Хата з лободи
Серед того, що щемить, як його згадуєш, є ось що. В юності, коли почав жити в Києві, всяку картину в музеї чи на виставці вибирав так чи личило б їй висіти в нас у сулимівському клубі. Бо там було їх тільки дві: Будьонний, Ворошилов і хтось наче Сталін на конях, у степу, на полі бою. А всередині ще одна, зліва од сцени Ленін щось пише у кріслі. А місце ще зоставалося, й хотілося ще чогось старого трактора чи веселих дівчат літом.
Давнє наївне хотіння щемить, мов невиконана клятва, яку краще забути. Але механізм згадування часом сам озивається враз і несподівано, як бандит із пітьми.
Ось недавно був у Лаврі, на добрій виставці старовини.
Коли вийшов звідти, падав дощик, лаврський дзвін гудів при землі, на душі тепло. Й не одразу дійшло, що думаю зовсім не про виставку, де було багато довговічного картини, мармур, залізо шоломів, кахлі й сталь мечів, бронза печаток.
А в мене перед очима щось таке, що живе ненабагато довше за людей крихітна хатка, зроблена, мабуть, з обмазаної глиною лободи. Це не пісенна метафора, бо лобода, якщо їй даєш вирости висока бур’янина, а стовбур її дерев’яніє, жовтий, як слонова кістка.
Хатка стояла над ставком, і я колись, двічі чи тричі, дивився на воду крізь вікно звідти, зсередини. Там жила моя однокласниця Надька, її менша сестра, мати й баба. Як вони там уміщалися?
Хатка, її ледь видно в бур’яні, стоїть і досі. А могла й упасти: один наш однокласник, що був тоді ще трактористом, а не мєнтом, якось наїхав на хатку трактором, бо Надька його не полюбила.
Хатка встояла, Надька теж.
Тепер там ніхто не живе: баба вмерла, матір збила машина недалеко на перехресті, дівчата роз’їхалися, ставок висох.
Це все невловимо-мале, а заразом і велике, й з обох цих причин не вміщається ні в який музей, а все одно туди проситься.
