виріст.

Квартира, яку мені винаймали з роботи, лишалася цілою, два вікна тільки побило. Але там вижити в мене шансів не було, бо ні води, ні газу, ні світла, ні їжі. Ще й вороги навколо. Хіба б хтось забрав. Самому вижити в окупації не можна.

Не переживай. Тепер тут тільки наші будуть

У кінці травня поїхали ми родиною із колегами з роботи провідати моїх рятівників. Подарунки повезли: і одяг, і іграшки, і м’ясо, і фарш, і курей, і яйця, і 18 тисяч гривень. Цілий бусик усього. І тут цього дня вулицею танки йдуть! Я знову, як почула їх, від страху чуть не вмерла. Льоша каже: “Не переживай, тепер тут тільки наші будуть”.

в малого день народження був, то вислала людину-павука на управлінні, а діду Колі на його іменини пляшку коньяку. Федоренки жартують: “Як наступатимуть, ми одразу до тебе”. “Аякже”. Ці люди врятували мені життя.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”