Мадонни метрополітену

Давніше, коли краще бачив, забавлявся ось чим. Вранці, підіймаючись ескалатором нагору на станції метро Шулявська, колекціонував очима дівчат, які спускалися ескалатором униз.

Ескалатор там довгий, два прольоти.

В тому спогляданні, цілком безкорисливому, ховалась деяка тривожна печаль як ото в Прадо чи ще якомусь великому музеї чи картинній галереї, де усвідомлюєш, що тобі мало дня на те, щоб зупинятися коло кожної Мадонни, а більше сюди не повернешся.

Отож, вибирав тільки таких, на яких хотілося б подивитися й довше, а не кілька секунд, поки вони пропливають повз тебе.

Це чудо їх, отаких, ніколи не бувало на зустрічному ескалаторі більше десяти, одначе ніколи менше семи. Така стабільна врожайність природи не могла не втішати. Що важливо, вони ніколи не повторювались кожного ранку це була щоразу якась друга сімка чи десятка.

І ще один, виразно драматичний момент: на тій самій станції, їдучи ввечері вниз, ніколи не бачив, щоб оті вранішні дівчата поверталися зустрічним ескалатором нагору. Ні одної, ні разу. Так, наче вони зосталися назовсім під землею.

Може, я й одбирав їх, сам того не знаючи, для якогось Змія, що живе десь там, у бічних тунелях.

Тепер вже не одбираю очі стали нікудишні, не беруть цю дистанцію. Зате зблизька, в тому ж таки вагоні метро, нерідко можна зустріти ще й таке маленьке чудо, якого не траплялося тоді, коли я бачив краще. Бо технології пішли вперед, і воно інколи не так і погано. От стоїть собі дівчинка, зовсім юна, така, з вигляду, ще зовсім школярка, і неприступна вся стоїть, і читає в смартфоні якесь повідомлення. Очі її скромно опущені, зате мордочка світиться, мов у Діви Марії, у якої якраз сьогодні Благовіщення.