Акторство в житті допомагає впоратися з утратою рідної людини

16 фільмів показали на п’ятому Київському тижні критики впродовж 2127 жовтня у столичному кінотеатрі “Жовтень”. Зокрема, чотири хіти з програм цьогорічних фестивалів у Каннах, Берліні, Торонто, Сан-Себастьяні. Стрічки представляли та обговорювали після переглядів українські кінокритики

“Кермуй моїм авто” реж. Рюсуке Хамаґуті, Японія

Станіслав Битюцький, 37 років:

Театральний актор і режисер Юсуке раптово втрачає дружину, яка померла від крововиливу в мозок. За два роки отримує замовлення від театрального фестивалю в іншому місті. Готує постановку п’єси “Дядя Ваня” Антона Чехова. Їздить з готелю на роботу автомобілем. Через проблеми із зором змушений користуватися послугами мовчазної водійки. За час, проведений із нею, переосмислює стосунки з дружиною.

Цьогоріч вийшли одразу два фільми Рюсуке Хамаґуті. Обидва здобули нагороди на двох ключових кінофестивалях світу. “Колесо фортуни і фантазії” на Берлінському, “Кермуй моїм авто” на Каннському. Це стало логічним затвердженням режисера як одного з ключових творців сучасного арткіно.

Хамаґуті завжди приділяв велику увагу театральній складовій, вивіреним чеховським діалогам, любові до спостереження та грайливості. “Кермуй моїм авто” його найеталонніша робота. Оповідання Харукі Муракамі стає приводом до ніжної та мінорної історії про те, як мистецтво може допомогти у примиренні з утратою та подоланні болю.

Хамаґуті зробив традиційно розмовне кіно. Водночас переосмислює зв’язок слова та візуального ряду, залишаючи після себе велику кількість яскравих образів. Як-от чоловіка й жінки в ліжку, червоного автомобіля на дорозі, двох пар рук із сигаретами. Притому захоп­люють режисерська делікатність і стриманість.

Постановник цікаво працює з очікуваннями. З тим, що бачимо й чуємо, і що насправді виявляється. Наприклад, жінка розповідає чоловіку про закохану дівчину, яка регулярно навідується до однокласника, доки його немає вдома. Не розуміємо, до чого це. Самі додумуємо. Потім знаходимо відповіді.

У Муракамі весь твір відбувається в автомобілі. Будується на спогадах героя про дружину, яка мала коханців. З останнім із них почав спілкуватися після її смерті. Щоб зрозуміти, що вона в ньому знайшла. І щоб виявити слабкі місця й використати проти нього, завдати болю. Проте спроба влізти в довіру була грою, акторським актом, а видимість дружби терапією. Так намагається примиритися з травмою.

Юсуке постійно слухає Чехова в дорозі. Текст “Дяді Вані” передає його думки й відчуття, які не наважується озвучити. Невпевненість переслідує героя. Згодом починає говорити словами п’єси. Проносить їх через себе та присвоює. Але це ще не його текст. Так входить у роль, як виконавці на репетиціях. А насправді остаточно переживає втрату й долає екзистенційну кризу під час показу вистави. Там для нього пік переживань.

Вийшло щемке кіно про внутрішній світ персонажів і загоювання душевних ран.

“Маленька мама” реж. Селін Сьямма, Франція

Дарія Бадьйор, 33 роки:

8‑річна Неллі допомагає батькам розбирати речі в будинку померлої баби та вивчає околиці. У лісі неподалік зустрічає ровесницю-близнючку, яка будує намет із гілок. Подругу звуть, як і матір Неллі. Виявляється, що це вона і є. Тільки на 23 роки молодша.

Залишає велику кількість яскравих образів чоловіка й жінки в ліжку, червоного автомобіля на дорозі, двох пар рук із сигаретами

Селін Сьямма зробила маленьке кіно про великі речі. Виходить за межі звичної для себе теми дослідження сексуальності. Але схожими методами вкотре точно показує крихкість і водночас сталість людського життя. “Маленька мама” камерний і ніжний фільм про стосунки дочки з матір’ю, дорослішання й самотність.

Зйомки проходили восени торік у лісі біля Парижа під час локдауну. Особливий досвід робочого процесу віддзеркалював характерну для фільму ізольованість від світу й позачасовість. Найважливіше у стрічці зустріч дітей і батьків. Адже перші знають других лише дорослими. І лише з часом починають порівнювати їхній вік зі своїм. Завдяки прийому подорожі в часі долається бар’єр між поколіннями.

Це тепле кіно про стосунки в сім’ї, наших внутрішніх дітей і чому важливо вчасно прощатися з рідними. Не всі ладнають з батьками, родинні історії різняться. Але “Маленька мама” знаходить шлях до глядача. Селін Сьямма каже, що не лише ми дивимося цей фільм, а й він нас. Бо заходить у шпарини особистого та промовляє до кожного.

“Червона ракета” реж. Шон Бейкер, США

Анна Дацюк, 32 роки:

Порноактор Майкі після завершення кар’єри повертається з Лос-Анджелеса в рідне техаське містечко, де йому не раді. Селиться в колишньої дружини, яка підробляє проституцією. Починає продавати наркотики. Залицяється до 17‑річної продавчині з місцевого магазину на прізвисько Полуничка. Вирішує залучити її в порно, щоб і самому повернутися в індустрію.

Шон Бейкер цікавий незалежний режисер з великим майбутнім. Досліджує життя на задвірках Америки. Новий фільм можна вважати органічним завершенням умовної трилогії автора. У “Мандарині” розповідав про двох трансгендерних жінок на околицях Лос-Анджелеса. У “Проєкті Флорида” з трепетом спостерігав за літом маленької дівчинки в периметрі дешевого мотелю. У “Червоній ракеті” стає мовчазним напарником колишньої порнозірки, який розчарувався у професії. Слідує за суперечливим героєм, якому іноді хочеться заїхати по пиці. Його блискуче грає Саймон Рекс комік, який встиг побути віджеєм, репером і навіть трохи порноактором. Як і його персонаж.

Травмовані діти виростають у таких самих дорослих і далі травмують нащадків

Цікаво дивитися, як режисер вибудовує ставлення до головного героя. З відстороненою ніжністю дивиться, як той бреше та маніпулює, щоб заробити грошей і завоювати дівчину. Майкі має інстинкт хижака-паразита. Затягує на свою орбіту людей і змушує думати, що його бажання це їхні інтереси.

Режисер не ставить за мету засудити героя. Можливо, тому, що його перемолов і викинув споживацький Лос-Анджелес. Де кожне тіло тільки бізнес, і нічого особистого.

Можна припустити, що це спроба чергового кінематографіста показати обернену сторону американської мрії. Але сам Бейкер не хоче декламувати такі очевидні ідеї. Йому важливіше закарбувати фактурність життя, маленькі радості та розчарування.

“Вуховертка” реж. Люсіль Гадзігаліловіч, Велика Британія, Франція, Бельгія

Сергій Ксаверов, 42 роки:

50‑річний Альберт доглядає за Мією, 10 років. Має замінювати кілька разів на день її зубні протези, які зроблені з льоду. Дівчинка ніколи не виходить із квартири, а жалюзі на вікнах завжди зачинені. Регулярно дзвонить телефон таємничий голос зі слухавки запитує про стан дитини. Згодом дає вказівку підготувати Мію до переїзду.

Таке кіно найкраще дивитися вранці. Коли ще не розумієш, прокинувся чи ні. ­Отримуєш фільм, з яким хочеться побути на самоті без слів.

Фільми Люсіль Гадзігаліловіч не мають великої та постійної традиції у Франції. Я назвав би режисерку представницею течії спротиву в сучасному французькому кіно.

“Вуховертка” найбільш зріла й довершена стрічка Люсіль. Естетика, структура, зміст і атмосфера нарешті повністю відповідають тому, що вона хотіла зробити. Продовжує звертатися до улюблених тем, як дитинство чи ізоляція. Загальнолюдський час і географічні координати мають невелике значення для Гадзігаліловіч. У її картинах знаходимо себе більше у внутрішньому часопросторі героїв, ніж у соціальному.

Бачення режисерки йде від однойменного роману англійця Браяна Кейтлінґа. Відбулося поєднання двох малозрозумілих авторів. Притому Гадзігаліловіч ще й прибрала багато подробиць. Наприклад, про головного героя, який у книжці травмований ветеран Другої світової. Має гострий слух і все підслуховує, тому й отримав прізвисько Вуховертка.

Режисерка не дає вказівки на місце й час історії. Це типово для неї. Полюбляє розповідати про настільки замкнені середовища, що не розуміємо, де й коли розгортається дія.

“Вуховертка” це подорож загублених душ у туманах власного минулого. Серед особливостей стрічки неправильна хронологія розвитку подій, одні й ті самі сцени з різних точок зору, темний кадр і натуральне освітлення. Місцям дії залишені загальні характеристики.

З 1996‑го режисерка випустила чотири фільми, а насправді знімає той самий. Про те, як дорослі, які не називають себе батьками, тримають дітей у замкненому просторі. По­вторюють історію травм дитинства й завдають їх іншим. Утворюється замкнене коло аб’юзу. Травмовані діти виростають у таких самих дорослих і далі травмують нащадків.