“Учителька говорила, що українська – це “смесь русского и польского”. Не витримав і сказав усе, що про це думаю. У неї схопило серце”
Маємо шанси стати другою армією світу
Я народився ще в Радянському Союзі і трохи пам’ятаю той період. Здобуття незалежності також чітко закарбувалося в пам’яті. На власні очі бачив революцію на граніті. Ще був дитиною, але мене вже цікавило, хто ці люди, чому вони зібралися на Майдані, чому в них синьо-жовті прапори, а не червоні, як на держустановах.
Бабуся жила на Саксаганського. Коли я приїздив до неї на вихідні, бачив усі вуличні громадсько-політичні процеси. Починав цікавитися. На майдані Незалежності були розкладки з книжками, де можна було купити перші українські видання, наприклад, ілюстровану історію України Михайла Грушевського. Тоді таких книжок іще не було в громадській бібліотеці, але я вже мав їх на своєму столі. У середніх класах трохи розумівся на національній історії і слухати маячню про те, що української нації не існує, не міг.
Через це в сьомому класі виник конфлікт із класною керівничкою. Вона апелювала до дітей, використовуючи радянські наративи, й кожен її урок починався з політінформації. Учителька говорила, що українська це “смесь русского и польского”. Не витримав і сказав усе, що про це думаю. У педагогині схопило серце, приїхала “швидка”. Потім до мене додому поприбігали матері дівчаток-відмінниць і почали розповідати, що я псую стосунки учнів із класним керівником. Тоді мама нарешті вирішила перевести мене з російської школи в українську.
У тотально російськомовному Києві на той час я був білою вороною. Організація УНА-УНСО була ідеалом мого дитинства. Я ходив по Відрадному й писав на будинках: “УНСО до штурму. УНА до влади”, “Слава нації! Смерть ворогам!”
Вступив на філософський факультет наприкінці 1990-х. Там було багато випадкових людей, які потрапили через зв’язки, можливості батьків отримати вищу освіту для дітей. Але навчання на філософському факультеті це справді той етап, коли я знайшов друзів, із якими ми товаришуємо по сьогодні. Вони тепер також воюють.
Ходив по Відрадному й писав на будинках: “Слава нації! Смерть ворогам!”
10 років у неволі безслідно не проходять. Перебування в екстремальній соціальній інституції залишило відбиток на світогляді, можливо, навіть на свідомості. Але в мене було достатньо часу, для того щоб чимось захопитися, в чомусь розчаруватися. Не розчарувало єдине ідеали Революції гідності, завдяки яким я опинився на свободі. Це, мабуть, єдине, що мене наснажує по сьогодні. Якби ця революція не сталася, мені довелося б іще досить довго перебувати в застінках системи.
Після Революції гідності почали випускати людей, у яких кримінальні провадження мали політичну складову. Мені допоміг Дмитро Ярош. Він нагадав системі, що є такий політв’язень, як я. Адже за 10 років про мене забули, обірвалися соціальні зв’язки і я залишився сам на сам із проблемою.
Уперше побачив сенсорні телефони 2014 року. Коли вийшов на волю, не знав, що таке соцмережі. Був абсолютно відсталою, відірваною від цивілізації людиною. Потрібно було все надолужувати.
Видав три книжки в різних видавництвах. А потім зрозумів, що можу організувати власне
Коли почалася війна на Донбасі, неодноразово навідувався до військкомату. Але мені весь час відмовляли. Для людей із бюрократичним мисленням було підозріло, що я так довго перебував у місцях позбавлення волі. Не могли повірити, що за часів Кучми та Ющенка могла відбутися така вселенська несправедливість у вигляді неправомірного вироку. Тоді зрозумів, що мій єдиний шлях це добровольчі формування. Так опинився біля витоків батальйону “Азов”. Потім потрапив до лав Добровольчого українського корпусу “Правий сектор”.
Перебування в добровольчому русі нашарувалося на низку моїх життєвих проблем. Потрібно було повернутись у цивільне життя, щоб заробляти гроші й виконувати свої обов’язки щодо дитини. Намагався з нуля стати на ноги. Це складно, якщо в людини немає в річищі повноцінного життя 10 років.
Видавництво “Залізний тато” заснував 2016-го. Коли написав чималу кількість есеїв, з’явилася письменницька амбіція. Хотілося ці тексти трансформувати в повноцінну книжку. Почав шукати видавництва. Як автор-початківець я був готовий повністю оплатити весь наклад. Був здивований, що, попри запропоновані свої тексти і можливість заробити на мені, видавництва все одно ухилялися від співпраці. Видав три книжки в різних видавництвах. А потім зрозумів, що сам можу організувати власне й ні від кого не залежати.
Людей, які читають, на фронті небагато
Наші автори це й живі класики, й ті, кого вже немає. Вважаємо своїм автором італійського драматурга Філіппо Томмазо Марінетті, який помер 1944 року. Він в Україні асоціюється з моїм видавництвом. Також ми видали першу у світі книжку Джохара Дудаєва. Зібрали його інтерв’ю, розставили акценти. Дали на перевірку його сину Дегі Дудаєву та дружині Аллі Федорівні. Вона написала передмову й запропонувала назву “Лицар свободи”. У цій книзі опубліковані світлини з родинного альбому Дудаєвих, яких раніше ніде не друкували.
На рішення знову повернутися на фронт вплинула депопуляризація війни. Став свідком відтоку великої кількості добровольців і військових, коли фронтовий рух перетворився на інертне явище. Своїм поверненням у військове русло хотів дати приклад людям із мого оточення. Так і сталося. Після того як повернувся на фронт наприкінці 2020 року, хлопці з мого середовища також пішли воювати. Це й була моя мета.
Усе життя готувався до війни з Росією. Розумів, що цього не уникнути. Робив усе, щоб довести цю аксіому ширшим колам українців. Усі вишкільні табори, які проходив у шкільні роки, мали ознаки мілітаристської підготовки. Розумів, що ці знання й навички знадобляться, коли розгорнеться повномасштабна війна.
Велику війну зустрів повністю по формі й зі зброєю, готовий до зіткнення з російськими окупантами. На чергову ротацію у свій підрозділ приїхав 23 лютого. Не витрачав часу на походи до військкомату і стояння в черзі. Коли міни й бомби сипалися на голову, родини не вивозив. Зробив це за тиждень до початку війни, бо знав і розумів, що буде.
Тепер маю можливість спостерігати, як розвиваються події навколо Бахмута й Соледара на Донеччині. Супротивник зазнає великих втрат і колосальних збитків, але водночас не позбувається амбіцій продовжувати свій равликовий наступ. Українці зіштовхуються з великою кількістю проблем. Але ми формуємося. Маючи справу із сильнішим супротивником, проходячи через випробування, набуваємо цінного бойового досвіду й маємо шанси стати другою армією світу після США. Обов’язково настане той момент, коли зможемо зупинити агресора й відстояти свою правду.
Трагедія настає, коли людина живе виключно заради власного “я”
Росія програє війну виключно через вияв морально-вольової імпотенції. Насправді це суспільство рабів, де особистісні прояви кожного громадянина перебувають у глибокому занепаді. Це країна, в якій плекається безвольність, бо за кожну людину думають кремлівські керівники. Тому мотивація воювати за якісь абстрактні цінності в середньостатистичного кацапа низька. Вони не готові вигризати цю землю так, як робимо це ми. Послаблена морально-вольова пружина російського суспільства на якомусь етапі просто втратить свою силу.
РФ робить ставку на дистанційовану війну, щоб із відстані закидати цивільні міста ракетами й у такий терористичний спосіб далі продовжувати знущання над українським народом. Такі методи боротьби є абсолютно гопницькими, з точки зору моралі й етики. Бо це не є протистоянням у форматі лицарського турніру, а ница підступна війна. Росіяни поводяться, як сцикуни, що бояться прямої лобової атаки.
Мій день на передовій минає у трудах і молитві. Військове життя має кочовий характер, весь час змінюєш місце розташування, жити доводиться в різних умовах. Коли є можливість розпочинаю день із крижаного душу. Також керуюся правилом: упродовж дня маю зробити якусь добру справу. Але це не про абстрактні поняття, а конкретні дії. Нині є можливість зробити це і в електронному форматі. А ще, хоч би який втомлений був, не лягаю спати, доки не виконаю фізичних вправ. Вони можуть бути різні залежно від того, де перебуваємо.
Людей, які читають, на фронті небагато. Світ гаджетів і соціальних мереж відвертає увагу від лонгрідів. Рідко трапляються люди, які читають. Я намагаюся знаходити час для цього попри всю завантаженість. Без цього не можу відчувати себе повноцінним Homo sapiens.
Я не є людиною побожною, але незрима присутність Бога в моєму внутрішньому діалозі існує давно. Упевнений, усе інше релігійна дисципліна, якісь обмеження, прийде до мене з віком, а точніше, в той момент, коли я почую Господнє покликання. Силою своїх вольових зусиль жодна людина не може приборкати свої пристрасті й бажання грішити. Якщо воно є я грішу, але на рівні внутрішнього діалогу всі свої помилки проговорюю Богу. У нас із ним теплі та дружні стосунки.
Завжди маю конструктивне невдоволення собою. Висуваю собі претензії, які стають певним двигуном для подальшого саморозвитку. І третє це турбота й опіка. Піклування про рідних, близьких і оточення. Бо трагедія настає, коли людина живе виключно заради власного “Я”.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”
