“Гімн не має бути модним, бо мода мінлива”
Лікар сказав, що мене швидше хвороба вб’є, ніж ворог, каже 43-річний Дмитро Тубольцев.
Актор воює в складі Української добровольчої армії на харківському напрямку. Через загострення цукрового діабету тимчасово приїхав до Києва. Після лікування збирається повернутися на передову.
Зустрічаємося в центрі міста.
Нещодавно проходив повз Молодий театр, розповідає Тубольцев. Працював у ньому з 2001-го по 2015 роки. Адміністраторка розповіла, коли пішов на фронт, то ще років три глядачі запитували, коли Тубольцев повернеться на головну роль у “Голубці” (вистава Андрія Бакірова за п’єсою Жана Ануя “Коломба”. ГПУ). Але з художнім керівником Андрієм Білоусом не знайшли спільної мови. Буває, шкодую, що взагалі зник інтерес до театру. Може, тепер щось грав би, ставив. Навіть пробував в Одесі й у столичному Театрі на Подолі. Напружують адміністративні нюанси. Треба налагоджувати комунікацію з керівництвом, колективом. Постійно дратує, відволікає оце, хто з ким у курилці стоїть, за лаштунками кучкується. У кіно простіше приїхав, привітався, зробив роботу й поїхав.
2014-го Дмитро Тубольцев пішов добровольцем на Донбас. Каже: “Щоб не довелося палити російські танки в себе під під’їздом”. Воював у складі “Правого сектора”. Амуніцію, зброю допомагали збирати всім театром. Колеги по Молодому Ірма Вітовська, Римма Зюбіна, Станіслав Бжезінський привезли все необхідне Дмитрові прямо на фронт. Цю історію використали в сценарії неполіткоректної комедії про АТО “Наші котики” Володимира Тихого. Дмитро Тубольцев в образі добровольця “Літо” зіграв самого себе.
Як повернувся з Пісків, знімався в серіалі про добровольців “Гвардія”. Партнер по фільму Олексій Горбунов казав: “Ніхто в кадр не заходить, доки Дмитро не покаже що і як робити правильно”. Вчив того ж Ахтема Сеїтаблаєва як зброю тримати, повзати під вогнем.
Де зустріли 24 лютого?
Удома в ліжку. Саме хворів. Не виходив на вулицю. Зір упав, ноги боліли. Я в постійній напівдрімоті. Думаєш навіть повільно, бо від цукру кров густішає, не потрапляє в мозок. Але й у такому стані новини дивився, бо весь кипів. “Войовнича людина в мирний час убиває сама себе”, казав класик. Чоловік Ірми Вітовської трохи допоміг, кинув грошей. Я за тиждень поновився й одразу до побратимів на Донбас.
У Києві перебуваєте півтора місяця, за мистецтвом скучили?
За 10 днів після повернення запросили заспівати кілька своїх пісень у клубі “Теплий ламповий”. Мистецтво, й музика зокрема, лікує.
Я завжди співав, писав вірші. Тому що це лаконічна форма. За 3 хвилини пісні можу себе виразити, проявити так, як за двогодинну виставу не завжди виходить.
Тіна Кароль якось зізналася, що саме я навчив її співати. В училищі Глієра її просто видресирували кричати по нотах. У пам’ять про стосунки з Тіною написав для неї пісні “Обіцяй” і “Твої гріхи”.
Також на один день їздив на майданчик серіалу “Веселі копи” відзняти деякі епізоди. Фільм більш-менш людський, із гумором. Але загалом, фальшивий, як більшість телепродукції в нас.
Чомусь не вміють у нас знімати. Як починаєш дивитися, одразу розумієш, де поганець, як у мультику. Це продюсери просять так грати. Наше кіно буде завжди в дупі, доки залежатиме від них. Дивляться на акторів як на ресурс, який можна використати. А кіно, головне продати. Їм байдуже, якісне воно чи ні. Знаю цю кухню зсередини. Продюсери вибивають свої кошти, але акторам, режисерам, операторам, іншим творчим і виробничим кінопрофесіям платитимуть менше. Жаліються на війну, інфляцію.
Немає індивідуального ставлення до людей мистецтва, поваги. Тому завжди це мистецтво буде бідне й недооцінене. Ті ж режисери Дмитро Андріанов, Сергій Толкушкін не можуть знімати те, що хочуть. Бо їм диктують композицію кадру, які локації вибрати, навіть на монтажі не завжди дозволяють попрацювати. До 2022-го нав’язували сценаристів із Саратова якогось. Ще й на головні ролі запрошували росіян, а нас по боках розпихали. Хоча в Україні є талановиті режисери, оператори, гримери й освітлювачі. Немає людини, яка їх цінувала б і правильно організувала. Виняток Ігор Савиченко, який осмислене кіно продюсує.
Продовження “Наших котиків” виграло подання Держкіно, де посіло перше місце. І відповідно, мали отримати фінансування. Але Зеленський зняв перші п’ять позицій і поставив свої фільми. Тому комедія “Наші котики-2, або Таємниця жіночого монастиря” так і не відбулася, зате профінансували “Скажене весілля-3”.
24 лютого показало, що в нас всі артисти патріоти, навіть ті, хто ще рік тому в Росії виступав.
Наче 2014-го не було небезпеки для країни, а українці не гинули від російських ракет. А тут раптом особисто торкнулося, осколочки на них попадали, і всі виявилися патріотами.
Свої російські пісні не афішують, наче не було їх.
Я ж знаю багатьох цих акторів і актрис особисто. На відео вони так страждають, бажають усім хлопчикам повернутися додому живими. Бачу, що просто демонструють продюсерам уміння співчувати на камеру. Артистів же вчать пускати сльозу то з одного ока, то з іншого за командою. І пісням лицемірно-патріотичним не вірю. Мої артисти це Андрій Хливнюк, Олександр Положинський, Святослав Вакарчук, Тарас Тополя, хлопці з ТНМК, які всі вісім років волонтерили, виступали на фронті, хтось пішов воювати.
Не вірю і Зеленському, який різко змінився. Але ж насправді промови йому пишуть, міжнародні переговори ведуть інші люди. Він просто їздить світом, обличчя неголене, бровки доміком і читає не свій текст.
Не подобається, що наш гімн зробили модним, бо мода мінлива. А національні символи мають бути традиційно важливими на все життя. А ці люди, що гоняться за трендами, все швидко забудуть. Може, розмовлятимуть українською, бо звикнуть, але такий патріотизм охолоне. Уже на вулицях Києва чую про втому від війни.
“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”
