“Хто не підкоряється Центральній Раді, тому голову з плечей!”

Михайло Омелянович-Павленко розбудовував армію в Дніпрі й Одесі

“Початок 1917-го був у моїм життю переломним. Військово-політичні події у відродженій Батьківщині поставили мене на чолі молодої української армії, на яку випали історичні завдання. Було мені тоді біля 40 років. І був я для справи, покладеної на мене, трохи замолодий. Бракувало знання обставин і теренів, на яких й серед яких довелося працювати. Навколо були нові люде. Тому спирався я більше на вроджену інтуїцію, родинні традиції. Стимулом у моїй праці було непереможне бажання зробити найбільше в неможливих умовах”, так починав “Спогади командарма” генерал Михайло Омелянович-Павленко.

Він походив із нащадків задунайських козаків. Будувати кар’єру військового довелося в армії Російської імперії. Брав участь у Російсько-­японській і Першій світовій війнах. Мав нагороди, поранення. Через важке ушкодження руки 1915-го Михайла Омеляновича-Павленка відправили в тил. Поставили на чолі 2-ї Одеської школи прапорщиків.

Коли імператор Микола ІІ зрікся престолу й почалася революція, в Одесі на початку березня 1917 року провели велику українську маніфестацію. Ініціаторами дійства були члени культурно-просвітницького товариства “Українська хата”. Долучилися солдати та студенти шкіл прапорщиків. Частина входила до спілки українських юнаків, яку очолив син письменника Михайла Коцюбинського Юрій.

“Під час учорашньої маніфестації Одеса була здивована несподіванкою, писала газета “Одесский листок”. Популярний начальник Другої студентської школи юнаків, полковник гвардії, георгіївський кавалер, із перев’язаною пораненою рукою, на чудовому рудому коні вів свою школу під сепаратистським “українським прапором”.

Наприкінці літа 1917 року Омеляновича-Павленка призначають начальником залоги Катеринослава нині Дніпро. Об’єднує полки, які розташовуються в Херсоні та Миколаєві. Військовому доводиться боротися з впливами революційних організацій рада робітничих і солдатських депутатів, різні виконавчі комітети.

Омелянович-Павленко підтримує національні військові гуртки, які діють по частинах. У місті стоїть українізований полк імені Пилипа Орлика та 134-й Феодосійський полк. Зароджуються добровольчі формування Вільне козацтво.

Та більшість робітників захоплюється популістськими ідеями більшовиків. Коли в Петрограді скидають уряд, Катеринославська рада робітничих і солдатських депутатів підтримує переворот. Формують робітничу червону гвардію.

Начальник залоги організовує військовий парад частин на честь проголошення Української Народної Республіки. Ця подія перевершує всі зібрання пролетарів, організовані більшовиками.

“Гайдамацькі полковники і старшини влаш­тували парад військ. Були всі роди зброї. Проходячи повз раду робітничих депутатів війська зупинилися, згадував більшовик Мойсей Равич-Черкаський. Очолював парад якийсь полковник із яскраво вираженою гайдамацькою фізіономією. Він виголосив промову, яку закінчив напрочуд сильно: “Хто не підкоряється Центральній Раді, тому голову з плечей!” У раді робітничих депутатів у той час був Яковлєв-Епштейн. Завжди охочий до всіляких урочистих виступів він вибіг на балкон розгуб­лений, щось із важливим виглядом виголошував, щось доводив і завершив: “Хай живе Центральна Рада!”

Єпископ править урочисту службу українською мовою. Хор вшановує пам’ять Тараса Шевченка й виконує “Заповіт”.

Щоб зменшити напругу в частинах, начальник залоги наказує організувати медогляд солдат і прихильників більшовиків розпускають по домівках за станом здоров’я. Із проукраїнських вояків формує гайдамацький кіш, українізує гарматні частини та кінноту. Вони розганяють натовп, який намагається прорватися то на склади зі спиртом, то на арсенал.

Більшовики беруться дискредитувати особу Омеляновича-Павленка. Розпускають чутки, що він великий земле­власник та хоче підпорядковувати робітників і селян навколишніх сіл. Воєначальник володіє ділянкою майже 70 га під Маріуполем. Здає її в оренду селянам на добрих умовах. Тому розраховує, що люди в Катеринославі розберуться і не пристануть на заклики більшовиків.

“Якось ввечері мене відвідали два-три члени нашої губерніальної ради. Попередили, що червоні вдосвіта спробують захопити владу в Катерино­славі, згадував начальник залоги. Я їм подякував за своєчасну інформацію й сказав, що я можу попередити виступ червоного прапора виступом жовто-блакитного. І на другу або на третю годину ночі це завдання виконаю”.

До ранку військові беруть під контроль основні установи, патрулюють вулиці на броневиках. Організувати виступ більшовикам не вдається.

Омеляновичу-Павленку доручають організацію нових українських частин. Призначають виконувачем обов’язків командира 11-ї дивізії 6-го Полтавського корпусу. Присвоюють звання генерала. Очолює Українську галицьку армію, бере участь у звільненні Києва від більшовиків. Веде переговори з білогвардійцями. Домовитися не вдається і починають воювати.

Епідемія тифу і тиск ворогів із трьох сторін змушують українців відступати. Коли здається, що вже все втрачено, Михайло Омелянович-Павленко збирає боєздатних вояків і веде в рейд тилами ворогів Зимовий похід. Протягом п’яти місяців Армія УНР проходить близько 2,5 тис. км, успішно воює з білогвардійцями та більшовиками.

“Ми розуміли, що успішні дії Зимового походу треба завдячувати насамперед командирові армії Омеляновичу-Павленку, розповідає Степан Самійленко. І сьогодні як жива стоїть у мене перед очима постать генерала в сіряку, без відзнак, лише з одним георгіївським хрестом на грудях. Він завжди на коні, одна рука на перев’язці, бо нею не володів після поранення. Завжди був перший у небезпеці й не виглядав утомленим”.

Підписав протест проти дій Гітлера

1878, 20 грудня в Тифлісі нині Тбілісі, народився Михайло Павленко. Батько військовий, із Наддніпрянщини. Мати з грузинського князівського роду Русієвих-Корчебашевих.

1886 батька переводять служити до Хабаровська. Там Михайло навчається в кадетському корпусі.

1898 вступає в Павлівське військове ­училище в Санкт-Петербурзі. Через три роки дають звання ­підпоручника й зараховують до Волинського полку у Варшаві.

1904 отримує чин поручника й вирушає на війну з Японією. Очолює пішу охотницьку команду, яка займається розвідкою.

1907 викладає військову справу. Видає підручники з тактичної та бойової підготовки. До прізвища “Павленко” додає родинне козацьке “Омелянович”.

1914 під час бою з німцями на території Польщі отримує поранення в праве плече, рука не діє.

1921 виїжджає до Праги. Пише спогади та військово-теоретичні посібники. Підтримує стосунки з Українською військовою організацією.

1926 одружується з Марією Меліхаровою.

1941 створює Українську генеральну раду ветеранських організацій. Підписує меморандум протесту проти ігнорування національних прав українців, який надсилають Адольфу Гітлеру.

1944 із дружиною виїжджає в Німеччину. Очолює американську розвідницьку школу в Мюнхені. Займає посаду міністра військових справ Уряду УНР у вигнанні.

1950 селиться в Парижі.

1952, 29 травня помирає в паризькому госпіталі для незаможних. Ховають на кладовищі Пер-Лашез.

“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”