“Брехня – хитка, а правда – сильна. Коли не вигадуєш, звучиш переконливо”

Мова запорука безпеки

 Щойно спустилася з гір. На День Незалежності вирішила з родиною й коханим поїхати на кілька днів у Верховину. Нині відвідали гору Шпиці. Мали спуститися раніше, але змінили маршрут, каже Марина Мірзаєва. Спілкуємося 26 серпня.

Відчуваєте втому після безперервної роботи з 24 лютого?

 Це навіть не втома. Я звикла жити в динамічному ритмі. Однак відчула, що стаю дратівливою і нервовою. Тому силоміць змушую себе відпочити. Інакше починаю бути некомфортною для тих, хто поруч. Єдине, за що не люблю відпочинок, після нього треба довго входити в робочий ритм. Тоді здається, що краще взагалі не відпочивати.

Маєте рецепт максимальної працездатності?

 Працюю там, де мені подобається. Тому часом не розумію, це робота чи відпочинок. Неулюблена робота може напружувати. А так зазвичай кайфую від процесу.

Коли людина говорить російською, має бути готова, що її можуть сприйняти за ворога

Ви були російськомовною. Що спонукало перейти на українську?

 У випускному класі захопилася українською літературою та націо­налізмом і переосмислила нашу історію. Переламним став один випадок. У школі задали створити проєкт, присвячений революції на граніті. Однокласники зробили реферати, а я захотіла їм утерти носа сказала, що зніму фільм. Через фейсбук вийшла на Олеся Донія й Андрія Парубія, які познайомили мене з Левком Лук’яненком. Зустрілася з істориком Віктором Рогом. Узяла в них інтерв’ю. У 16 років побачила націоналістичну тусівку, яка захопила. Мене почали залучати до співпраці. Хтось запросив на захід із захисту української мови, хтось на таємні збори націоналістів у книгарні “Смолоскип”. Порадили прочитати роман Горліса-Горського “Холодний Яр”.

Фільм зняла й презентувала. А люди, про яких розповідала в ньому, ввели мене в дивовижний український світ, частинкою якого стала і я.

Хто вплинув на ваше формування української ідентичності?

 Крім згаданих, це Сашко Лірник. Тоді роззнайомилася з музикантами Іваном Леньом і Михайлом Адамчаком. Найбільше приваблювала музична тусівка. Мене знав багато хто, я за ними тягнулася. Вони приймали й підтримували. Дізналася про Петлюру, Коновальця, Шухевича й інших провідників. Далі були вступ до університету Шевченка й Майдан 2013-го. Тішуся, що стала націоналісткою ще до Революції гідності. Пізніше спілкувалася з ветеранами УПА й ОУН, це теж мене формувало.

Чому російськомовним українцям варто переходити на українську?

 По-перше, мова запорука безпеки. Код “свій чужий”. Уявіть собі: ви сидите в окопі й не розумієте, в оточенні ви чи ні. До вас підходять і питають: “Хто тут?” і ви розумієте: свої. Якщо хтось каже: “Кто здесь?”, ви думаєте: “А раптом чужий?” Коли людина говорить російською, має бути готова, що її можуть сприйняти за ворога. По-друге, не знати своєї мови соромно. За 31 рік можна було вже хоч суржиком заговорити й почати читати українські книжки. Чи бодай фільми дивитися. По-­третє, українська мова ваших дітей. Коли питаю російськомовних вояків на фронті, яку мову вони хотіли би чути від своїх дітей, відповідають: українську.

Ви історикиня. Як руйнуєте міфи “русского мира”?

 Правдивим фактажем. Знаю, що брехня хитка, а правда сильна. Коли не вигадуєш, звучиш переконливо. Єдине, що треба вміти, привабливо подавати правдиві факти. Іноді програємо інформаційну війну, бо мало приділяємо часу роботі в соціальних мережах. Тіктоки і ютюби важлива зброя в боротьбі з російською пропагандою.

Бути директоркою фестивалю “Під покровом тризуба” це історичне просвітництво?

 Авжеж. А крім того, ще й військове. Ми завжди позиціонували наш фестиваль як мілітарний. Офіційно він історично-музичний. Себто історична складова на першому місці, а музиканти-­учасники з міцною проукраїнською позицією. Одне із завдань фестивалю виховати в прийдешніх поколіннях українців повагу до військових професій. Більша частина фестивального дня це зазвичай лекторії й гутірки. Експозиція військової техніки від часів УНР і УПА до сучасної. Родзинка фесту військово-­історична реконструкція. Протягом години відтворюємо певний бій. Уенерівців із більшовиками чи, скажімо, упівців із німцями. Є ведучий, який оповідає історичну основу битви й коментує її хід. У 20162021 роках багато хто не знав, що таке реальна війна, й міг зануритись у неї через наші реконструкції.

Кому й чим допомагає ваша громадська організація “Валькірія”?

 Військовим на передовій. Коли вони не мали нічого, ми допомагали бронежилетами, касками, тепловізорами та прицілами. Спочатку мали склад у Львові. Переганяли машини й перевозили броніки. Були речі, які ми купили за пожертви наших меценатів, а були ті, які нас просили доставити до адресатів. Люди нам довіряли, й ми забезпечували логістику.

Згодом почалися державні виплати воякам і ті сказали: “Дівчата, дякуємо, дешевші речі можемо купувати самі”. Ми зрозуміли, що варто перемкнутися на дорожче: дрони, приціли й автівки. Зосередилися на тому, що хлопці не можуть купити самотужки.

Коли їдете на фронт, перепитуєте хлопців, що ще треба докупити?

 Безумовно. Часто просять придбати автозапчастини. Це недешево. Можуть коштувати десятки тисяч гривень. Ворог прострелив лобове скло, треба замінити. Маємо можливість купувати запчастини трохи дешевше й робимо це. Робота “Валькірії” ситуативна, тримаємо руку на пульсі й допомагаємо тим, що просять.

Державі треба віддати належне: вояки мають броніки, каски та пристойні зарплати

Як вирішуєте, кому помогти, а кому відмовити?

 Усе залежить від ситуації та нагальності. Решті з жалем відповідаю: “Нині ресурсів не так багато, як хотілося б. Доведеться почекати”.

Де берете гроші на купівлю необхідного бійцям?

 Це донати. Крім того, окремі меценати, які нам довіряють. Дехто питає, які потреби, й перераховує кошти щотижня. Переважно представники бізнесу, для яких це невелика сума. Є вчителька англійської мови, яка перераховує нам певний відсоток зі свого заробітку. Намагаємося пояснити людям: якщо довіряєте нам, краще надсилайте 100 гривень щотижня, ніж несистемні 500 раз на три місяці. Це допомагає нам точніше планувати покупки.

Українці збідніли і втомилися підтримувати армію чи ще є резерв?

 Ще є сили. Наші системні донатори міцно тримають меценатський стрій. Ті, хто допомагав активно, продовжують це робити. Є коло своїх, яке завжди з нами.

Держава колись задовольнить потреби армії чи волонтери будуть потрібні завжди?

 Вірю, що колись так і буде. Поки що такої перспективи не бачу. Утім, державі треба віддати належне: вояки мають броніки, каски та пристойні зарплати. Армія потроху стає на ноги. Однак волонтерство це не лише про гроші, але й про підтримку емоційну та психологічну. Ми та наші колеги підтримали армію не лише фінансами й амуніцією. Коли я запитую хлопців, що їм привезти, у відповідь чую: “Візьми енергетиків і приїдь обійми нас”.

Звідки берете сили допомагати іншим?

 Я хочу, щоб Україна перемогла. Щоб моя країна стала найкращою в Європі, щоб на неї рівнялися інші. Хочу, щоб ця перемога втерла носа ворогам і тим українцям, які не вірили в нашу державу. Щоб мої земляки здивувалися, наскільки вони круті. Мене мотивує історизм моменту. Хочу бути в авангарді боротьби.

Була фронтова історія, яка вразила найбільше?

 Вражає, коли приїздимо до хлопців, а вони нас зустрічають як дорогих гостей. Як рідних. Почуваюся, наче додому приїхала: стелять ліжко, пригощають смаколиками. Говоримо про військове й водночас тилове. Їхні розповіді важливі й незабутні. Найцікавіше записую. Веду фронтовий щоденник. Можливо, колись дослідникам цього періоду буде цікаво почитати. Пишучи кандидатську, зіткнулася з тим, що жодна з відомих мені жінок в ОУН та УПА не лишила щоденника. Є спогади, але це часто дофантазовування й прикрашання чи писання через тривалий час після подій. А щоденник це по живому, емоційно й фактологічно точно. Так, як я описала свої страхи за рідне місто пів року тому, вже не напишу. Тож вирішила виправити помилку жінок-упівок та оунівок, які не лишили щоденників.

Що для вас найважче на цій війні?

 Втрати. А ще стримуватися не сказати зайвого. Не виступати в ролі експертки там, де я нею не є. Мене дратують люди, які висловлюються на теми, в яких вони не тямлять. Я їжджу і чимало бачу. Емоціоную, але розумію, що маю стримуватися. Вояки добре знають і роблять свою справу. Тому волонтерю й не заважаю хлопцям виконувати свою роботу.

Доводилося чути свист куль чи роботу артилерії?

 Свист куль не довелося, а роботу ворожої арти, “Градів”, мінометів чула, коли їздила сходом. У травні-червні проходила військовий вишкіл у Львові. Мав тривати три тижні, а я лишилася на півтора місяця. Цей досвід навчив адекватної реакції. Страшно, коли тільки їдеш на фронт. Але ти зробив вибір, а отже, знав, на що йдеш. Маєш сприймати даність без паніки, з холодним розумом. Розслабся й роби те, що маєш.

Треба продовжити те, що людина любила понад усе. Це найкраще увічнення пам’яті

Ви писали, що стріляли з міномета 120-го калібру. Змогли би бути мінометницею, якби покликали?

 Якщо працювати за інструкцією, стріляти не страшно й не важко, а цікаво. Одначе, щоб бути мінометницею, треба багато досвіду й розрахунків. Так само, щоб стати парамедиком, необхідно пройти серйозніший курс тактичної медицини, ніж я пройшла. У кожній справі головне не нашкодити. Розумію, що я нині корисна у волонтерстві. Відчуватиму потрібність в іншій галузі, йтиму туди.

Попри те, що герої не вмирають, багатьох із них уже немає з нами. Як їх не забути?

 Продовжувати їхню справу. Те, чим вони горіли. Як після загибелі Романа Ратушного взялися за Протасів Яр, і вулиця в Києві носитиме його ім’я. Треба продовжити те, що людина любила понад усе. Це найкраще увічнення пам’яті.

Пишете книжку “Жінки свободи”. Про що вона?

 Це збірка жіночих історій. Біографії й розповіді про жінок у національно-визвольному русі й історії загалом. Є багато зібраного матеріалу. Лишається його оформити у книжку.

Про що пише Марі Мамайка?

 Під цим псевдо пишу різну художню прозу. Тематичний діапазон від УПА до інтимних оповідань. Пишу те, що відчуваю. Це може бути рефлексія на історичну подію чи сучасні переживання.

Як зазвичай минає ваш день?

 Це сотні дзвінків. Розмови про те, як краще вибудувати логістику допомоги для фронту. Як зібрати гроші й закупити потрібне. А ще думки про те, що треба писати прозу й кандидатську з історії. Але вони чекають свого часу.

Коли востаннє плакали?

 Зазвичай багато тримаю в собі. Востаннє плакала, коли на сході загинув історик Павло Добротворський. Ми разом працювали в патріотичному вихованні молоді. Було боляче, коли він загинув, бо в Павлові бачила людину, яка після перемоги будувала би майбутню Україну. Коли його не стало, три дні не могла отямитися.

Любите готувати?

 Я не фанатка-куховарка. Утім, коли маю час, можу щось приготувати людям, яких люблю. Моя фірмова страва грецька запіканка мусака. Це овочі з м’ясним фаршем, які треба затерти сиром і запекти в духовці. Готується швидко й виходить смачно.

Від чого залежить наша перемога?

 Від наших упертості, наполегливості та сміливості. Бо сміливі мають щастя. А далі йдуть важке озброєння, технічна й фінансова допомога, без яких теж ніяк.

За що себе критикуєте?

 За лінощі. Весь час здається, що я мало роблю. Намагаюся робити більше.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”