Без прав і грошей на життя: історія українки, якій понад 20 років відмовляють в оформленні громадянства

У невеликому місті Карлівка на Полтавщині живе 85-річна Валентина Тарасенко, яка останні понад 20 років не може отримати українське громадянство. Попри численні спроби оформити документ добитися результату їй ніяк не вдається.

Історія з паспортом почалася після повернення корінної карлівчанки в Україну 1995-го. До того вона багато років відпрацювала в Казахстані, куди потрапила за розподілом у часи СРСР. Але й казахстанського паспорта в неї немає, бо працювала і жила за кордоном з офіційним документом, виданим ще у Радянському Союзі.

Відсутність паспорта не дає можливості Валентині Олександрівні отримувати пенсію та навіть благодійну допомогу. Літня жінка доживає віку в батьківській хаті, а єдині, хто їй допомагає – це сусіди, які й самі вже у віці та отримують невеликі виплати.

Кореспондентка Gazeta.ua побувала в Карлівці, аби подивитися, як вимушена жити Валентина Тарасенко, та розібратися в історії – чому корінна українка досі не отримала паспорта своєї держави.

СТАРА ХАТА

Ранком робочого дня в центрі Карлівки рух доволі жвавий. Біля установ та організацій збираються люди в невеликі черги, щоб вирішити поточні справи. На лавках у затінку скверів відпочивають пенсіонери та жінки з дитячими візочками, біля магазинів та яток на ринку відчувається невеликий, але постійний рух покупців.

Біля базару, віддаляючись від жвавої траси, що проходить містечком, веде одна з найдовших вулиць Карлівки – Успенська, забудована простими одноповерховими будиночками. Що далі від центру, тим тихішою і безлюднішою стає вулиця. Приблизно на третині закінчується асфальт. Тишу порушують хіба автівки – переважно невеликі вантажівки, що проїжджають накатаною щебеневою дорогою, здіймаючи хмари пилу.

Серед добротних сільських будинків із міцними парканами хату Валентини Олександрівни впізнаю здалеку: це, мабуть, найзанедбаніше житло на цьому кутку. Від паркана залишилося декілька штахетин і стовпчиків. Біля них купами складені обрізані тонкі гілки та сухе кукурудзиння. З подвір’я дивиться чорним нутром відкритих дверей старий сарай-мазанка з порепаними стінами та дахом, що прогнувся під шифером. Там ховається від спеки маленький рудий собака на ланцюгу. Від погрібника залишилися цегляна кладка навколо одвірка. Біля неї меланхолійно підіймає голову з трави чорно-срібляста коза.

Поки сили були, все робила, а зараз здоров’я немає

Під яблунею, що дає тінь на стежку до невеликого цегляного будинку з облущеною фарбою на дверях і віконних рамах, притулений велосипед. З густого споришу підіймається малий чорний пес із сірими плямами на голові. Дивиться з-під лоба, але не гавкає – назустріч із хати виходить худорлявий сивий чоловік із коротко підстриженою бородою, одягнений у світлі вельветові штани й синьо-руду картату сорочку з довгими рукавами.

– Так, Чапа! Чу! Ступай отсюда! – заспокоює собаку.

Місцевий 75-річний Василь Палій опікується Валентиною Тарасенко – допомагає з документами. Є офіційним представником жінки з питань оформлення громадянства.

Позаду чути скрип велосипеда. Під’їжджає кремезний засмаглий чоловік у темно-червоних бавовняних шортах і кепці. Роздягнений по пояс – торс і руки від засмаги набули кольору молочного шоколаду. Представляється Анатолієм Никифоровичем. І додає: він із дружиною теж допомагають бабусі.

– Це колись тут був колодязь. Но бабушка з характером, сказала, щоб засипали, – показує на велику округлу яму в дворі, закидану дерев’яним мотлохом.

За старими обшарпаними дверима – напівтемна веранда, заставлена старими мисками, відрами та якимось реманентом. Ліворуч біля порога плямиста кішка вилизує маленьке блакитнооке палеве кошеня.

– Тіки не дуже фотографіруйте тут. Не хочу, щоб це бачили. Поки сили були, все робила, а зараз здоров’я немає, – каже Валентина Олександрівна.

Невисока, неочікувано жвава сива жінка широко та трохи ніяково посміхається. Її голова зав’язана хусткою з вузлом на потилиці. Поверх смугастої блакитно-білої футболки накинула яскраво зелену легку блузку в дрібний малюнок. Сидить на ослоні, розправляє на колінах чорно-білу в дрібну клітинку спідницю. Пропонує сідати на наполовину повний мішок з чимось сипучим. Василь Вікторович вмощується на ослоні навпроти мене. Анатолій Никифорович – поряд.

НЕПРИВІТНА БАТЬКІВЩИНА

Уперше з Валентиною Олександрівною та її помічниками-сусідами я познайомилася 19 лютого 2022 року. Тоді приїхала в Карлівку, щоб розповісти історію жінки. Та повномасштабна російська агресія змішала всі плани.

– Народилася я в Карлівці, тут училася, – розповідає Валентина Тарасенко. – Поступила в Київ у інститут харчової промисловості, який колись був імені Анастаса Мікояна (радянський політик. – Gazeta.ua). 1963-го закінчила і по направленню поїхала на роботу в Казахстан, місто Чимкент (це російська назва міста часів СРСР. Нині – Шимкент, казахською – Шымкент. – Gazeta.ua). Починала майстром, потім була заввиробництвом на хлібкомбінаті. За три роки поміняла професію, пішла в проєктний інститут у КазНІІ Гіпрофосфор конструктором, потім стала проєктувальником. Проєктірували заводи хімічної промисловості, що виробляли в основному фосфор.

А їй поїхать не було за шо тоді

Валентина Тарасенко отримала в Казахстані квартиру. Родини власної не мала. Щороку у відпустку приїжджала у рідну Карлівку до батьків. Батько помер рано і мати залишилася сама. 1995 року вона захворіла і злягла. Повернулася її доглядати, каже Валентина Олександрівна. Власну казахстанську квартиру залишила на сусідів.

– Одне врем’я, годів 12 назад, звонила сусідка звідти і питала: продаватиму чи не продаватиму? Як все оформляти, но… – опускає голову жінка.

– А їй поїхать не було за шо тоді. Потому шо три-чотири кози – це просто був мєтод виживання, – доповнює Анатолій Никифорович.

Жінка розповідає, що в Казахстані отримувала пенсію до 1999-го. Виплату їй пересилала сусідка, яка отримувала гроші за довіреністю. Однак потім у країні провели пенсійну реформу і на кожного пенсіонера відкрили особистий рахунок.

Був би у вас паспорт, то ми б запросили документи. А так – не можемо

– Узнали, шо мене там немає в цей час, і сказали: “Як вона там живе, то хай там і получає пенсію”. І виплати припинилися. Тут я ходила в пенсійне відділення, але мені сказали: “Був би у вас паспорт, то ми б запросили документи. А так – не можемо”, – каже.

Єдиний паспорт, який у своєму житті мала пенсіонерка – документ громадянки СРСР. Рада була би його поміняти, намагалася це зробити неодноразово, але обставини проти неї, зізнається Тарасенко. Був й інший варіант – повернутися до Казахстану після смерті матері 1996-го й претендувати на тамтешнє громадянство.

– Не наважилася кинути тоді батьківське обійстя, де виросла, – зізнається жінка.

У Карлівському паспортному столі на початку 2000-х їй відмовили у заміні паспорта. Спочатку мотивували тим, що в момент утворення України як суверенної держави Валентина Тарасенко перебувала на території іншої країни. Потім почали стверджувати, що вона – громадянка Казахстану. І щоб отримати український паспорт, має відмовитися від казахського.

– Я б його здала і получила український. Та де я його візьму, як я не отримувала? – жінка розводить руками.

декілька раз ходила в міграційну службу і там мене одфутболили, бо паспорта немає

– Вона потіряла врем’я, виходить. Паспорт у неї просрочився (виданий у СРСР. – Gazeta.ua) і його треба було поміняти. Їй сказали їхати в Київ у посольство (Казахстану. – Gazeta.ua), а в неї грошей не було, – знову долучається до розмови Анатолій Никифорович.

Тоді навіть позичити ні в кого було – жінка жила з того, що продавала молоко від своїх кіз, та полола у фермерів буряки. Важка й низькооплачувана робота. Іншої в 1990-х не було.

– Я 2009-го ходила до депутата Петренка (Вадим Петренко – народний депутат України V та VI скликань від БЮТ, на той час – керівник обласного осередку ВО “Батьківщина”. – Gazeta.ua). Він передав мою заяву в міграційну службу в Києві, звідтіля прийшло в Полтаву. А Полтава прислала бумагу, що як тільки здам казахський – мені видадуть український. Все те ж саме, – веде далі Валентина Олександрівна. – Після того декілька раз ходила в міграційну службу і там мене одфутболили, бо паспорта немає. Оце тільки на початку року знову звернулися і щось там почали оформляти.

Василь Палій дістає з дерматинової сумки теку з документами. Перегортає сторінки.

– Мені якось позвонили з церковної громади у Полтаві, куди я їздю. Потому шо у Карловкє одні сепаратисти – всі церкви московські. Телефоном попросили поїхати помогти бабушкє, – бере слово чоловік. – Коли вперше сюди приїхав, не стримав сліз. Для начала організували порізати дрова, бо тоді вже дощі началися. Потім допомогли перекласти піч, щоб не чаділа і можна було опалювати. Тоді взявся допомогти з документами. Спитав, чи кудись зверталася. Сказала, що документи всі в пастора баптистів (церковна громада багато років допомагає Валентині Тарасенко харчами, дровами тощо. – Gazeta.ua) Володимира Олександровича. Він передав їх ще одній жінці – Дмитрівні. Вона намагалася допомогти, та не вийшло. Казала: “Поклала своїх кровних 5 тисяч, але як об стєнку горохом”. Взагалі всі, хто намагався помогти – тільки помикалися. Тут все упирається в одну людину – начальницю міграційної служби мєсной, а раніше – паспортного столу. Я обійшов усе і повірте, усюди кажуть: через оту людину ми не можемо перепригнути. Це Олена Олександрівна Микитенко, – Василь Палій розповідає і сердито супить брови.

Ніяк ти не рішиш. Хай їде в Казахстан

Показує копії документів Валентини Тарасенко: свідоцтво про народження, диплом про освіту написані українською, в паспорті громадянки СРСР – казахська мова, але національність – українка. Є документи на хату.

– Я почав збирати факти і документи. Перед Новим роком пішов до цієї Олени Олександрівни. А я 13 років проробив у міліції й добре знаю її – уважаємий чєловєк у міліції, чи то пак вже поліції. Спитав за Тарасенко: “Як вирішити питання з громадянством?” А вона мені: “Ніяк ти не рішиш. Хай їде в Казахстан”, – обурюється чоловік.

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: “Це п*здець. Володимире Олександровичу, ви чьо?”, – мережі обурюються громадянством для Невзорова

На очах Валентини Тарасенко з’являються сльози.

– Та я ж хотіла поїхати в Казахстан! Хотіла все там уладити. Сначала не було грошей, потім трохи заробила. Це було сразу після 2000 року, – підвищує голос. – Пішла за білєтом, а мені його не дали. Сказали: паспорт недійсний. Шо я робитиму? Заколдоване коло, – безнадійно зітхає жінка.

Щоб допомогти підопічній, Василь Палій взявся вивчати міграційне законодавство та Конституцію. Прочитав Конвенцію з прав людини, ратифіковану в Україні, документи ООН.

Пішла за білєтом, а мені його не дали. Сказали: паспорт недійсний

– А вона там підпадає під дві категорії – по народженню і по місцю проживання, бо 26 років тут живе безвиїзно. Їй мали би в паспортном столі поставити, що вона громадянка України, і прийняти документи на громадянство і отримання паспорта. Прямо в законі написано, що якщо людина прийшла без документів – паспортний стол обязан затребувать їх. А вони цього не робили навіть. Не знаю, чому Микитенко ігнорірує її.

УПІЗНАВАЛИ ЯК ЗЛОЧИННИЦЮ

Василь Палій написав скаргу на дії чиновниці до управління Державної міграційної служби в Полтавській області. За декілька днів йому зателефонувала Олена Микитенко та повідомила, що треба Валентину Тарасенко привезти у відділення із двома свідками. Після цього розпочнуть процедуру встановлення особи та доведення того, що вона не має громадянства. Нібито процедура триватиме рік. Потім треба буде писати заяву на отримання посвідки про постійне проживання. І тільки за два роки по тому людина отримає право подати заяву на отримання громадянства.

Валентина Тарасенко згадує, як провела у Карлівському відділі міграційної служби 4 год. Відповідала на питання, заповнювала анкети. В результаті їй видали документи, що вона подала заяву на визнання її особою без громадянства.

за місяць могли би дати їй громадянство, але тільки певні люди

– Я читав документи, і виходить, що за місяць могли би дати їй громадянство, але тільки певні люди: начальник міграційної в Полтаві, голова міграційної служби України і президент. Якби хотіли. А ніхто не хоче, – безпорадно зітхає Василь Вікторович.

Після звернення Палія до депутата Полтавської облради Миколи Кульчинського начальниця міграційного відділу організувала процедуру установлення особи Валентини Тарасенко – по суті, упізнання. Для цього запросили сусідів – мали на видрукованих бланках з наклеєними фотографіями різних людей вказати на її фото.

– Це такий кегебістський метод! Опознаніє по фото. Як наче злочинця. Влаштовувать отакий цирк! – обурюється Анатолій Никифорович.

Паралельно Василь Палій звертався до Карлівської міської ради з проханням про соціальну допомогу для жінки, яка не має джерела для існування.

– Відповіли, що це за межами їхньої компетенції і якщо вони їй допоможуть, то це – корупційне діяння, – відказує чоловік.

Показуючи документи, Василь Палій дає в руки відповідь від Управління ДМС у Полтавській області. В ньому йдеться про те, що за зверненням Валентини Тарасенко проведена перевірка і порушень у роботі керівника сектору Карлівського сектору ДМС не виявлено.

Чому вона вказує суду, що йому розглядати чи ні?

Лист не має реєстраційних даних – вихідного номеру та дати, а також – підпису відповідальної особи, хоча дані цієї посадової особи, що мала би підписати, є: заступник начальника управління Олена Діденко.

– Ми подали до суду, щоб зобов’язати розглянути документи на громадянство. Але Олена Олександрівна там написала відмовити у розгляді справи. Яке вона мала право? Чому вона вказує суду, що йому розглядати чи ні? – каже Палій.

ПРАВА ЛЮДИНИ

У квітні Василь Палій звернувся до офісу уповноваженого Верховної Ради з прав людини. Звернення, каже, взяли в роботу. Щотижня юрист запевняє, що робота триває.

– Зв’язуюся з їхнім юристом кожного понеділка. А там нада на заключенії, яке він робить, візу іменно омбудсмена. Денісову зняли. Як тіки появиться омбудсмен, будуть давати ходу тому, шо цей юрист накопав. Каже, що дєло не безнадьожне: “Льод тронувся, у вас єсть порушення закону”. Тому ми чекаєм, – каже Палій.

Чого тодішній начальник не депортував її?

Перекладаючи листи на бланках, із печатками та підписами, що назбиралися за декілька років, Василь Палій додає – якби дійсно хтось хотів допомогти Валентині Олександрівні чи, бодай, переймався дотриманням букви закону, то жінку мали б депортувати до Казахстану.

– Коли вона зверталася ще до міліції, що не може виїхати до Казахстану й получить пенсію, чого їй не помогли? Чого тодішній начальник не депортував її?

Звертався Василь Палій і до посольства Казахстану в Україні – направив запит щодо того, чи є Валентина Тарасенко громадянкою цієї держави та чи видавався їй паспорт.

Треба заплатити 50 доларів, тоді видадуть цю справку мені на руки

16 червня телефоном Василь Палій отримав інформацію з посольства Казахстану в Україні, що за його зверненням провели перевірку. І встановили, що Валентина Тарасенко не отримувала паспорт Казахстану та не є громадянкою цієї держави.

– Мене записали на прийом на наступний тиждень. Поїду в Київ у посольство. Треба заплатити 50 доларів, тоді видадуть цю справку мені на руки, шо вона не є громадянкою їхньою, – каже чоловік.

ЗА БУКВОЮ ЗАКОНУ

Сектор Державної міграційної служби у Карлівці розташований у будівлі відділу поліції. Займає декілька кімнат в окремому крилі. Тут можна подати заявку на виготовлення закордонного чи внутрішнього паспорта – в окремій кімнаті встановлене обладнання для фотографування та зняття біометричних даних.

У наступній по темному коридору кімнаті за оббитими чорним дерматином дверима – кабінет начальниці, Олени Микитенко.

Чиновниця – жінка років 35 з коротко стриженим русявим волоссям сидить у кабінеті за робочим столом. Спочатку, посилаючись на обідню перерву, про яку немає відомостей у графіку її роботи, просить почекати пів години. Потім погоджується поговорити і запрошує в кабінет.

для отримання громадянства їй треба мати паспорт діючої країни і при цьому перебувати на території України законно

– Як ми вже знаємо зі слів та письмових свідчень Валентини Олександрівни, вона прибула в Україну 1995 року. У неї в паспорті СРСР стоїть прописка в Казахстані. 2010 року на її звернення їй була надана відповідь про те, що для отримання громадянства їй треба мати паспорт діючої країни і при цьому перебувати на території України законно. Тобто, вона мала набути громадянства Казахстану, – пояснює Олена Микитенко. – Міграційна служба існує з 2012 року. Всі процедури робляться за зверненням людини, а вона до нас раніше не зверталася.

Чиновниця підтвердила, що на початку року від пенсіонерки надійшли документи та заява на визнання її особою без громадянства. Стверджує: “Це зовсім нова процедура”, яку нещодавно запровадили в міграційному законодавстві України.

Розповідаючи про порядок оформлення статусу, Олена Володимирівна клацає мишкою і дивиться в монітор. Від скла її окулярів відбиваються білі сторінки документів, у яких вона читає про порядок дій ДМС.

– Особа в такій ситуації, як Валентина Олександрівна, може подати заяву до Державної міграційної служби. І на підставі проведених перевірок визначатиметься її статус. Під час особистого спілкування з нею я переконалася, що Валентина Олександрівна має живий розум і усвідомлює, що це її питання було – звертатися, а по якихось причинах вона не зверталася. Претензій вона не пред’являє, – говорить.

доведеться почекати – “місяць, три, або може пів року”

Стверджує: діє чітко в межах закону за процедурою. Якою, зокрема, передбачене упізнання особи за допомогою свідків.

Валентині Тарасенко доведеться почекати – “місяць, три, або може пів року” – доки за її документами проводитимуться перевірки, додає чиновниця.

– Валентині Олександрівні ми роз’яснили, що вона може звернутися до нас і подати документи. Нікуди не треба їздити для цього. Вона написала заяву. Документи ми передали в вишестоящу організацію для проведення перевірок – в управління державної міграційної служби Полтавської області. Карлівський сектор – не юридична особа, це структурний підрозділ обласного управління ДМС. Вони там прийматимуть рішення. Про те, яка далі буде процедура, краще питати в них, – пояснює завідувачка сектору ДМС.

Надати Gazeta.ua інформацію про стан розгляду, та навіть про загальний порядок оформлення документів в управлінні ДМС у Полтавській області відмовилися.