Своїми силами

 Ти була в бабусі, після того як люди з-під Бучі поїхали? телефонує подрузі Тетяні її мати Ірина. Піди, подивися.

Тетяна кличе йти з нею. У бабин будинок у селі на Закарпатті впустила родичів колеги з Бучі пара 60-річних із двома онуками. Дочка Анни й Ігоря працює в лікарні. Зять мобілізувався в перші дні великої війни.

 У бабці в хаті ремонт ще з 90-х, але жити можна, каже Тетяна. Я просила впустити людей під свою відповідальність. Переживаю тепер, чого мама дзвонила.

На столі на веранді лежать квитанції люди оплатили 300 кіловат наперед. За газ також віддали більше, ніж на лічильнику. Телефонуємо тітці Ірині.

 Та, квитанції то таке. Подивіться, як город акуратно засадили і грядки, і картоплю. І в літній кухні повставляли скло. Сусід-алкоголік вліз на Різдво. Виноградник Ігор підправив. Його років 20 ніхто не чіпав. Просто ми мали їм допомогти, а виходить, що вони ще й нам добро робили. Ми не так домовлялися! У них у Бучі нічого не лишилося ні з худоби, ні з техніки. Рашисти все покрали, потрощили все в будинку. А кажуть відбудовуватися своїми силами. Ні виплат, ні допомоги. Хіба волонтери їсти привозять. Учора говорила з Анею, то наплакалася, що аж тиск підскочив. Хай би в нас тут і жили. Все одно хата порожня.

За тиждень тітка Ірина скидає фото у спільний чат на розбитому подвір’ї ходять коза, курчата і квочка. Пояснює нижче:

“Племінник Вася їхав на роботу в Київ. Завіз козу і квочку тим людям. На наступну поїздку наготую індичат. Ще Ані кицька моя сподобалася. Має шістьох кошенят. Василь уже погодився двох подарувати”.