“Убита жінка лежала під вікном 22 дні накрита покривалом. Поховати було неможливо”
У російських фільтраційних таборах у дітей беруть відбитки пальців
Наш будинок у Маріуполі розташований з боку Новоазовська, вікна дивляться на Широкине (курортне село, в якому в 20142016 роках тривали запеклі бої. Країна). До нього 12 кілометрів. Все було добре видно й чути. До жаху війни готові не були: думали, що це ненадовго постріляють, та й усе. Але ставало все гірше.
Річка Кальміус ділить Маріуполь навпіл. Ми жили на лівому березі, ближче до Росії. З початком бойових дій міст одразу перекрили й замінували і пів міста опинилось у блокаді.
У перший день війни пішли на ринок купити щось із продуктів. Черги по 50100 людей. Працювали кілька точок. Ми стояли практично під мінометними обстрілами. Взяли консервів і круп.
Кіоски ще працювали днів п’ять. За хліб, який коштував 22 гривні, правили понад 100. А потім нічого не стало. Пішли прямі влучання в магазини, на ринок. Почалося мародерство.
Ми, наївні, вийшли щось купити й побачили таку картину: асфальту не видно за розтрощеними упаковками й коробками. Люди штовхають одне одного, висмикують із рук товар. Базар зруйнований, обстріляні будинки, замість приватного сектора авіаційні вирви. І тут жінка несе дві кришталеві люстри. Господи, ну для чого вони тобі? Куди їх діватимеш?
Міст замінували і пів Маріуполя опинилось у блокаді
Моя 73-річна мати й 45-річний брат з інвалідністю жили в будинку ще ближче до лінії фронту. Забрав їх та йорка до нас із дружиною в дев’ятиповерхівку. Перші дні ховались у коридорі та ванній. Забарикадувалися меблями, вікна заклали книгами, щоб скло не летіло. Однак потім воно повилітало. Подвір’ям двокамерні холодильники валялися вибухова хвиля їх викидала.
Спускались у крихітний підвал десь 3 квадратні метри. Там могли сидіти 11 осіб плече до плеча, більше не вміщалося. Фанерні двері підпирали зсередини руками, бо вилітали з петель від вибухів. Наш собака перестав гавкати, так натерпівся.
22 дні ми пробули в підвалі. Коли було менше обстрілів, могли піднятись у квартиру взяти якісь речі чи сходити в туалет.
Спочатку зникло світло. Воду теж перестали подавати. Ледве накрапали в баклажки літрів 50. Хтось із сусідів набрав пів ванни. Тому пили мало, економили. Потім перебили газопровід і вдарили морози. “Київстар” стали глушити.
Воду почали спускати з батарей у підвалі. Стояли черги. Траплялися бійки, бо приходили мешканці сусідніх будинків, в яких система зливу чомусь не спрацювала. Потім випав сніг, ловили воду зі стоків і водопровідних труб.
За хліб, що коштував 22 гривні, правили понад 100
Коли від прямого удару загорілася квартира на шостому поверсі і вогонь перекинувся на вищий, бігали гасити. І всю дорогоцінну воду витратили дарма. Загасити було неможливо там плавилося перекриття. Залишилися без води.
Хтось розказав, що в селищі між нами й морем в одному подвір’ї є колодязь-журавель. Хазяїн пускав усіх, усім допомагав. Іти туди 2 кілометри. Але під обстрілами з мінометів і “Градів” це випробування. Ми ризикнули: над головою свистить, міни летять, навколо вибухи, а ми біжимо від дерева до дерева, від під’їзду до під’їзду, ще й із каністрами, ще й мінус 10.
Потім росіяни обстріляли чергу. Наших знайомих контузило, а людей перед ними вбило. Колодязь зруйнували, господарів не стало.
Після того “Град” поцілив у приватну сауну. Люди побігли до басейну воду черпати. Її можна було брати і з водонагрівачів. У будинок до знайомих прилетів “Град” і всі шибки в під’їзді повилітали. У квартирі холодяка. Кажу: “Ти спусти 60 літрів води з бойлера, буде вам на кілька днів”. “Я намагався, замерзла”.
Хліба вистачило на пару днів, тоді якісь млинці смажили на сковорідках. Ділилися їжею: в кого крупа, в кого консерви, в когось щось із морозилки. Яблуко ділили на п’ять частин, інше через день їли.
Зі шлакоблоків зробили на вулиці пічки. Готували на вогнищі спустилися в кам’яний вік. Щоб зігріти чаю, треба дістати воду, дрова, сірники, розпалити пічку, знайти казанок або чайник. І примудритися закип’ятити воду, поки не стріляють. А коли вже почалися вуличні бої, картинка така: гріємо воду, а над головою кулі у стіну летять і рикошетять, а ми пригинаємося.
Люди об’єднувалися під’їздами. Жінки готували, чоловіки ходили по дрова. З тими проблем не було. Від обстрілів вилітали дерев’яні рами, балкони просто зносила вибухова хвиля. Дерева побиті, паркани розтрощені.
У нас лишався цілий приймач. Ефіри глушили, а замість наших FM-станцій увімкнули радіо ДНР. Звідти чесали: “Українські солдати, здавайтеся! Ви в оточенні”! І так 24 години на добу. Нам вдалося знайти одну українську хвилю, і слухали кожну годину по 5 хвилин коли передавали новини. Економили, бо мали тільки дві батарейки. До останнього надіялися, що прийдуть наші. Чекали хороших новин.
Яблуко ділили на п’ять частин, інше через день їли
У перший день війни вбило жінку. Вона лежала під вікном 22 дні накрита покривалом. Поховати було неможливо, бо цей п’ятачок обстрілювався з усіх боків, і нам, мирним, ніяк було підійти.
Кілька днів ми не виходили з дворика. А потім вийшли на бульвар і побачили: вулиці нема, дерева та стовпи повалені, з асфальту стримлять нерозірвані “Гради”, мертві люди лежать уздовж дороги, під балконами свіжі могили. Відчуття ніби дивишся страшний фільм.
А потім бойові дії дійшли й до нашого двору. Чуєш, як летить “Град” і вибухає все ближче і ближче. Потім влучає в дах і вибухає на восьмому поверсі. А ти сидиш у коридорі й чекаєш, що зараз увесь цей будинок обвалиться тобі на голову.
Жодного дня не було без обстрілів. А між ними година-півтори тиші. Це напружувало: значить щось підвозять. Ми з дружиною поклали в кишені записки з іменами, щоб нас ідентифікували.
Поранених спершу возили в поліклініку неподалік будинку. Спочатку вона працювала, а потім уже не було кому лікувати. Люди помирали. Когось ховали, когось ні. Тіла так і залишалися на клумбах. Собаки почали їсти трупи. У маминому під’їзді три жінки померли від бомбардувань. Син однієї з них так і жив із мертвою матір’ю, не міг її поховати через обстріли.
Емоції змінювалися. Під час першого влучання у квартиру на восьмому поверсі в будинку навпроти в нас був шок, дружина ридала. А пізніше, коли вже палало в нашому під’їзді, коли повністю вигоріли сусідські будинки, стан був такий, ніби бачиш усе крізь скло. Страшну річ скажу: дивишся на мертвих і нічого не відчуваєш.
Дні перед тим, як ми пішли, були найважчі. Сидиш у підвалі, а над тобою кулемет стріляє. І думаєш: от кинуть гранату в цей підвальчик і все. Ніхто ж розбиратися не буде: військові тут чи ні. Ми й самі не могли зрозуміти, хто є хто. Вийшли бачимо трупи солдатів. Хто ці люди? Неясно. Першим пораненим був хлопчина, форма без розпізнавальних знаків, щось бурмоче в маренні. Йому кулеметом перебито ноги: одна відірвана, друга сильно пошкоджена. Всі збіглися, горілку принесли, лікаря якогось привели. Намагалися врятувати. Свій, чужий людина ж таки. До ранку він помер.
Над головою міни летять, навколо вибухи, а ми біжимо від дерева до дерева з каністрами
Потім почалися бої в під’їзді. Ми бачили вбитих солдатів. Бронежилети у крові, крики поранених. На верхньому поверсі сидів наш снайпер. Росіяни вибивали його, знесли пів поверху. Приїхала техніка з буквою Z, один сусід вийшов із білим прапором: “Тут лише мирні, що ж ви робите?” “Будинок руйнуємо, щоб ви нас боялися”.
За пару днів до евакуації вони до нас заходили: “Збирайтеся. За 20 хвилин щоб нікого не було”. Отак зачищали будинок за будинком. Але ми не пішли, бо в мами ноги відмовили, та й надія була на звільнення.
У підвалі під час обстрілів я щоразу подумки прощався із сином. Він студент, тоді був у Полтаві. Щоразу думав, що більше його не побачу. Морально це було найважче. Зв’язувалися десь раз на два тижні. У мами була картка МТС, а на “Азовсталі” якимось дивом уціліла антена. Я підіймався на зруйнований дев’ятий поверх, висував руку у вікно й чекав по пів години, що мобільний інтернет відправить написану в телеграмі фразу: “У нас усе нормально”.
А потім обвалився сусідній під’їзд. Людей з-під завалів дістати ніхто не міг. Під кулями пробратися нереально. Своїм сказав: наш буде наступним.
Собаки почали їсти людські трупи
Що з собою брати з речей? Прихопили рюкзак з їжею, чайник, сокиру не знали, куди йдемо, може, в полі будемо жити. Вирішив, маму будемо нести на руках. Як тільки стали спускатися до моря, нас почали обстрілювати з мінометів. Ми з дружиною підхопили маму й потягли на собі.
Біля якогось кафе був перший розподільчий пункт. Солдати нервові, з білими пов’язками й автоматами. Одразу почали розділяти чоловіків і жінок. Домовилися з дружиною, що зідзвонимось, якщо десь вдасться підзарядити телефони.
Чоловіків погнали на блокпост десь 7 кілометрів. Ми, ослаблені, насилу здолали той марафон. Молодших, зокрема брата, роздягли до трусів. Шукали наколки у вигляді національної символіки чи сліди від поранень. “Де служив?” У сумці побачили мамині ікони: “А, ти з “Азова”. Ікони вкрав, коли грабував церкву. Все, ми тебе заберемо”. Тут якраз привезли автобусом жінок, мама кинулася до росіян: “Це мій син, це наші ікони. Вони не старовинні, домашні”. Насилу відбили брата.
Привезли нас у школу села Безіменне це вже територія ДНР. Там не стріляли. Страшно і дивно було, бо пригинатися не треба. Всі три поверхи школи повністю були забиті людьми, лежали на партах, на підлозі. Суп якийсь зварили. По нього треба було стояти години зо три. А люди все прибували і прибували.
У підвалі під час обстрілів подумки прощався із сином
Нас попередили, що перевірятимуть телефони та планшети. Довелося все чистити, видаляти канали, соцмережі. Але якби забили в ґуґл моє прізвище, каюк був би зразу: там моя позиція у малюнках зрозуміла. Лояльна позиція до будь-чого українського загрожувала смертю.
Нас везли в Донецьк, у будівлю МДБ, там мала відбутися фільтрація. Цілий день на неї чекали у страху, прикопавши тишком сокиру на клумбі. Нас зустріли обвішані зброєю хлопці з колючими поглядами. Мене й дружину допитували: “Де база “Азова”? Де були
2014-го? Кого знаєте з активістів? На які мітинги ходили? Коли був Майдан?” Ми зайняли нейтральну позицію: ніде не були, нічого не бачили.
У всіх брали відбитки пальців, навіть у дітей. Сканували документи й контакти телефонів. Уночі повезли на кордон із Росією. Перевірили паспорти, дали міграційні картки. Привезли на залізничний вокзал. Сказали сідати в поїзд і чекати до ранку. Я допитувався, куди ж їде цей довгий потяг. “В Рязань”. “А якщо ми не хочемо? А просто погріємося?” “Ні, на вас потрачені кошти. Ходу назад не буде”. Я своїм: “Нікуди ми не їдемо. Тихенько йдемо на вокзал”. Був план перебути пару днів у знайомої, але вона відмовила, мовляв, біженців у неї багато.
Лояльна позиція до будь-чого українського загрожувала смертю
Вирішили пробиратися до Ростова, а тоді через Грузію в Німеччину до друзів. Але російських рублів у нас не було, лише гривні й трохи доларів. Обмінника теж нема. Дружина вже сережки зняла, щоб у ломбард здати, аж тут диво зустрічаємо жінку з нашого під’їзду. Дала нам 500 рублів. За них і доїхали електричкою до Ростова. Брудні, замурзані, від нас тхне. Бомжі. Всі від нас шарахалися.
У Ростові поміняли гривні, курс один до одного. Поселилися в хостел на пару днів. Відкисали, приходили до тями. Друзі з Німеччини пообіцяли допомогти з грішми. Сказали, щоб ми їхали у Краснодар. Там їхня знайома українка приймала біженців.
Нас зустріли й поселили. На вулицю виходиш всюди букви Z, написи “Своих не бросаем”. Скрізь екрани, з яких повідомляли, як вони нас героїчно мочать. Це був подвійний удар. Мовчали, зціпивши зуби. Почувалися, як шпигуни в тилу ворога.
Узяли квитки на автобус до Тбілісі, ціна як на літак. Довелося чекати кілька днів, бо на гірському перевалі якраз сходила лавина.
Із Росії випускали лише за закордонними паспортами, а мама і брат мали тільки українські. Ми з дружиною мали обидва, але вирішили бути всі разом. Якщо затримають, то всіх. Випустили. Перші кроки грузинською землею як ковток свіжого повітря! Після Росії, де було відчуття загального барака, тут усе здавалося рідним. Грузія всіх обіймала.
Цінності змінилися. Вода й безпека стали найважливішим
За дні в окупації цінності стали іншими: які можуть бути матеріальні речі? Вода й безпека стали найважливішим.
За українськими документами маму і брата з Грузії не випустили. Ми з дружиною поїхали до Німеччини. Друзі віддали нам свій маленький будинок, а самі поселились у підвалі. Кажуть: “Нічого, по нас не стріляють уже добре”.
Щоб регулярно читати всі матеріали журналу “Країна”, оформіть передплату ОНЛАЙН. Також можна передплатити онлайн на сайті Укрпошти за “ковідну тисячу”
