Фільтраційні табори, допити і РПЦ: як окупанти примусово вивозять українців до Росії

Депортовані російськими окупантами українці з Маріуполя проходили “фільтрацію”. Їх допитували, знімали відбитки пальців, оглядали тіла на наявність проукраїнських татуювань і перевіряли мобільні телефони, перш ніж відправити у Росію. Часто розлучали з близькими.

Про це розповіли журналісти “Слідство.Інфо”.

Владислав, актор Маріупольського драматичного театру, розповів, що його забрали невдовзі після того, як 16 березня у будівлю театру влучила бомба. Тоді загинули сотні людей.

“Мене теж роздягли, оглянули коліна, лікті, ключиці. Потім побачили, що нічого немає (підозрілого), і дозволили одягнутися. У мого хресного забрали телефон і перевірили всі листування, месенджери. Питали, хто він і з ким листується”, – розповів.

Біженці з Маріуполя пройшли кілька переповнених фільтраційних таборів – найбільший був у прибережному селі Безіменному на шляху до російського кордону.

Там в очікуванні подальшого розподілу їх розміщували у школах і громадських центрах.

Лєна потрапила до Безіменного. На її очах понад тисячу людей пройшли перший етап фільтрації. Вони з рідними провели там шість днів, а потім вирушили далі.

“Але, вірите, мені в підвалі було комфортніше, бо там я знала, що може статися, – каже. – А тут я не знала куди мене повезуть і коли це буде”.

У таборах в українців вимагали паспортні дані, відбитки пальців та номери телефонів. Запитували, чи пов’язані їхні друзі і родичі з армією.

Лєна намагалася почистити контакти у телефоні і прибрати звідусіль слово “Азов”, через яке її могли запідозрити у зв’язках із захисниками Маріуполя.

На другому допиті її спитали, як вона ставиться до російської “спеціальної операції”.

“Я боялася дати якусь неправильну відповідь, – згадує. – Я розуміла, що яка до дідька “військова операція”? Ви, с*ка, воюєте, руйнуєте мої будинки! Мої школи, це все наше! Ми ​​в нього вклали стільки грошей за останні роки. У нас нові парки, кінотеатри, льодовий центр та басейни, фонтани! Ви такого у своїй сраній Росії ще довго не побачите. А ви мене питаєте, як я ставлюсь до “військової операції”?”

ЧИТАЙТЕ ТАКОЖ: У Маріуполі десятки містян звертаються із симптомами холери – людей відправляють додому

Тим, хто пройшов “фільтрацію”, видавали “міграційні карти”, садили в автобуси і везли до Росії. Багатьох привозили до найближчого міста Таганрог.

Декого відправляли потягами вглиб Росії, не дозволяючи обрати напрямок. Іншим надавали тимчасове розміщення, де вони могли поїсти і помитися. Але довго там залишатися не дозволяли: тих, хто відмовлявся сісти на найближчий потяг, змушували звільнити житло і далі самим про себе дбати.

“Ви помилися, поїли, ви вільні, – розповідає Лєна. – Тобто, тебе привезли до Таганрогу, і ви можете йти на всі чотири сторони. У тебе немає грошей ні на їжу, ні на квартиру, і ніхто тебе не прихистить”.

Жінці на ім’я Ліна та її рідним запропонували вирушити до міста Чебоксари на Волзі, але натомість вони поїхали до Санкт-Петербурга.

Через втому та безвихідь багато хто погоджувався на те, що їм пропонували. Владислав поїхав у невелике селище у передмісті Тольятті.

Олену із сім’єю посадили на потяг до Казані, столиці Татарстану. Організацією та перевезенням займалося МНС Росії.

“На жодній станції нас не випускали. Почуваєшся як ув’язнений. І ні в кого не виникло думки їх не послухатись, бо у вагонах нас знову супроводжувало МНС Росії. Вони були озброєні”, – згадує.

Деяких біженців поза їхнім бажанням залучили до створення російської пропаганди.

Лєна каже, що у Казані їх зустрічали журналісти і “волонтери” у яскравих жилетах.

“Було телебачення, показували, як волонтери та МНС Росії допомагають нам нести сумки, ведуть під руки бабусь. Ось знаєте, ніби ми хворі, немічні жебраки. І як нами опікується Росія”, – розповіла.

Їх із рідними поселили до готелю радянського типу. “Вперше за більше ніж місяць ми спали у ліжках”, – згадує.

Однак незабаром їм довелося проходити низку медичних обстежень та інших офіційних процедур, які проводили співробітники російських держустанов. Вони просили заповнити безліч документів, знову і знову вказуючи ту саму інформацію. Дітей змушували йти до школи.

Місцеві жителі приносили рушники, білизну, дитячий одяг. Однак після того, що пережили маріупольці, Лєна не відчувала вдячності:

“Найбільш неприємним було, що вони нас жаліли, не розуміючи, що це їхня країна нас знищила”.

Владислава поселили у літньому таборі, переобладнаному у центр тимчасового розміщення. Представники різних заводів і фабрик пропонували українцям роботу.

Його постійно допитували, навіть коли він захворів і лежав із 40-градусною температурою. “Ні, вставай і йди”, – говорили йому.

Лєна згадує допит: “Питання були таким, що неможливо було відповісти правду. Наприклад, чи маєте ви майно, яке постраждало від дій ЗСУ, Нацгвардії чи батальйонів? Таких питань було мільйон. Як вас примушували до вивчення української мови? Ось такі от абсурдні питання”.

“Вони дуже хотіли, щоб усі стали громадянами Росії”, – розповів Владислав про російські соцслужби.

Деяких біженців селили у церквах і монастирях Російської православної церкви. Російське МНС щодня надсилає представникам РПЦ інформацію про депортованих українців, а також розклад руху поїздів та автобусів.

Російські окупанти вбили понад 22 тис. маріупольців, що вдвічі більше, ніж убили німецькі нацисти за два роки під час Другої світової війни.

РФ депортувала з України на свою територію 1 377 925 осіб, зокрема, 232 480 дітей, повідомляла омбудсмен у травні.

Депортація і насильницьке переміщення населення є злочином проти людяності.