Тисячі українок стали солдатками
Для фільму “Моя війна” шукали учасниць бойових дій
Журналістка Валерія Бурлакова під час роботи на передовій вирішила стати військовою. Колишня власниця мережі магазинів Олена Любинецька підписала контракт зі Збройними силами України, на фронті командує мінометниками. Лікарка Ірина Іванюш під час рятувальної місії наступила на протипіхотну міну і втратила ноги. Ці жінки героїні документалки “Моя війна” про добровольців, які брали участь у бойових діях на Донбасі. Цього місяця фільм показали в Італії та Румунії.
Війна не належить виключно чоловікам. Ідея проєкту поглянути на закулісні реалії війни з жіночої точки зору, каже режисерка 33-річна Маша Кондакова, яка з 2014‑го живе у французькому Парижі. Знімала фільм у “червоній зоні” на Світлодарській дузі та в Києві протягом 20172019 років.
Тисячі українок стали солдатками й ризикують життям заради миру та свободи у своїй країні. Розповідаю історії трьох таких сильних жінок, які вирушили на фронт. Їхні долі складалися по-різному, але кожна визначена війною. Насамперед, борються зі страхом, небажанням, втомою, несправедливістю. Жодна ніколи не хотіла такого життя. Але власним прикладом довели, що людина може подолати все.
Для стрічки шукали безпосередніх учасниць бойових дій.
Валерія Бурлакова з Одеси дівчина-легенда, яка пройшла шахту “Бутівка” й інші найжорстокіші зони. Була командиром мінометного розрахунку, керувала п’ятьма чоловіками на позиції. Вона цілеспрямована людина з метою, волею і думками. Втратила коханого, сапера Анатолія Гаркавенка на позивний “Морячок” за тиждень до їхнього одруження. Але не здалася, не зламалася. Вона й так ніколи нічого не боялася, а тут взагалі стало нічого втрачати. Як казав її побратим, у неї є яйця.
Олена Любинецька з Харкова, позивний “Відьма”, спочатку їздила на передову волонтеркою. Тепер, хоча й володіє зброєю, керує мінометниками в організаційному питанні одяг, каски, броніки, забезпечування проживання і праці солдатів. Усю родину загубила через війну мати, батька і брата, який теж воював в іншому батальйоні. Притому закохалася в командира мінометної батареї Олександра Карася на позивний “Друг Подолянин”, вийшла за нього заміж. Це було таке цікаве коло втрата однієї сім’ї і створення іншої.
Щоб максимально закарбувати атмосферу часу війни, показую героїнь не тільки на лінії вогню, а й повернення до цивільного життя. Знайшла Ірину Іванюш із Дрогобича Львівської області, позивний “Лютик”. Найважче було домовитися з нею про зйомки. Етап нашого знайомства тривав пів року. То погоджувалася на присутність камери, то ні. У жінки постійна боротьба, як адаптуватися в суспільстві після травми. Люди намагаються допомагати. Держава забезпечила квартирою та субсидіями. Та Ірина каже, що в неї життя немає, бо як у клітці сидить. Але ні про що не шкодує. Має роботу викладає допризовну підготовку у столичному Олімпійському коледжі імені Івана Піддубного. Це єдиний шлях спілкування й бути нарівні з іншими. Тому що вона не приймає своєї ситуації. Фізично сильно змінилася, але в голові залишилася, як була. Тому так і долає на інвалідному візку сходинки. Це її такий протест. Не здається. Бачиш світ інакше, коли ти з нею.
Щоб передати образи максимально правдиво, режисерка проводила багато часу з героїнями й поза зйомками.
Нічого не приховувала заради гарної картинки. Залишала й деякі невдалі дублі. Бо це щире, чесне кіно.
Жінкам-військовим часто ставлять якісь несерйозні запитання. У чоловіків же не цікавляться, як вони манікюр або зачіску роблять, як, перепрошую, ж*пу підтирають. А у жінок запитують. Людина ризикує щодня й щохвилини життям, а тут чує таке. Я говорила з ними про сенс життя, про страхи, що там у душі відбувається, як війна впливає на них. При цьому додала в кадр вирізки з телерепортажів про жінок на війні. Для порівняння: ось фасад, а ось те, що за ним.
Авторка стрічки продовжує тримати контакт із героїнями.
Олена Любинецька досі на передовій у Макіївці на Донеччині. Її чоловік також на фронті. Валерія Бурлакова продовжує працювати журналісткою. Перебуває в Німеччині із 3-річним сином. Ірина Іванюш у Дрогобичі. Після 24 лютого примирилася із сім’єю, яку не хотіла бачити, втративши ноги.
Жінки з фільму можуть стати прикладами для всіх українців, каже Маша Кондакова.
Вони надихають, дають надію. Незламні, навіть якщо їм боляче. Демонструють своєю діяльністю, що життя сильніше за смерть. Цього війна мене навчила. Думаєш, що все, ж*па. Але ні, тільки хочеться кохати ще більше. Коли пережила перше бомбардування, найперше хотілося сексу. І жити на повну, швидко все робити. Енергії купа такий адреналін. У цивільному житті інакше відчуття часу. А там кожна хвилина як остання.
“Газету по-українськи” можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”
