“Деяким вдалося вижити й вилізти з могили, а їх розстрілювали вдруге”

Наказ “Ні кроку назад” виконував пропагандистську роль

28 липня 1942 року з’явився наказ №227 народного комісара оборони Радянського Союзу, який почали називати “Ні кроку назад!” Якими були передумови появи цього документа та які завдання на нього покладали?

 Народним комісаром оборони СРСР із початком радянсько-німецької війни став Йосип Сталін. Наказ він підписав після розгрому харківського контр­наступу червоної армії, ліквідації Кримського фронту, у розпал наступу фашистів. Ті разом із союзниками прагнули захопити кавказькі родовища нафти, щоб забезпечити військо пальним.

Радянська армія ще не навчилася воювати. Змогла завдати низки поразок нацистам узимку ­19411942 років, але виснажила себе спробами одразу перейти в наступ по всьому фронту. Противник успішно відбився. Попри це в Москві поставили амбіційні плани на 1942-й. Зокрема деблокування Севастополя й захоплення Харкова. Та німці воювали краще. Вони розбили сили радянців біля Харкова.

Через штрафбати пройшло до мільйона людей, приблизно третина загинула

28 липня 1942-го німецькі танки форсували річку Дон. Становище радянської армії було вкрай важким. Тоді й з’явився наказ №227. Його текст багато в чому повторював наказ №270 попереднього року. За ним, сім’ї тих, хто здався в полон, підлягали репресіям.

Перед появою наказу “Ні кроку назад” Сталін сказав: “Люди забули про 270-й. Потрібно їм про це нагадати”. У наказі №227 з’явилися заклики знищувати панікерів, без суду розстрілювати тих, хто відступає, встановити загороджувальні загони й розширити рамки частин для штрафників.

Перед початком Другої світової Радянським Союзом прокотилася хвиля репресій, зокрема серед військових. Терор нібито мав очистити суспільство від “ворогів народу”. Чи позначилися події 1930-х на настроях вояків під час війни?

 З одного боку, терор показав абсолютну владу держави над окремою людиною. З другого озлоблював населення. Ворогів шукали, щоб виконати плани, що надходили згори. Карали невинних. Тому казати про зменшення кількості ворогів не можна. Це була декларована ціль.

Наслідком терору стало те, що багато червоноармійців, потрапивши в полон, пішло служити у вермахт. З іншого боку, страх репресій унеможливив будь-який переворот на верхівці суспільства. Навіть коли стало зрозуміло, що сталінська зовнішня політика 1941 року провалилася. Кремль тримав усіх у кулаку.

Наказ №227 передбачав формування штрафних батальйонів. Що це були за формування?

 Набирали передусім військовослужбовців, які вчинили певні проступки. Часто відправляли у штраф­бати помилково. До військових долучали засуджених за кримінальні злочини. В’язням давали можливість вийти на волю. Значна кількість цим скористалася.

Ідея таких батальйонів полягала в можливості кров’ю змити свою вину. Повернутись у звичайну частину або звільнитися могли тільки після поранення. Втрати серед штрафників були величезні. Їх кидали на найважчі ділянки фронту.

Під кінець війни на кожному з фронтів діяло від 10 до 15 штрафбатів. Загалом через них пройшло до мільйона людей, приблизно третина загинула.

“Ми були приголомшені, годину мовчали, після того як прочитали наказ. По-справжньому я прийшов до тями лише через кілька днів у Москві. Усі ці дні мені здавалося, що час зупинився. До цього війна намотувалась, як клубок, спочатку як клубок нещасть, потім, у грудні 1941-го, цей клубок ніби почав розмотуватись, але потім він знову почав намотуватись, як клубок горя. І раптом, коли я прочитав цей наказ, наче все зупинилося. Тепер життя видавалося якимось стрибком або перестрибнути, або померти!” писав у “Щоденнику письменника” Костянтин Сімонов. Як сприйняли наказ №227 військові?

 Наказ мав не лише репресивні заходи. Він виконував і пропагандистську роль як звернення Сталіна до армії. Преамбула описувала важку ситуацію на фронті, потребу гуртом натиснути на ворога. Згадано про панікерів і дезертирів, які заважають це зробити. Тому їх треба знищувати.

Наказ зачитували в усіх частинах перед солдатами, матросами й льотчиками. Кожен бачив у ньому щось своє, але багато хто сприйняв як заклик битися до перемоги. Є свідчення про позитивне сприйняття.

Країна має дбати, щоб у тилу не було людей, які допомагають ворогу

Наказ виконували жорстоко. Бувало, розстрілювали невинних. Деяким вдалося вижити й вилізти з могили, а їх розстрілювали вдруге.

Після появи наказу втратили багато територій. Німецький прапор з’явився над найвищою горою Кавказу Ельбрусом, ворог дійшов до Сталінграда. Замість “ні кроку назад”, відступали на сотні кілометрів. Тому не сказав би, що загроза безсудного розстрілу допомагала бійцям краще триматися.

Заборона на відведення військ позбавила радянських командирів тактичної гнучкості. Зазнали втрат, яких могли уникнути.

Сталін виправдовувався, що німці теж відправляли порушників дисципліни у штрафні роти, створювали загороджувальні загони, які розстрілювали панікерів. Виходить, що для того часу такі заходи були нормою?

 Як і все в радянській пропаганді, це була брехня. У німців не було розстрілів за відступ. Дезертирство вважалося злочином і мало каратися смертю, але за всі роки війни таких випадків нараховувалося до 35 тис. Їх розглядали суди, що винесли 25 тисяч смертних вироків. Виконали 15 тис.

Коли радянське керівництво вводило щось аморальне, то посилалося саме на так звані капіталістичні режими. Цим пояснювали катування у 19371938 роках. Ніби їх застосовує проти робітників поліція на Заході. Це стандартний прийом радянської пропаганди.

А як боролися зі шкідливими настроями країни, які стали союзниками СРСР після 1941-го, Велика Британія, Франція, США?

 У стані війни будь-яка країна має дбати, щоб у тилу не було людей, які допомагають ворогу. Ще на початку Другої світової війни у Великій Британії заарештовували громадян Німеччини. Часто це були втікачі від нацистів, які не збиралися тим допомагати. Та через громадянство їх інтернували з острова. Лише з часом із такими людьми почали розбиратись. Улітку 1940-го заборонили Британський союз фашистів.

У Франції заарештовували комуністів, бо СРСР до 1941-го звинувачував Париж і Лондон у розв’язанні війни.

Після нападу Японії на американську базу Перл-­Харбор у США почали заарештовувати й інтернувати громадян японського походження. Перед ними вибачилися через кілька десятиліть.

Американські статути передбачали смертну кару за дезертирство, але її протягом Другої світової застосували лише раз.

У Британії зафіксували близько 100 тисяч випадків дезертирства, але не стратили нікого. Під час Першої світової за це розстріляли близько 300 вояків. Суспільство ставилося до цього так негативно, що у Другій світовій розстрілу не застосовували. Коли були поразки в Північній Африці, генерали порушували питання смертної кари за дезертирство, та їх не підтримали.

Якось американський генерал Паттон дав ляпаса солдатові в госпіталі на Сицилії, вирішивши, що той прикинувся хворим і ховався від бойових дій. Це побачили журналісти й написали в газетах. Цим ледь не спричинили закінчення кар’єри Паттона.

На Заході розуміли, що дезертирство пов’язане із психологічною травмою від війни. Це не боягузтво, а реакція людини, яка фізично не може витримати стрес від бою. Почали звертати увагу на психологічну реабілітацію.

Що грало головну роль у формуванні настроїв вояків у давнину? Чи змінювалися ці фактори з часом?

 Головними в арміях завжди були дисципліна, мотивація і моральний стан. Важливу роль грало хто й чому йде до війська. Для хрестоносців походи були релігійними актами, що давали змогу після смерті зменшити час у чистилищі й потрапити в рай. Подібна мотивація в мусульман, які йшли на джихад.

Лицарів зобов’язувало воювати становище, обов’язок перед сюзереном. Потім з’явилися наймані армії. До них ішли ті, хто не міг знайти собі місце в мирному житті, часто з низів. Герцог Веллінгтон у Іспанії казав: “Не знаю, яке враження справляють мої солдати на ворога, але я їх боюся”. Таких цікавив, крім плати, ще й грабунок.

Із кожним випадком дезертирства треба розбиратися

У середині ХІХ століття почалися масові призови до війська і прийшли солдати-громадяни. Їм потрібно було розповідати про патріотизм і ненависть до ворога.

Армія без дисципліни озброєний натовп, який може бути шкідливішим для своєї країни, ніж для ворога. Часто модель армійської дисципліни була відображенням державної системи в жорсткішому варіанті. Якщо в суспільстві важко карали за провини, то суворим був режим і у війську. З пом’якшенням норм послаблювалася дисципліна в армії.

Коли служили найманці чи злидарі, то їх тримали в рамках з допомогою тілесних покарань. Коли прийшли солдати-громадяни, вони не дозволяли із собою так поводитись.

23 червня австрійський військовий аналітик Том Купер у огляді подій українсько-російської війни написав: “Для протоколу”: Деян Беїч, серб, який воює в Україні на боці сепаратистів, заявив, що росіяни більше не беруть у полон українських артилеристів. Тобто всіх, хто потрапляє сепарам у руки, одразу страчують. Що ж, думаю, це матиме такі самі наслідки, як німецький наказ про комісарів”. Що це був за документ?

 Комісари політичні працівники в радянській армії, які з’явилися 1918-го. Більшовики не довіряли командирам, які служили ще в імператорській армії. У різні періоди вплив комісарів змінювався. Часом комісар мав такі ж права, що й командир частини. Був такий період і під час Другої світової війни.

Наказ про комісарів з’явився перед нападом на СРСР. Запровадив страту комісарів, які потрапляли в полон. Нацисти оголосили війну проти більшовизму, тому комісари як основа цього режиму мали знищуватись.

Документ виліз на суді над нацистами після війни. Через нього, зокрема, Кайтеля й повісили. Бо наказ санкціонував військові злочини. Порушував угоди щодо ставлення до полонених. І страта без суду військовий злочин.

Дані, отримані від того покидька-серба, можуть використати під час процесу над росіянами. Тому “для протоколу”: Радянський Союз підписав Женевську конвенцію щодо поводження з полоненими, Росія і Україна, як правонаступники, мають її виконувати. Те, що Кремль порушує міжнародне право, ­матеріал для трибуналу.

На початку травня 2022-го депутати Верховної Ради внесли до парламенту законопроєкт №7351, що пропонував дозволити розстрілювати військовослужбовців ЗСУ за вчинені ними правопорушення, серед яких дезертирство та непокора командирам. Проте 24 травня документ відкликали. Які сучасні методи потрібно використовувати для заміни таких заходів?

 Несподівана ініціатива. У липні 1942-го становище радянських військ було набагато складнішим, ніж у ЗСУ у травні 2022 року. На початку широкомас­штабного вторгнення в лютому 2022-го ворогу вдалося захопити досить великі терени, але потім наші війська змогли їх відвоювати. Наступ, який росіяни ведуть тепер, аж ніяк не блискавичний. У нас немає паніки й масового дезертирства, тому немає потреби запроваджувати такі радикальні заходи.

Якщо ми будуємо державу, за яку варто воювати, то ініціювати безсудні вбивства неприпустимо. Люди іноді роблять дурні вчинки, порушують закон. Із ними має боротися юридична система.

Статути дозволяють командирам використовувати табельну зброю для запобігання злочину, який може скоїти підлеглий. Додавати щось до цього не потрібно.

Із кожним випадком дезертирства треба розбиратися з його причинами, лікувати від психічних травм.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”