“У перші дні війни думав, що гучно святкуватиму перемогу. Тепер розумію, що хочеться не феєричних речей, а спокійного мирного життя”

Випробовування, що випадають на долю нації, народжують велике мистецтво

Уранці 24 лютого мене розбудила дружина. Сказала, що почалося, вже летять ракети. Зрозумів, що, як і більшість українців, довго відтягував час і не склав тривожної валізи. Як на зло, в нас закінчилися побутові речі й ми о шостій ранку вирішили піти в “Сільпо”. Вулиця була забита машинами, всі масово виїжджали з Києва. Це було більш показово, що почалася війна, ніж приліт ракет.

Дружина й син категорично відмовилися кудись їхати. Заявили: “Якщо залишимо Київ, то нам ніде не буде добре”

Дружина й молодший син категорично відмовилися кудись їхати. Заявили: “Якщо залишимо Київ, то нам ніде не буде добре. Якщо окупанти візьмуть столицю, то державності не буде. Тому ми залишаємося”. Переживав за рідних, але переконати не зміг. Намагався створити для них максимально безпечні умови. Привіз їх до батьків дружини. Але виявилося, це була нехороша ідея. Наступної ночі під вікнами почалися перестрілки з ДРГ. У радіусі 500 метрів впала не одна ракета.

Записатися до війська було неймовірно важко. Біля військкоматів стояли величезні черги. А я в армії не служив, не мав бойового досвіду. Ще 2014 року намагався потрапити до ЗСУ. Мене записали в резерв, але я так ніде й не повоював. Тому шансів мав небагато. Спробував потрапити в тероборону. З’ясувалося, туди черги не менші. Там уже служив товариш, попросив і мене влаштувати. Одна людина саме перевелася в інший підрозділ, і я швидко потрапив на звільнене місце.

27 лютого біля центру комплектації ТрО стояли тисячі людей. За три дні повномасштабної війни їх кількість не зменшилася. Це заспокоювало. Адже кияни були готові захищати рідне місто. Люди, які не змогли потрапити в тероборону, самоорганізовувалися, будували якісь фортифікації навколо кварталів і будинків. У кожному дворі можна було побачити ящики з коктейлями Молотова. На саморобних блокпостах люди стояли з власною зброєю. Ті, хто залишився в Києві, були готові воювати й захищати місто до останнього. У ситуації, яка багатьом здавалася безнадійною, ми всі вірили в перемогу. Навіть ті, хто не вірив, готові були боронити свою землю.

На службі не думаєш про комфорт

Неодноразово рашисти намагалися прорватися до столиці. Проте щоразу їх зупиняли, вибивали з передмість. Кияни з тероборони разом з іншими підрозділами брали участь у жорстких боях і звільняли населені пункти на Київщині. Але не можна сказати, що після цього ми заспокоїлись і пішли пити каву. Люди, які спершу вступили в тероборону, стали військовими ЗСУ. Вони так само виконують бойові завдання в різних регіонах України.

На службі не думаєш про комфорт. Перші дні війни був на адреналіні. Знав, що будь-якої миті потрібно бігти, стріляти, вбивати ворога. Тоді не переймався побутовими питаннями: що холодно, незручно спати у спальнику. Побратими кілька днів не їли, бо перебували у стані підвищеної готовності до бою і просто забували про їжу. Але ніхто не скаржився.

Елементарні речі починаєш цінувати з часом. Наприклад, можливість помитися. Тепер це ціле свято ходити чистим і поголеним.

Попри повноцінне харчування, завжди хочеться якихось витребеньок. На початку війни був період, коли на полицях київських магазинів не було звичних продуктів, проте залишалося багато хамону. Коли хтось їхав у бойових справах і проїздив повз магазин, то мав завдання накупити для всіх хамону. Він коштував відносно недорого в умовах війни і приносив велику радість. Така історія була на волонтерській кухні. Коли туди приїхали американські журналісти, то побачили, що всім пропонують гуакамоле. Вони були шоковані від цього поєднання війна й гуакамоле.

Єдина мета агресора повне знищення України

В армії багато митців і медійних персон. Постійно зустрічаю відомих журналістів, музикантів, поетів, письменників, блогерів. Першим із зірок я побачив народного артиста України Тараса Компаніченка. Наші спальники довго були поруч на підлозі. Він щовечора проводив імпровізовані концерти. Буває, засинаєш, аж раптом чуєш музику це Тараса знову попросили щось зіграти. А репертуару в нього вистачає. Він часто їздив по наших позиціях. Просили грати навіть в окопах під обстрілами.

Довго не брав укулеле (чотириструнний музичний інструмент, нагадує гітару. Країна), але побратими переконали, що треба. Вирішив писати щось веселе, а не серйозні вірші й пісні. Коли побачив маленьку гавайську гітару укулеле, збагнув: це те, що треба я дядько великий і такий екзотичний інструмент підсилюватиме комічний ефект від виступу. Потім знайомі запропонували створити музичний гурт. Так з’явилися “Веселі біоритми”. Жартую, що наш гурт широко відомий у вузьких колах. Із часом кожен почав займатися своєю справою і ми розійшлися. Проте залишилося укулеле. Сподіваюся, гра на ньому підійматиме настрій побратимів.

Найбільше жартуємо про війну й один про одного. Це специфічний гумор. Адже ми понад три місяці з ранку до ночі перебуваємо в одному колективі, варимося в одному казані. Тому є речі, які розуміємо лише ми.

Під час війни пишеться небагато. Маю теорію, що великі випробування, які випадають на долю нації, мають народжувати велике мистецтво. Весь час ловиш себе на думці, що не можеш створити щось достатньо величне. Написав пост, що очікую появи справжньої поезії, народженої війною. Можливо, нам треба все це пережити й щось цінне з’явиться після війни, але можуть виникати і спонтанні яскраві речі. Вірю, що це будуть велика література й музика.

Бачу, що мій 13-річний син значно доросліший, ніж я був у його віці. Доки підрозділ, якому він допомагав, не виїхав із Києва, він волонтерив по 12 годин на добу. Коли столиця була оточена, а вся логістика зламана, нас це не злякало. Люди допомагали одне одному, носили обіди на блокпости. Українці самоорганізувалися, волонтерили абсолютно всі.

Наше покоління бореться за незалежність через Майдани й війну. В якийсь момент втомлюємося тягнути цю ношу. Проте минає час і ми знову згуртовуємось і працюємо. Не вірю, що люди, які воювали, захочуть залишити Україну. Того, що відвоював, не покинеш. За це ми заплатили занадто високу ціну.

Будь-який компроміс стане плацдармом для наступного наступу

Завжди чітко усвідомлював, що таке Росія. Тому що війна триває не вісім років, а не одне століття. Єдина мета агресора повне знищення України. Вони ніколи не примиряться з існуванням нас як нації. Саме тому залишаються такі болючі шрами, як Буча, Бородянка, Ірпінь, Маріуполь. Звірства відбувалися практично всюди, де були окупанти. Це не могло не вплинути на українців. Усі, хто мав якісь ілюзії, що з цим ворогом можна вести переговори, прозріли. Ми побачили справжнє нутро росіян, яке вони вже показували нашим дідам під час масових репресій, голодоморів, інших жорстоких війн. Тепер ми всі як нація чітко усвідомлюємо, хто наш ворог. А коли немає ілюзій, люди готові давати адекватнішу відсіч.

Публічне визнання програшу єдине, чого боїться наш ворог. Саме тому вони весь час розповідають якісь нові версії про спецоперацію і не можуть визнати стратегічні поразки. Найбільший страх для Путіна що з нього сміятимуться і зневажатимуть його. Саме тому Макрон говорив, що не треба принижувати Росію, бо Путіну треба зберегти обличчя. Та в цьому немає жодного сенсу. Путін як пітерський гопник від цього стане ще нахабнішим. І це стосується не тільки його, а й усіх росіян. Припиненням війни може бути тільки повернення до кордонів нашої країни. Будь-який компроміс стане плацдармом для наступного наступу.

Російська армія, маючи велику перевагу в кількості й озброєнні, зазнає стратегічних поразок. Ми їх вибили з Київщини, Чернігівщини, Сумщини. Бо маємо мотивацію і воюємо значно краще. Вочевидь, до нас приглядається весь світ. Виявляється, що ми є неймовірно боєздатними й самовідданими воїнами. А нову зброю вчимося опановувати на ходу через ролики на ютюбі.

У перші дні війни думав, що гучно святкуватиму перемогу. Хотів піти в ресторан і замовити закарпатський бограч, потім податися мандрувати. Тепер розумію, що після війни хочу повернутись у звичайний довоєнний ритм. Прокинутися, випити кави, вигуляти пса, поїхати на роботу, потім повернутися додому й залишитися там, а не піти гуляти містом. Хочеться не феєричних речей, а спокійного мирного життя.

Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”