“Українська мова — це оберіг від росіян”

 Вам у Ірклієві виходити? Проведу вас, засмаглий чоловік у спортивній олімпійці просить водія автобуса Черкаси-Москаленки зупинитися під горою в селі Іркліїв Золотоніського району на Черкащині. За офіційними даними, в області прийняли більш як 116 тис. переселенців із регіонів, де ведуться активні бойові дії. До Іркліївської громади переїхало понад 2 тис. людей.

Виходимо на зупинці. Йдемо вулицею разом із попутником. Він представляється Олександром. Розповідає, що працює далекобійником.

 Небезпечно, але що поробиш. Робота є, тільки немає на чому їздити: бензин дорогий і дефіцитний. Живу в машині, додому потрапляю, як на канікули. В Ірклієві вже половини людей не знаю. Переселенців повно. Є люди: нам условія те, се. Туалет їм у хаті подавай. А є такі, яким кусок хліба даси, й вони раді.

Прощаємося біля сільської лікарні. У холі зустрічає кароока темноволоса жінка. Це секретар Іркліївської сільської ради Антоніна Кулик, 64 роки. Збоку стоїть столик, поряд два мініатюрних стільці. Лежать дитячі малюнки.

 Коли приїжджають переселенці, приходять спочатку сюди, розповідає 50-річна Оксана Грищенко, керівник центру надання адміністративних послуг. Доки матері пишуть заяви, діти малюють. Роздрукували їм розмальовки. Олівці позмальовували не встигали точити. Були люди і з візочками. Ми тих дітей няньчили. Спочатку приїжджали із Тростянця, Охтирки, Ірпеня, Броварів, Харкова, а тепер їдуть зі сходу Маріуполь, Краматорськ, Гірське, Покровськ. Потік зараз менший. На тому тижні приїхало кілька людей із Маріуполя сиділи в підвалі два місяці. Змогли обійти фільтраційний табір. Самі не знають, яким дивом вибралися.

 Наші люди відкрито й щиро зустрічають переселенців, але іноді й розчаровуються, додає Антоніна Кулик. Буває, приїжджають: троє зареєструвалися, а п’ятеро ні. Особливо чоловіки. У нас батько колеги одним переселенцям допомагав, старався з усіх сил. А потім позвав, щоб допомогли картоплю садити, а вони не прийшли.

 А на нашій вулиці оселилися батько, мати і троє дітей, каже жінка років 60 в окулярах із тонкою оправою. Вони в тому дворі навели порядок. Повигрібали скрізь, найняли тракториста вивіз сміття. Випиляли старі дерева, в хаті поприбирали. Учора пофарбували ворота й забор за власні кошти. Чужу хату так прибрали! Виходять на вулицю, спілкуються з людьми. Діти одразу, як вовчки були, а це потоваришували з місцевими.

У просторому приміщенні за столами сидять четверо спеціалістів. Сідаю навпроти жінки з русявим каре. Вдягнута у блакитну вишиту сукню.

 До нашої об’єднаної територіальної громади прибуло майже 2 тисячі переселенців. Транзитних мало було. Уже як приїхали, то надовго. Більшість селилися в родичів і знайомих. Інших із блокпоста проводжали до гуртожитку Іркліївського професійного аграрного ліцею. Приготували майже 80 місць. Люди й досі там перебувають.

У мене по сусідству люди приїхали з Харківської області, жили там біля кордону з Росією. Вісім осіб тулилося в одному будинку. Хотіли купити. Хата непогана: з газом і водою. Та й ціна хороша 3 тисячі доларів. Але нотаріуси не працюють.

Усі переселенці стараються говорити українською, хоч помітно, що російськомовні. Одна жінка з Харкова казала: “Вчитиму українську, бо аж противно”. Діти деякі російською говорять. Наші з ним роззнайомилися і за тиждень теж російською почали балакати. Казала тим хлопцям: “Ви краще б англійською з нашими дітьми говорили. З того користі більше”. Раніше думала, що розмови про мову не на часі. А це не так. Якщо битися, то на всіх фронтах. Наша рідна мова це оберіг від росіян.

 Жителі нашої громади зголосилися віддати в користування 42 будинки для проживання внутрішньо переміщених осіб, розповідає начальниця відділу соціального захисту і охорони здоров’я Ольга Гусятинська, 40 років. У Професійному аграрному ліцеї проживали 28 людей із Сумщини. Працівники купили для них пральну машинку. Деякі виїхали. Тепер лишилося дев’ять людей. Для переселенців пропонуємо роботу. У нашій лікарні працювала ендокринолог із Сумщини. Але недавно вона повернулася додому. Інша жінка влаштувалася бухгалтером, ще одна продавцем.

 Маю дві хатини, що дісталися від родичів у спадок. Дозволив там розмістити переселенців, говорить завідувач терапевтичного відділення Чорнобаївської лікарні Валерій Олійник. Він веде прийом і в Ірклієві. Пізніше виявилося, що це двоюрідні брати з сім’ями. Одні старанні: у дворі повигрібали, посадили щось. А другі ледачкуваті. То першому допоміг у нашому селі на роботу влаштуватися.

30-річний Олександр із Сіверськодонецька на Луганщині тепер працює у складській службі компанії “Агроко”. Цьогоріч чоловік отримає диплом аграрного вузу.

 Якщо на роботі проявлюся з хорошого боку, буде перспектива росту до агронома, каже Олександр. Як побачив, які гарні тут села такі європейські, естетично оформлені то захотів залишитися. Раніше ми з дружиною вдома батькові допомагали. Він фермер. Але кадирівці забрали всю техніку.

Із Антоніною Кулик рушаємо до будинку культури. Там облаштували склад із гуманітарною допомогою. Доходимо за 10 хв. Усередині у просторій кімнаті три жінки саме сіли обідати. Запрошують до столу. Там смажена риба, курка, свіжі огірки й овочева консервація.

 З 24 лютого не мали вихідних. Перший день війни трясло, на другий плакала, на третій стало невиносімо треба щось робить. На базі будинку культури розпочали волонтерську роботу. Вже знали приблизно про потреби, розповідає 48-річна Валентина Колєснікова, завідувачка Іркліївської бібліотеки. Люди все сюди звозили. Стати не було куди.

 Ноги гуділи, бо тягали ящики, мішки з картоплею, буряком. Але були щасливі, що причетні до спільної справи. Приходили люди, давали гроші. Ми все обліковуємо. Шкільні автобуси перетворилися на вантажівки для збору допомоги, додає завідувачка Іркліївського центру культури і дозвілля Тамара Коваленко, 55 років. Переселенці вдячні. Але є такі, що з неприязню до нас ставляться, немовби це ми винні. Учора полемо город. Приїхала “Мазда” яскравого кольору. Вилазить жінка на лабутенах. Нігті довжелезні, плаття коротке, сігарєта в руках. Підходжу: “Що ви хотіли? У нас є те й те. Якщо хочете, можу вам дати”. Вона: “Сейчас, докурю”. Довелося чекати.

До клубу підходить струнка білявка. Очі ховає за чорними окулярами.

 Две недели, как я сюда с двумя сыновьями приехала из Покровска Донецкой области. Плохо у нас там сейчас. Старшему сыну купили квартиру в Харькове, но не знаю, останется ли она целой после войны.

Представляється Єлизаветою. Каже, працювала головним економістом у банку.

 Здесь люди очень добрые, к нам очень хорошо относятся. Мы сами нашли домик, где поселиться. Почистили, убрали. Туалет сделали, забор поставили, водопровод поменяли, потому что все ржавое было. Соседи у нас очень хорошие. Но мы хоть завтра готовы уехать домой.

Поряд із жінкою стоїть вищий за неї світло-русявий хлопець в окулярах.

 В основном дома сижу. Целыми днями учу уроки, каже здавленим голосом. Я в седьмом классе. Учусь онлайн. Учителя нашей школы преподают кто откуда, некоторые из-за границы.

 Ситуація складна, але вона зблизила всю Україну, каже Тамара Іванівна. Ми тепер обличчя всього нашого регіону. Як зустрінемо людей таке в них і враження буде про Черкащину й решту країни.

Коли повертаємося до складу з гуманітаркою, у приміщення заходять три жінки. Одна просить, щоб для неї знайшли теплу кофтину.

 Дівчата, беріть літні речі, звертається Валентина Колєснікова до інших. Ось взуття є. З каблуком.

 Ні, ми додому поїдемо. Там вже носитимемо.

 Розумію. І я б додому хотіла, каже Валентина Іванівна.

“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”