“Російські ворожі для академії круги покладають великі надії на Грушевського, щоб завалив установу”

“Вчора Скрипник приходив до Заболотного і зо три години балакали про мою справу. Нев’язно Заболотний розказав про це. Склалося враження, що Скрипник тримається і непримиренно, і хоче поставити мене навколішки. Щоб “покаявся” і прохав помилування. Навколішки я не стану, каятися не буду. Отже, перспектива виясняється мандрівочкою пахне. Мабуть, неблизькою”, записав у щоденнику академік Сергій Єфремов 17 грудня 1928-го.

Після закінчення Київського університету він досліджував творчість українських письменників, видавав журнали та брав участь у роботі політичних партій. 1917-го працював в Українській Центральній Раді, очолював секретаріат національних питань в уряді Володимира Винниченка. 1922 року Сергія Єфремова обрали віцепрезидентом Всеукраїнської академії наук. Займався виданням словників, написанням “Історії українського письменства”, українізацією науки та освіти.

Ще зі студентських часів він живе в Києві в будинку родичів Дурдуківських. Зближується з двоюрідною сестрою Онисею, починають жити в цивільному шлюбі. Дітей не мають і ростять племінників Наталю й Миколу Павлушкових. Заміняють їм батьків.

“Таки ліпше стало. Від Великодня маємо вже регулярно щодня воду і світло, а це дуже облегшує “фізичеський труд”, писав у серпні 1922-го до підприємця Євгена Чикаленка. Маю чималий, як на міщанина, город у Боярці. Обробив сам, за невеличкою тільки підмогою своїх учнів. Тепер я зрозумів до пуття вираз “аж піт очі заливає”.

У середині 1920-х радянська влада хоче підпорядкувати Академію наук своїй ідеології. Для посилення впливу на установу використовують історика та колишнього голову Української Центральної Ради Михайла Грушевського, якого переконують повернутися з еміграції.

“Цікаво, що по повороті робитиме той старий лис? писав тоді у щоденнику Сергій Єфремов. Чи всидить тихо, чи знов почне плести свої звичайні інтриги? В усякому разі вже й тепер російські ворожі для академії круги покладають великі надії на нього, щоб завалив установу”.

Пізніше Сергій Єфремов дізнається, що Михайло Грушевський написав на нього донос. Про це розповіли працівники Державного політичного управління, які прийняли інформацію від історика. Той нібито звинуватив Сергія Єфремова у співпраці з “петлюрівцями”.

“Вислухавши цю історію, почуваю себе так, ніби жабу проковтнув, відзначив у щоденнику. І найгірше, що, зв’язаний словом, не можу плюнути в цю сиву збезчещену бороду й муситиму мовчки терпіти його облесне запобігання”.

Зміни в роботі Академії наук пришвидшуються 1927-го, коли наркомом освіти стає Микола Скрипник. Він дає посади переважно молодим працівникам, сформованим радянською ідеологією. Михайло Грушевський сподівається, що довів свою вірність владі і його поставлять на чолі установи. Та її президентом стає мікробіолог Данило Заболотний.

Сергію Єфремову не вдається продовжити роботу над своїми проєктами. Йому постійно перешкоджають і вимагають лояльності до влади. Відмовляється. Керівництво компартії України розглядає питання про вислання за кордон. Звинувачують в активній діяльності проти влади. Вчений заперечує це.

Та марно. В газетах одна за одною з’являються статті з критикою віцепрезидента ВУАН. 1928-го звільняють з посади і рекомендують ГПУ “відновити справу Єфремова”.

18 травня 1929 року чекісти арештовують Наталю Павлушкову, студентку архітектурного відділу Київського художнього інституту. За “антирадянську діяльність” дівчині дають три роки умовно. Тоді ж до в’язниці потрапляють десятки молодих людей.

“Студента Бондаренка за те що “не признається”, били, аж доки не спустили кров, писала у спогадах 1992 року Наталя Павлушкова. Тягали за волосся по камері. Держали без їжі чотири дні в темному підвалі”.

Позбавляють волі і її брата Миколу Павлушкова, який навчається в інституті народної освіти. Звинувачують у причетності до вигаданої Спілки української молоді. Він нібито готував повалення більшовицького режиму та відокремлення України від СРСР. На показовому процесі в Харкові засуджують до 10 років таборів суворого режиму.

Сергій Єфремов починає страждати від безсоння та головних болів. У щоденнику описує, наскільки люди налякані арештами.

“З причини останніх арештів виникла справжня паніка з нищенням документів і листів, пише 20 травня 1929-го. До якої міри позалякуваний народ став, то й не сказати. Говорять про початок ліквідації молоді. Тільки за те, що вона українська. Отже, курс на українізацію твердо стоїть! Україну матимемо незабаром у Наримському краї або на Мурмані”.

До Сергія Єфремова теж приходять з обшуками. Найбільше хочуть знайти щоденники. В будинку ламають стіни та підлогу, перетрушують бібліотеку, перекопують город. Вилучають книжки й документи.

Інформацію про сховок щоденників вибивають від Миколи Павлушкова. Вони у шафі з подвійною стінкою. Вилучають і роблять основним доказом “контрреволюційної діяльності”. 21 липня 1929 року Сергія Єфремова арештовують. Дають 10 років тюрми.

 Ніколи не прощу Миколі. Він для мене помер, каже в камері мовознавцеві Всеволодові Ганцову. Я йому довіряв більше навіть, ніж Дурдуківському (Володимир Дурдуківський брат Онисі. ГПУ). Тільки Микола знав той потайник, де я ховаю свої щоденники.

20 псевдонімів використовував для підпису своїх газетних і журнальних статей Сергій Єфремов. Серед них С. Ярошенко, Р. Дніпровенко, Сергій, С. Ситковецький, Липовчанин, Земець, С. Александрович, Киянин, Волосар, Гр. Лановий, П. Устяк. Почав писати ще під час навчання в університеті наприкінці ХІХ ст. Його вважають першим у підросійській Україні професійним журналістом. Жив лише на гонорари

Визнав вину заради порятунку жінки

Сергія Єфремова звинуватили в керівництві вигаданої чекістами Спілки визволення України. Попередили якщо не визнає вини, арештують його цивільну дружину Онисю Дурдуківську. Вчений погодився.

Вигадана організація нібито об’єднувала українських вчених, письменників і церковних діячів. Справу завели для звинувачення інтелігенції. До неї залучили 474 підозрюваних.

Суд відбувався протягом 9 березня 19 квітня 1930-го в оперному театрі Харкова, який був столицею. Вели відкрито й показово, підкреслюючи гуманність влади. Підсудних під час засідання пригощали чаєм із тістечками. Тримали у відремонтованому й умебльованому корпусі в’язниці. З килимами й скатерками, вазами з квітами. Годували, як у санаторії. Забезпечували послугами перукаря.

 Нам треба українську інтелігенцію поставити на коліна, повторював на допитах слідчий Соломон Брук. Це наше завдання. Воно буде виконане. Кого не поставимо розстріляємо.

У “Справі СВУ” засудили до розстрілу 15 людей, до концтаборів 192, до вислання за межі України 87.