Романтика і трагедія існують паралельно
139 прем’єр відбулося на 75-му Каннському міжнародному кінофестивалі. Про найцікавіші фільми розповідає кінокритик, 21-річний Роман Садовський
“Трикутник суму” реж. Рубен Естлунд, 48 років, Швеція, Франція, Велика Британія, Німеччина
Хлопець і дівчина виграють подорож із багатіями на круїзному лайнері. Після аварії намагаються вижити на безлюдному острові в компанії російського олігарха, шведського бізнесмена, американського капітана-алкоголіка, пари британських торговців зброєю та філіппінки-прибиральниці, яка стає головною завдяки знанням і вмінням.
Рубен Естлунд один із найцікавіших мало відомих широкій аудиторії режисерів сьогодення. Він наймолодший володар “Золотої пальмової гілки” за стрічку “Квадрат” 2017 року. За нову роботу отримав другу поспіль головну нагороду Каннського кінофестивалю.
Доходить до з’ясування, хто кого більше любить
“Трикутник суму” продовжує стилістику кінематографіста, але виходить за рамки тематики попередньої картини. Це також гостра й актуальна сатира, але вже не на сучасне мистецтво, а на все суспільство. Уміє помічати вади людства й говорити про них без купюр. Заслуговує на повагу, бо не намагається догодити кожному. Не боїться зачепити й образити. Не зважає на думку оточення, а робить те, що вважає за потрібне. Настільки ж безкомпромісний, як данець Ларс фон Трієр. Водночас знімає цілком глядацьке кіно. Таких фільмів сьогодні не вистачає.
Естлунд розділяє стрічку на три акти. У першому висміює сучасні стосунки. Пара на побаченні в ресторані вирішує, хто з них оплачуватиме рахунок, бо не домовилася заздалегідь. Суперечка доходить до з’ясування, хто кого більше любить.
У другому показує круїз заможних персон. Тут є найсмішніша сцена з усіх каннських прем’єр морської хвороби під час вечері. Спочатку пасажири судна їдять одну страву за другою, хочуть і отримують ще і ще делікатесів процес здається нескінченним. Потім їх починає так само довго нудити. Одна жінка блює, запиває шампанським і знову їсть. Нечасто голосно сміюся в кінотеатрі, але тут не міг втриматися. Так само щирим сміхом реагував увесь зал. Показовим моментом з алкоголем режисер точно підмітив відірваність багатіїв від реальності. Вони ніби заражені своїм згубним розкішним життям. Виходять за межі нормальності. В Україні, коли триває війна, показане сприйматиметься ще гостріше.
Третя частина робінзонада. Вцілілі після аварії пасажири опиняються на острові. Естлунд у всіх сенсах повертає їх на землю. Статки тут нічого не вирішують. Ситуація працює на контрасті з ненажерливістю в попередньому епізоді. Острів виявляє найгірше, що є в цих людях. Чи можуть вони позбутися своїх вад питання залишається відкритим.
Рубен Естлунд сміливий у тому, що не боїться радикальних висловлювань на адресу різних верств населення, не лише представників так званого вищого класу. Об’єктивний і справедливий у своїй критиці. Не виділяє нікого й не стає на чийсь бік. Малює портрет усього суспільства. Кожен може побачити на екрані когось схожого на себе.
Симпатія автора не залежить від соціального статусу персонажа. Бо святих немає. Але фінальний мотив полягає в тому, що світ можуть урятувати доброта й милосердя. Надія є в того, хто готовий підставити плече, простягнути руку допомоги, відкрити своє серце для іншої людини. Для російських олігархів, упевнений, надії немає. Бо мізерні в людському плані.
Дві “Пальмові гілки” поспіль одному режисеру це щось незвичне для Канн.
На тлі глобальних катаклізмів, як-от пандемія коронавірусу та війна Росії проти України, західне суспільство має свідоме або підсвідоме відчуття, що треба щось змінювати, й передусім у власному способі життя. А кіно один з інструментів, що порушує питання й викликає дискусії.
“Три тисячі років туги” реж. Джордж Міллер, 77 років, Австралія, США
Британська науковиця приїжджає на конференцію в турецький Стамбул. Купує в сувенірній лавці амфору, з якої вилітає джин. У готельному номері розповідає їй свою історію та пропонує загадати три бажання.
На позаконкурсний показ першої за сім років роботи австралійця Джорджа Міллера було складно потрапити. Його новий фільм після успіху екшена “Шалений Макс: Дорога гніву” 2015-го це щось неочікуване. Тетралогія про Макса постапокаліптичне кіно про виживання людей після світової війни. Цього разу спробував себе у казці зі східними мотивами. Вийшов цікавий експеримент, що нагадує найкращі твори студії “Дісней”.
Фільм будується за принципом історії в історії. Джин розповідає жінці про свої три тисячі років туги: жив в іншій реальності, але потрапив у нашу, коли його зрадили й ув’язнили в амфорі. Кіно порушує питання, що ти зробиш, якщо матимеш можливість виконати свої бажання. Чи треба бути до цього готовим? Про що проситимеш? Для себе чи для когось іншого? Ідеться про те, як важливо людині розуміти, чого вона взагалі хоче. Які її справжні прагнення та мрії, а не нав’язані суспільством батьками, друзями, традиціями.
Також це стрічка про самотність, силу уяви, надію. Ключова тема любов. Режисер через своїх героїв досліджує, що таке кохати. Наприкінці знаходить відповідь, що це більше не про почуття, а про вибір. Коли сприймаєш людину такою, якою вона є. З усіма недоліками, знаходиш у ній щось прекрасне. І головне, коли чуєш і поважаєш її. Коли здатен зробити для неї не що хочеш, а що потрібно їй.
Головні герої картини закохуються. Останнє своє бажання науковиця загадує для джина, щоб звільнити його. Такий вибір це перевірка на справжність почуттів. Мала право не відпускати, а побажати щось іще для себе. Але хотіла, щоб він повернувся туди, куди хоче, додому. Щоб йому було добре. Хоча для неї це болюче рішення відпустити кохання.
У головних ролях дует голлівудських зірок Тільди Свінтон та Ідріса Ельби.
Людині важливо розуміти, чого вона взагалі хоче
Бути в Каннах під час війни це пропускати все крізь себе. Для українського глядача кіно Міллера буде особливо актуальне, якщо згадати численні історії, коли сім’ї розлучаються. Це також про вибір, який робить кожна родина. І про почуття чи здатні вони витримати відстань. Навіть сама назва відповідає моменту здається, багато хто нині відчуває так, немовби три тисячі років туги проводить в очікуванні повернення додому.
“Вічно молоді” реж. Валерія Бруні-Тедескі, 57 років, Франція
20-річні Етьєн і Стелла складають вступний іспит до престижної акторської школи при “Театрі дез Амандьє” у французькому Нантері. Зав’язуються романтичні стосунки, й пара разом переживає поворотні моменти. Вони серед 12 студентів цього навчального року, які починають працювати над своєю першою виставою.
Валерія Бруні-Тедескі подарувала найемоційніший досвід із переглянутого в Каннах. Кіно не для всіх. Не тому, що складне, а тому, що це фільм-відчуття. Настільки емоційний, що раціонально його дивитися марно. Бо інакше бачиш одразу купу штампів. Нічого оригінального чи видатного тут немає. Але сила не в сюжеті, а в настрої та атмосфері. Легке, як роботи американця Вуді Аллена. А чуттєвістю нагадує “Мрійників” італійця Бернардо Бертолуччі, зірка яких Луї Гаррель тут грає наставника героїв.
Назва стрічки дуже точна. Бо розповідає про шалену молодість, вогонь в очах та прагнення до звершень. Про свободу у власних переконаннях і мріях та від усіх зобов’язань. Буремний дух картини може надихнути людину і старшого віку втілити свою мрію.
Для пересічного глядача це буде миле романтичне кіно для вечірнього перегляду. Для людей мистецтва добра нагода побачити щось близьке й упізнати себе. Режисерка знімала на основі власного юнацького досвіду, хоча безпосередньо історія кохання головних героїв вигадана.
Автобіографічність відчувається, бо фільм надзвичайно правдивий. Особливо в зображенні театру, який кіношники не дуже люблять, тому на екрані часто показують не дуже коректно як щось пафосне й застаріле.
Також висвітлюється актуальне питання етичних норм поведінки. Як повинні комунікувати студенти й викладачі або ж колеги за лаштунками. Як буває ризик перегинів, харасменту й насильства. Як важливо натрапити не просто на професійного режисера навіть із цим у театрі є проблема а ще й на порядну людину, з якою комфортно працювати.
Також у стрічці є соціальна проблематика. Хлопець Стелли наркозалежний. Дівчина намагається врятувати його від саморуйнування, але він не хоче її слухати. Їхні стосунки проходять і через розвиток, і через кризу. Герої не дають одне одному достатньо свободи і тримаються одне за одного більше, ніж потрібно, але притому не надто усвідомлюють свій роман. Наприкінці Етьєн гине в автокатастрофі. Саме тоді, коли студенти мали випускати виставу. Вирішують, що повинні грати без товариша й у пам’ять про нього.
У “Вічно молодих” точно знайдено кут світосприйняття. Романтика і трагедія тут існують паралельно. Так само, як і в житті. Особливо тепер, коли молодість у багатьох людей минає в такі часи, коли на перший план виходить питання виживання. А життя часто треба будувати з нуля невідомо де, з ким і як.
“Торі та Локіта” реж. Жан-П’єр Дарденн, 71 рік, Люк Дарденн, 68 років, Бельгія, Франція
18-річна Локіта з Камеруну та 11-річний Торі з Беніну емігрували до Бельгії. Намагаються влаштуватись у чужій країні. Щоб отримати документи на проживання, вдають сестру і брата. Хочуть зібрати гроші, щоб надіслати своїм сім’ям, які залишилися в Африці.
Двічі володарі “Золотої пальмової гілки” бельгійці брати Дарденни це вже бренд. Але зуміли здивувати. Їхня нова стрічка про африканських мігрантів вирізняється на тлі багатьох соціальних драм фестивалю. Причина еміграції не уточнюється. Ситуація персонажів це запропоновані обставини від початку. Вирвалися в Європу в пошуках кращого життя й намагаються там закріпитися. Походження героїв так само не є визначальним. На їхнє місце можна підставити представників будь-якої національності, доля яких склалася таким чином. Наприклад, українців, для яких тема вимушеного переселення стала актуальнішою, ніж іще рік тому. І кіно працюватиме. Тому що багатошарове. Режисерам вдалося на прикладі локальної історії охопити багато проблем.
Сила не в сюжеті, а в настрої та атмосфері
Стрічка передусім про справжнє братерство і дружбу на тлі важких обставин. Дівчина піклується про хлопця, а він старається хоч якось допомогти їй. Бо вона ще тільки стала повнолітньою і потребує підтримки. Опікуни про них не дбають, обмежують у правах, відбирають гроші, зароблені тяжкою працею.
Локіта також має отримати необхідні документи. Європейська бюрократична машина не дає їй цього зробити легальним шляхом. Але вона виявляється сильною, йде на такі вчинки заради близьких, на які не кожен здатен. Щоб знайти гроші для себе з Торі та для матері, врешті змушена підробляти на плантації, де вирощують марихуану. Через жахливе ставлення й нелюдські умови праці тікає звідти. Але злочинці знаходять і вбивають її. Далі йде важка сцена, коли “брат” шукає “сестру” в лісі, де вони ховалися, бачить її тіло, намагається розбудити й розуміє, що вона мертва.
Попри трагізм, це не жаліслива історія. Не має на меті розчулити глядача. Має світлі моменти. Запропоновані обставини лише привід поговорити як про проблеми європейського суспільства, так і про загальнолюдські цінності.
Дарденни створюють просте, але душевне кіно. Фільм “Торі та Локіта” особливий завдяки не сценарію, а світобаченню авторів. Співчувають, симпатизують своїм героям і люблять їх. Знаходять важливе у простому, прекрасне в жахливому. Трагедія однієї маленької людини для них більше за просто статистику. Цінують кожне життя. І цим доносять важливий меседж.
Щоб не давати Дарденнам третьої “Пальмової гілки”, для них придумали спеціальну нагороду до 75-річного ювілею Каннського кінофестивалю.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”
