“У лікарні було суцільне пекло – когось привозили без очей, когось без пів голови” – історія сім’ї, що вирвалась із Маріуполя

Маріуполь став кривавим символом війни Росії проти України. Окупанти з перших днів повномасштабного вторгнення обстрілювали місто. З 1 березня і до сьогодні воно перебуває у блокаді. Червоний Хрест охарактеризував ситуацію як “апокаліптичну”, а українська влада звинуватила Росію в організації гуманітарної кризи й діях, що мають усі ознаки геноциду. У місті пошкоджено 90% будинків, зруйновано – 40%. Під час блокади в місті загинуло 5 тис. людей, серед них приблизно 210 дітей. За неофіційними даними від російської агресії загинуло понад 20 тис. маріупольців.

За словами держсекретаря США Ентоні Блінкена, російська армія, як і фашистська, створила для мешканців України ситуацію, у якій опинився блокадний Ленінград під час Другої світової війни.

Gazeta.ua поспілкувалася з Ольгою Березкою, яка з трьома малолітніми дітьми та свекрухою вибралась із блокадного Маріуполя.

СИЛЬНІ ВИБУХИ Й ЧОРНИЙ ДИМ

Ольга із чоловіком, свекрухою, 10-місячним сином, 6- і 7-річними доньками, проживала в мікрорайоні Пентагон – Кальміуський район між Волонтерівкою і селищем Україна. Він першим потрапив під атаки росіян.

“За два дні до початку війни в Маріуполі було чути постріли. Я просиналась і говорила, що буде щось страшне. Мене заспокоювали, казали, що це навчання. Навіть 24 лютого о четвертій ранку, коли були сильні вибухи, це серйозно не сприймали, бо чути в Маріуполі постріли – це постійна історія з 2014 року. Але о п’ятій ранку подзвонив брат із Харкова і сказав: “Олька, у нас почалась війна”, – розповідає 32-річна Ольга Берізка.

Перший день у Маріуполі було ще відносно тихо. Чоловік Ольги навіть вийшов на роботу.

Коли були сильні вибухи, це серйозно не сприймали, бо чути в Маріуполі постріли це постійна історія з 2014 року

“Вже 25 лютого стало неспокійно, по місту їздила патрульна поліція, було чути, як стріляють. Наступного дня вимкнули електрику, газ. Було вже холодно і чоловік знайшов пічку, подібну до генератора. Він періодично вмикав її, щоб зігріти дітей, бо було 15-16 градусів тепла”, – каже Ольга.

До 3 березня родина залишалася вдома.

“2 березня були такі вже сильні постріли, що у нас трусився дім і ми дуже боялись. Наступного дня чоловік вийшов на вулицю, щоб приготувати їжу – і над ним пролетів снаряд, ми перелякались. Тоді вирішили їхати у центр міста до друзів. Нам здавалося, що там спокійніше. З дому вже вибігали під звуки снарядів, що розривались. Коли їхали нашим районом, то всі лінії електропередач були розірвані, на нашій вулиці попав снаряд прямо в трамвайні рейси. Ми їхали – було сильно страшно, вже були спалені будинки, вибиті вікна. Тепер було зрозуміло, що йде повномасштабна війна.

З дому вже вибігали під звуки снарядів, що розривались. Коли їхали по нашому району, то всі лінії електропередач були розірвані, на нашій вулиці попав снаряд прямо в трамвайні рейси

“3 березня ми приїхали на 17 мікрорайон, там жили якраз біля того пологового будинку, який потім сильно бомбардували. Два дні там було тихо порівняно з тим, як було вдома. Ми могли зігрітись і приготувати їсти. З 5 березня почали обстрілювати цей район. Ми не могли виїхати, бо не було жодних коридорів. Намагались це дізнатись, але не було інтернету, телевізора”, – розповідає Ольга.

По їжу доводилося ходити до волонтерів.

“Треба було з п’ятої ранку вистояти чергу. Нам давали пів батона і суху кашу. Воду привозили до кінотеатру “Савона”. Ми стояли в черзі за водою два дні, але нам не вдалося взяти її, бо було багато людей – нам не вистачало. Черга була кілометрова. Щоб помитися, ми збирали сніг у корито і топили його. Не було вже свічок. Чоловік знайшов поблизу вулики і віск, сам зробив свічки, щоб діти не були у темряві”, – додає Ольга.

7-8 березня в їхньому районі були сильні вибухи.

“У нас уже тряслись стіни і вікна. Було чути літак і десь поруч сильні вибухи, валив чорний дим. Нам не було куди бігти. Коли починались такі обстріли, то сідали в маленькій кімнаті, яка захищена двома стінами, і просто чекали”.

НАЧЕ КІНЕЦЬ СВІТУ

10 березня російська армія обстріляла центр Маріуполя і скинула авіабомби на житлові будинки.

“10 березня – страшний день, коли закінчилося моє щасливе життя, – продовжує Ольга. – Над нами вже другу добу кружляв бомбардувальник. Ми були в очікуванні, впаде бомба на наш будинок чи ні. По району поряд було чути вибухи. Це десь близько 10 години ми погодували дітей і чоловік вирішив піти підзарядити телефони і планшети у машину, бо ще залишилось пальне. Він тільки вийшов – і буквально за секунду стіни починають тремтіти, все падає, розвалюється і з’являється запах старої штукатурки. Секунди – і я розумію, що це все – на нас скинули авіабомбу. У каламутній свідомості я побачила доньок, вони всі в штукатурці, повсюди каміння, але діти були живі й без ушкоджень. Я побігла до маленького сина і побачила, що ударною хвилею знесло пів стіни і вибило вікно. А син лежить під віконною рамою, під склом, камінням, весь у білій пилюці. Свекруха стоїть поряд, з її голови тече кров. Коли я зрозуміла, що чоловік не біжить нам допомогти, то зрозуміла, що сталося щось страшне”, – каже Ольга.

Стіни починають тремтіти, все падає, розвалюється і з’являється запах старої штукатурки. Секунди – і я розумію, що це все – на нас скинули авіабомбу

Жінка дістала сина з-під завалів. У нього був величезний синець, одне око запухло, було багато подряпин від скла.

“Побачила, що він моргає – значить, живий. Думаю, його врятувало те, що ми одягнули йому три товстих кофти і ще жилетку, бо було сильно холодно. Одяг його захистив і пом’якшив удар. Із сином на руках і двома доньками ми побігли на вулицю, все було зруйновано, був якийсь жах. Кругом якесь каміння, скло, шматки огорожі. Ми побачили, що сталося із нашим Женею”.

В момент атаки чоловік Ольги був на вулиці й зазнав множинних осколкових поранень.

“Поки діставали мого чоловіка, ми спустились у підвал. Над нами літав літак і було чути вибухи. Я намагалась намочити слиною шматок ганчірки, щоб протерти з сина залишки штукатурки, що засипало йому очі, вуха. Ліза плакала і говорила “Ваня, Ванечка, братику, відкрий очі, мій малюк, мій улюблений, братику. Мамочко, він помер? Братику мій не вмирай, не вмирай Ванечка. Я тебе люблю”. Я поклала сина на мішки, щоби перевірити його ноги, руки, чи він ними рухає. Для цього почала його щипати, але він не хотів рухатись, тільки кліпав очима”, – говорить Ольга.

Коли стихли звуки літаків, Ольга з дітьми і свекрухою вийшла на вулицю.

Вся вулиця завалена, будинки навколо горять, дороги всипані плитами та шибками. Вулиця, яка ще вранці була, просто зникла

“Там, де були раніше приватні будинки, нічого не залишилось. Усе було зруйновано, наче це у фільмі про кінець світу. Вся вулиця завалена, будинки навколо горять, дороги всипані плитами та шибками. Вулиця, яка ще вранці була, просто зникла”, – говорить Ольга.

50 ОСКОЛКОВИХ ПОРАНЕНЬ

Ольгу із сім’єю відвезли в лікарню №2 в Маріуполі. Чоловіка забрали в операційну. В нього було понад 50 осколкових поранень – шматки металу пробили всі внутрішні органи. У свекрухи була пробита голова й рука.

“Під звуки “Градів” ми залетіли в приймальне, я бігла шукати лікаря, щоб оглянув Ваню. Його шапка була вся у крові. Я подумала, що там рани і їх треба шити. У лікарні було суцільне пекло, там усюди смерть. Закривавлені тіла, люди лежали в проходах, на підлозі, хтось сидів, хто на каталці, без рук, когось привозили без очей, у когось пів голови не було. Хтось плаче, хтось кричить”, – розповідає Ольга.

Сім’я на ніч залишилась у лікарні. Там було багато поранених людей, хтось просто прийшов перечекати бомбардування, бо в когось не було дому.

Я тоді просила Бога, щоб забрав нас усіх і одразу. Щоб не засипало плитами. Щоб не вмирати у муках. Те, що ми помремо, я була впевнена. Боялася, що я залишуся, а діти – ні

“Ввечері нам сказали, що чоловіка прооперували і його перевели у палату інтенсивної терапії, що туди нас не пустять – приходьте завтра. Усю ніч лікарню бомбили з літаків. Оперблок розгромили вщент. Ми сиділи на холодній підлозі. У куртках, шапках, але було так холодно, що здавалося, мерзнуть кістки всередині. Сиділи біля стінки, притулившись один до одного. Дітям було страшно. Били прямо по нас. Стіни тремтять. І ще удар – сиплеться скло в коридорі, ще удар – і в кабінетах за нашими спинами вилітають вікна разом зі стінами та арматурою. Хтось із дівчаток запитав мене тоді: “Мама, ми зараз помремо?”. Я тоді просила Бога, щоб забрав нас усіх і одразу. Щоб не засипало плитами. Щоб не вмирати у муках. Те, що ми помремо, я була впевнена. Боялася, що я залишуся, а діти – ні”, – каже Ольга.

На наступний ранок свекрусі повідомили, що чоловік Ольги помер напередодні ввечері, а їм не хотіли про це говорити, бо вони були в жахливому стані.

“Мені було боляче, що я не була поруч, коли він ішов. Я не змогла тримати його за руку, як він тримав мене по життю. Боляче, що він там один лежав і вмирав під звуки бомб і “Градів”. Три-чотири дні після того я мало що пам’ятаю. Тільки те, що сильно бомбардували лікарню, вилітало скло. Мама каже, я була в маренні. Я говорила, що зараз прийде Женя, купатиме дітей”, – додає Ольга.

ЖИТТЯ ПІД БОМБАМИ

Ольга залишилась із дітьми жити в лікарні. Їм не було більше куди йти. Маріуполь уже був у “котлі”.

“Лікарню бомбили ще багато днів і ночей із літаків. Усі вікна були вибиті. На вулиці мороз. У лікарні п’ять градусів. Звідусіль дув вітер. Люди ходили темним маленьким розбитим проходом. Хтось на милицях, хтось на ходунках. Іноді повз нас провозили на каталках закривавлені тіла. В один із днів у лікарню забігла дівчина з дитиною на руках. У хлопчика щось із ніжками було. Дівчина плакала, захлинаючись. Я ще подумала: дивно, малюк живий, а вона так плаче. Вже потім я дізналася, що їхня сім’я потрапила під авіаудар, одну дитину врятували, а ще двох дістали мертвими з-під завалів. Мені було боляче. За себе, за Женю, за неї, за дітей у яких відібрали життя”, – додає Ольга.

Дівчина плакала захлинаючись. Я ще подумала: дивно, малюк живий, а вона так плаче. Вже потім я дізналася, що їхня сім’я потрапила під авіаудар, одну дитину врятували, а ще двох дістали мертвими з-під завалів

На той момент у лікарні були українські військові. Вони допомагали людям продуктами.

“Бачили, що я годую дитину грудьми, вони давали шматочок сиру, бо не було чого їсти. Дали нам пляшку води. Через три дні зайшла російська армія. Вони спустили нас всіх у підвал – і чоловіків почали провіряти. Жінки й діти там сиділи години дві у повній темряві. Нам було чути бої, все здригалося. Ми думали, що вони нас привели у підвал, щоб там залишити назавжди. Але потім нас підняли наверх і запитали, чи є серед нас солдати. Але я тільки плакала, я навіть говорити не могла”.

ДНРівський командир із кавказьким акцентом заспокоював, що вивозитимуть людей на безпечну територію.

Жінки й діти там сиділи години дві у повній темряві. Нам було чути бої, все здригалось. Ми думали, що вони нас привели у підвал, щоб там залишити назавжди

“Там був вже такий жах. Люди ранені, вони не можуть ходити нормально. А командир сказав, що буде розстрілювати, якщо будемо мимо ходити в туалет. Дали нам відро. Всі чергували по черзі, мили ці “туалети”, виносили відра. Лікарню обстрілювали постійно, ми сиділи у страху”, – каже Ольга.

У лікарні було холодно. По їжу треба було стояти в черзі під снарядами.

“Моя свекруха виходила і стояла, нам привозили якийсь суп у банках, як консерви. Доводилось годувати цією їжею мого 10-місячного сина, бо іншої їжі не було. Через кілька днів люди вже самі почали ходити на склади з їжею на свій страх і ризик. Почали приносити сир, молоко. Мені давали, бо я годувала груддю сина. Воду довгий час привозили технічну, але в нас була ця пляшка, яку дали українські військові. А тоді почали привозити питну воду, але за нею доводилось стояти під обстрілами. Мені кожен раз було страшно, що мама пішла і вона може не повернутись”.

За кілька днів жінка вирішила поховати чоловіка.

“Коли я трохи прийшла в себе, то мені сказали, що треба йти в морг. Той переповнений, там люди лежать один на одному. Я тоді знайшла якогось лікаря, на той момент там майже нікого вже не залишилось з медперсоналу. Сказав, що проведе, але зі мною не піде. Доведеться самій заходити і шукати тіло”.

У ті дні сильно обстрілювали місто. На вулиці було сильно небезпечно.

“Ми вийшли і пройшли буквально два метри і почали снаряди падати перед нами. Лікар сказав “Вибач, але далі я не піду”. Я пройшла ще два метри і переді мною упав снаряд. Я також повернулась, бо розуміла, що у мене троє дітей і якщо зі мною щось станеться, то їх ніхто не буде рятувати і вивозити звідси”.

ВТЕЧА ПІД ДУЛАМИ ЗБРОЇ

У другій половині березня в Маріуполі почали відкривати “зелені коридори”. Частина цивільних змогла виїхати на безпечніші території.

“Син захворів, мав запалення легенів. У нього була 40 температура, не було ні жаропонижуючих, ніяких таблеток у лікарні взагалі не було. Я не знала, куди бігти. Підійшла запитати цього кавказького командира, куди мене можуть вивезти з дітьми, бо моєму сину потрібна медична допомога. Сказав сидіти тут, бо тут він хоча б мені їжу дасть. А так у поле вивезуть – і буду сидіти з дітьми. Я не знала, куди вивозять, люди сідали у ці автобуси, а що далі було з людьми ніхто не знав. Розуміла, що більше до нього не буду підходити, бо мені хотілось плюнути йому в пику. Він прийшов сюди, вбиває і робить ще й вигляд, наче він мені допомагає”.

Мені хотілось плюнути йому в пику. Він прийшов сюди, вбиває і робить ще й вигляд, наче він мені допомагає

Надії на те, що сім’я вибереться з лікарні, були мізерні.

“За іншими почали приїжджати родичі, вивозили їх. Але надії, що нас хтось забере до себе не було. Кожен рятував своїх. У нас троє дітей і двоє дорослих, місця у машинах для нас не було”.

Труднощів додавало й те, що родина залишилась без телефонів і документів. Не було можливості зв’язатись із родичами з іншим міст.

“Коли чоловіка поранили, ми втікали без нічого, щоб надати йому допомогу. Не шукали в тих розвалинах навіть документів. У лікарні тепер просто сиділи і чекали не знати чого. Син хворів, почав рвати, дівчатка кашляли. Їм ставало все гірше й гірше”.

Ольга попросила телефон у дівчини, що перебувала з ними у лікарні, й написала смс матері із повідомленням, де саме вона переховується.

Тоді я вже чітко розуміла, що потрібно вивозити моїх дітей. Організм Вані вже на межі, хвороба вимотувала з нього життя

“Те, що повідомлення дійде, то була мізерна надія, бо мама виїхала в Німеччину – і я не знала, чи працює у неї в роумінгу ця карта чи ні. Наступного дня ця дівчина отримала повідомлення “Я ищу Олю Березку. У нее троє детей. Їх документ є за такою-то адресою”. Це було смс від сестри Жені. Вона весь цей час шукала нас, як і багато моїх родичів і знайомих. З’явилася надія. Надія, що ми можемо вибратися. Тоді я вже чітко розуміла, що потрібно вивозити моїх дітей. Організм Вані вже на межі, хвороба вимотувала з нього життя”.

Якісь люди на розвалинах знайшли документи Ольги й віднесли на квартиру, що була біля цієї лікарні. Свекруха три дні намагалася піти туди, але там постійні були обстріли.

“Я боялась її відпускати, бо виходили люди і не повертались. Ніхто не знав, що з ними. 20-го числа вже стало спокійно і солдати сказали, що можна вже кудись пройти. Через півтори години мама прибігла і каже, що зустріла якихось людей, вона їх не знає, але вони готові нас забрати на мікроавтобусі. Вони шукають дітей і жінок, яких треба вивезти. Я розуміла, якщо не вивеземо дітей зараз, то це закінчиться зовсім погано. Бо температуру не було чим збивати, їжі нормальної не було”.

Волонтери погодились вивезти родину в Дніпро через Бердянськ, який на той момент уже був під окупантами.

Їхала техніка з буквою Z і направляла дуло нам у лобове скло, щоб ми дорогу їм звільнили. Ми їхали і постійно щось зривалось позаду нас. Усе диміло, були розірвані машини

“Складний був шлях, особливо, коли їхали з Бердянська до Запоріжжя. Солдати нас зупиняли і питали, що ми, певно, не раді їх бачити, бо вони прийшли до нас з війною. Питали: “Нащо ви їдете в Дніпро? Ви з однієї жо*и їдете в іншу. Там буде так само”. Я боялась видати поглядом, що ненавиджу їх усім серцем. Вони направляли на нас свою зброю. Було таке, що їхала техніка із буквою Z і направляла дуло нам у лобове скло, щоб ми дорогу їм звільнили. Ми їхали і постійно щось зривалось позаду нас. Усе диміло, були розірвані машини – люди, які теж хотіли виїжджати, і вони потрапили під обстріл. Було страшно”, – говорить жінка.

У Запоріжжі родину на кілька днів у себе поселили незнайомці. Найняли дітям лікаря, бо в сина Ольги було запалення легень, у дівчаток – запущений бронхіт. Далі сім’я добралася до Дніпра, перепочила кілька днів і вирушила через Польщу в Німеччину.

ПОШУКИ МОГИЛИ

Маріуполь перебуває під контролем російських окупантів. Досі немає можливості дізнатися, де поховані загиблі й чи поховані взагалі.

“Я знайшла списки у фейсбуку якогось медика, який втік з тої лікарні, де ми були. Він виклав перелік тих, хто був у цій лікарні поранений і хто загинув. У Маріуполі у нас залишився кум і я просила, щоб він пішов у лікарню і взяв довідку, де похований мій чоловік. Я хочу знати, чи це братська могила, щоб із часом нормально поховати свого чоловіка. У лікарні вже нові лікарі з ДНР. Йому сказали, що можуть написати довідку про смерть, але треба зачекати, щоб завірити печаткою, бо її ще готують”, – каже Ольга.

Жодної інформації про поховання нема. Кажуть, поки тривають бойові дії її, певно, не буде.

Я навіть не знаю, чи Женю похоронили. Чула, що росіяни привезли мобільні крематорії – так навіть до собак не ставляться

“Я навіть не знаю, чи Женю похоронили. Чула, що росіяни привезли мобільні крематорії – так навіть до собак не ставляться. Я навіть не знаю, як мені дізнаватись тепер про поховання. Це все залишилось під великим питанням, яке не дає мені спокою. Я хочу, щоб мій чоловік був похоронений по-людськи. А не так, як вони сказали тоді, хочете хоронити – хороніть. Ідіть і самі знаходьте, може у вас є домовина. Куди я мала йти, якщо там стріляли, снаряди літали, нічого не працювало”, – обурюється жінка.

Станом на 21 березня, коли родина Ольги виїжджала з Маріуполя, всі, хто загинув, залишались у переповненому моргу.

“Стільки болю і горя принесли нам росіяни. І я не тільки зараз про себе говорю. Яке тут покарання буде справедливим? Їм просто нема прощення. Вони не повинні жити, вони будуть прокляті до сьомого покоління. Вони зруйнували, забрали життя у тисяч дітей, вони прокляті, і я й сама їх проклинаю”, – каже Ольга.