Тарас-Прозірливець
“Ди: якраз Шевченко! Ти шшо!” каже боєць, дивлячись на білборд. Інший військовий саме дообірвав звідти постер у кольорах прапора РФ і з гаслом “Ми с Россией один народ!” Зіжмаканий, разом із Росією й малозрозумілим народом, постер звисає, погойдуваний вітром. Щоб за мить геть зникнути. А натомість на площині білборда проступає напівзатертий Шевченко, ще той, молодий і безвусий, автопортретівський. І його рядки з “Кавказу”, які піднесено читає український солдат: “Борітеся, поборете! Вам Бог помагає…” Пронизливий сюжет, рівний якому навряд чи придумає найпрофесійніший постановник. Його кадр до кадру зрежисувала сама доба. Реальність, у якій до решти обсипається багатошаровий колоніальний тиньк, розвіюється на порох імперська пиха. Тобто все за Тарасом. Він знав, що писав, отож і дивиться весело та спокійно на нову Україну, зроджену з крові й вогню. А боєць, закинувши голову, читає з неповторною східняцькою протяжністю: “За вас правда, за вас сила і воля святая!”
Це символічний момент у неймовірному історичному часі. Справа навіть не в нашому контрнаступі, який, на відміну від кацапського бліцкринжу, є справді бліцкригом. Не в тисячах квадратних кілометрів, блискавично звільнених українським військом. Не у трофейній техніці й полонених, деморалізованих ворогах хоч і в цьому всьому, звичайно, також. Навіть не в поразці, рівної якій кацапстан не зазнавав уже, мабуть, ціле століття. Головне, що відтепер в імперському механізмі остаточно зламалася якась основна вісь. Розбалансована машинерія ще крутить шестернями, але скрегіт посилюється. І світ це предметно відчуває. Він уже може дозволити собі не тільки не побоюватися Росії, а й зневажати її. Світ валить імперських бовванів на польських і балтійських площах, виганяє квасних нахаб із грузинських маршруток і вустами Стівена Кінга каже: “Слава Україні!” І в тому, що головними авторами цього гігантського, тектонічного зламу стали саме українці, є якась вища справедливість. Вона, виявляється, трапляється в цьому несправедливому світі. Так мало бути. Саме так.
Інтерпретуючи дійсність, лаптєрейхові пропагандисти намагаються якось пояснити власну ганьбу. Мовляв, українські війська на харківському напрямку значно переважали кількісно. Українців підтримували армади найманців, про що свідчать нібито взяті в полон півтора міфічних поляка, афроамериканець і берць британського гуркха. До того ж протистояли українській воєнщині головно не регулярні частини армії РФ, які десь чомусь кудись звіялися, а “жидкіє цепі” донбаських ополченців. Шахтарі й таксисти, до яких масово додалися артисти філармоній ну, саме тих численних вогнищ культури, куди звично поспішає середньостатистичний житель лугандону після тижневого запою, гк-хм. І протистояли безстрашно, можна сказати, гєроіцкі. А вже коли російська армія перегрупується, а ще підтягнуться музиканти-вагнерівці і резерви з усть-звіздюйських глибинок, ужо таґда…
Утім, усе це ковзання по поверхні. Ще будуть перемоги й поразки, жертви й страждання. Але пустопорожній брех усіляких пропагандистів, вертких, як шпиці, агіт-прілєпіних не здатен притлумити глибинного гулу. То саме зараз, тут і тепер розвалюється імперське одоробло, гублячи на ходу залізяччя деталей і сунучись під укіс. У супроводі Шевченкового погляду і його ж “Заповіту”. Тарас знав.
