Голодомор — наймас­штабніша трагедія українців в історії

Щороку в четверту суботу листопада в Україні вшановують загиблих від голоду. Цьогоріч День пам’яті жертв Голодомору припадає на 27 листопада. Люди проводять поминальні богослужіння, відвідують пам’ятні місця. О 16:00 долучаються до загальнонаціональної хвилини мовчання та акції “Запали свічку”.

Голодомор вчинила радянська влада у 19321933 роках, щоб зламати спротив українців. Державні органи вилучили продовольство й закрили кордони. Люди масово помирали. Керівництво Радянського Союзу приховувало штучний голод в Україні та відмовилося від благодійної допомоги, що її пропонували інші країни й діаспора.

До роковин трагедії Український інститут націо­нальної пам’яті проводить інформаційну кампанію “Діти найвразливіші жертви ­геноциду”.

Закликають берегти пам’ять про знищення українців і шанувати тих, хто пережив трагедію. Звертають увагу на потребу шукати шляхи передачі інформації про складну сторінку української історії сучасним дітям та підліткам, не травмуючи їх.

 Діти стали жертвами людиноненависницької політики більшовиків. Майже 1,5 мільйона українців віком до 10 років загинули внаслідок штучного голоду, каже голова Українського інституту національної пам’яті 35-річний Антон Дробович. Хто вижили, стали носіями шокуючого досвіду та правди, яку десятиліттями намагалася приховати радянська пропаганда. Їхні історії, свідчення, життєвий досвід це ­неоціненний внесок у збереження націо­нальної пам’яті українського народу, невід’ємна складова пізнання Голодомору.

Більшовики ще 1919 року зрозуміли, що доля Російської радянської республіки залежить насамперед від українського хліба. Історик 71-річний Володимир Сергійчук вважає, що в Кремлі постійно переймалися привласненням результатів роботи селян. З Москви в Україну надсилали плани хлібозаготівлі, які вже тоді виконували нелюдськими методами.

 У таємній ухвалі ЦК КП(б)У 1932-го писали: “Нездавцям хліба та інших державних зобов’язань, показує документ, у сільрадах завдавали тяжких побоїв. Примушували стояти на колінах, роздягали догола, ­чіпляли на груди плакати і водили по селу. Жінок виводили роздягнених на мороз, тримали по кілька днів у холодних ямах, не давали їсти і спати. Били револьверами, руйнували будівлі, хати, печі, розшивали стріхи нездатчиків, організовували “сквоз­няки”.

Водночас більшовики створили систему дезінформації. Втягнули до неї письменників Ромена Роллана та Бернарда Шоу, прем’єр-міністра Франції Еріо. Їм показували підготовлені об’єкти. Після відвідин таких ті писали у провідних газетах світу про гарне життя в Україні.

Та українці вимирали від голоду. В степовій частині фактично не залишилося жителів, багато сіл стояли пустками. Тож Москву хвилювала відсутність робочої сили для обробітку землі. На місце загиблих переселяли людей із Росії та Білорусі. Цим розмивалася суцільність української етнічної території.

Для переселенців передбачили пільги та повноцінне забезпечення в дорозі. Виділили, зокрема, 250 похідних кухонь із персоналом. Турбувалися про доставку російськомовних газет та організацію російських шкіл. Тому залишки місцевого населення зросійщувалися. Насамперед це стосувалося південно-­східних областей.

1953 року Рафаель Лемкін виголосив доповідь “Радянський геноцид в Україні” перед трьома тисячами людей, що зібралися в Мангеттен-центрі в Нью-Йорку вшанувати 20-ту річницю Голодомору: “Це не просто масове вбивство. Це геноцид, винищення не лише окремих осіб, а й культури і нації”. Чи вдалося українцям відійти від того удару, якого завдали більшовики у 19321933 роках?

 Ні, є такі, хто не вірить у цей злочин. Є охочі применшити масштаб трагедії на догоду зов­нішнім силам. Майже 60 років радянської влади говорити про Голодомор забороняли. Наприкінці 1980-х почала діяти комісія Конгресу США на чолі з Джеймсом Мейсом і Міжнародна комісія юристів. Її організував Володимир Данилів уродженець Львівщини, який став впливовим адвокатом у Торонто в Канаді. На слуханнях у Нью-Йорку свідки злочину під присягою розказали про події 19321933 років. Тоді Радянський Союз вже не міг приховувати правду. Почали дозовано видавати інформацію. Сказали про 3,5 мільйона втрат в Україні. Багато з тих, хто виконував вказівки Комуністичної партії, зараз називають себе дослідниками Голодомору і відстоюють ту ж кількість жертв. Хоча їх насправді набагато більше.

82 відсотки громадян України вважають, що Голодомор був геноцидом українського народу. Як оцінюєте цю кількість?

 Нація досі не відійшла від тих зашпорів, які вразили її за роки радянської влади. З цим потрібно боротися, бо це дико сумніватися в такій очевидній та великій трагедії.

Школярі мають знати, що був період, коли в їхніх предків забирали хліб. Коли такі ж діти, як вони, пухли з голоду. Слід вшановувати пам’ять загиблих, ставитися бережно до хліба. Його ціна чітко проявилася у 19321933 роках. Тоді мільйони дітей не прийшли до шкіл. До 40 відсотків. ­Набагато менше, ніж завжди, сіли за парти в перших класах. Не тільки в роки трагедії, а й після неї, у 19341940-х.

Сьогоднішні діти повинні усвідомлювати, що вони мають можливість прийти в гарні класи, сісти за парти. Можуть проявити себе. А мільйони народжених в Україні не відчули свята першого дзвоника, не змогли втілити в життя мрії своїх батьків. Зрештою, вимирали цілими родинами.

Який головний висновок із подій 19321933 років маємо винести й обов’язково передати новому поколінню?

 Тільки самостійний народ і на своїй землі може захиститися і вберегтися. Бездержавність нації призводить до того, що сталося в 19321933 роках.

Голодомор це наймас­штабніша трагедія українців у історії. Маємо пам’ятати про наше минуле. Без нього нація не має майбутнього.